Культурологія політики

Культурологія політики — новітня галузь політології, що почала формуватися у другій пол. 20 ст., коли виявилася евристична обмеженість її традиційної методології. Вона поєднала звичні для політології підходи (наприклад, інституційний) з колись непритаманними для неї методами дослідження політики, що були запозичені з інших гуманітарних наук (культурології, соціології, психології тощо). Дослідження формальних елементів політичної системи конкретної країни тут тісно зв’язані з вивченням способу життя, психології, релігійних традицій її народу.

Фундатором культурології політики є відомий американський політолог Г. Алмонд, який у 1956 р. надрукував статтю «Порівняльні політичні системи». Класичною стала його спільна із С. Вербою праця «Громадянська культура» (1963). Подальшому розвитку культурології політики сприяли дослідження Л. Пая, Д. Майзеля, Д. Палметта, Л. Ліпсета, Л. Дітмера та багатьох інших західних політологів.

Об’єктом вивчення культурології політики є політична сфера суспільного життя. Від інших галузей політології її відрізняє специфічний предмет дослідження — це сутність, структура і функції політичної культури, закономірності її (функціонування і розвитку, а також зміст, норми і методи політичної соціалізації.

До предметного поля культурології політики наразі можна віднести такі питання: з’ясування історичних і теоретичних передумов формування цієї політологічної дисципліни; осмислення окремих елементів політичної культури в історії світового суспільствознавства; характеристика політичної культури різних народів з давніх часів і до наших днів; вивчення зарубіжних концепцій політичної культури; дослідження взаємозв’язку між політикою і культурою в історії вітчизняної політичної думки; тлумачення сутності, структури і функцій політичної культури в сучасній науковій літературі; аналіз різновидів та історичних типів політичної культури, можливостей їх співіснування та інтеграції; дослідження комплексу проблем, пов’язаних з процесом політичної соціалізації (її зміст, агенти, чинники, етапи тощо); з’ясування історичних та ідейних передумов формування національної політичної культури, її сучасного стану і перспектив розвитку.

Маючи специфічний предмет, культурологія політики формулює і оперує такими тільки їй притаманними поняттями, як «сутність політичної культури», «структура політичної культури», «функції політичної культури», «історичні типи політичної культури», «політична субкультура», «політична соціалізація» та багато інших. Саме наявність специфічного предмета і власного понятійного апарату дає підстави для виокремлення культурології політики як відносно самостійної галузі сучасної політології.

Культурологія політики не має якихось специфічних, виключно їй притаманних методів дослідження, усі вони були запозичені з інших наукових дисциплін. Наразі можна виокремити три групи методів, які використовують політичні культурологи: 1) універсальний діалектичний метод, який може застосовуватися в усіх галузях пізнання і ґрунтується на принципах взаємозв’язку і розвитку. Саме на них базуються такі методи дослідження політичної культури, як історичний, системний і структурно-функціональний; 2) загальнонаукові методи, прийнятні для дослідження предметів усіх наук; одні з них вживаються тільки на емпіричному рівні (спостереження, опис, систематизація); інші — як на емпіричному, так і на теоретичному (аналіз і синтез, індукція і дедукція, моделювання тощо); треті — виключно на теоретичному: принципи співпадіння історичного і логічного, сходження від абстрактного до конкретного та ін.; 3) приватно-наукові, які були запозичені з т. зв. конкретних наук. Зокрема, політичні культурологи широко використовують такі методи конкретно-соціологічних досліджень, як анкетування, інтерв’ювання, вивчення документів, соціометрію тощо. Для обробки отриманих даних і політичного прогнозування вони застосовують сучасні математичні методи та інформаційні технології. Виникненню культурології політики значною мірою сприяло застосування в політології сучасних психологічних методів, особливо біхевіористичного і психоаналітичного. В культурології політики, як і в політології взагалі, цілком можливе застосування і експериментального методу.

Функції культурології політики збігаються із функціями політології — це гносеологічна, аксіологічна, методологічна, прогностична, світоглядна та ін. Однією з найважливіших функцій культурології політики як наукової і, особливо, як навчальної дисципліни є функція політичної соціалізації. Остання передбачає засвоєння індивідом певної сукупності політичних знань, цінностей, переконань і навичок політичної поведінки, які дозволять йому інтегруватися в існуючу політичну систему і реалізувати власні інтереси в найприйнятніший для даної культурно-історичної доби спосіб.

Концептуальна розробка проблем культурології політики в дореволюційній українській науці не проводилася. Окремі аспекти взаємозв’язку між політикою і культурою українців, особливо духовною, можна знайти в працях М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Липинського, Д. Донцова та деяких інших вітчизняних мислителів. У радянські часи подібна проблематика практично не розроблялася. Тільки в 90-і pp. 20 ст. культурологія політики стає важливою складовою і української політології. Фахівцям добре відомі праці таких учених, як В. Бебик, М. Головатий, Є. Головаха, В. Лісовий, Л. Нагорна, Н. Паніна, В. Ребкало та ін. Щороку в Україні друкуються монографії і статті, відбуваються конференції, захищаються кандидатські і докторські дисертації, присвячені проблемам культурології політики. І цей значний інтерес є об’єктивно зумовленим, оскільки модернізація українського суспільства і формування у її громадян демократичної політичної культури — це два взаємопов’язані процеси, що мають стимулювати один одного.