«Левіафан»

«Левіафан» — класична праця Томаса Гоббса (1588—1679), одного з творців політичної науки, в якій він розглядає проблеми походження і сутності держави, природи влади, взаємини громадян з правителями, принципи політичного і суспільного життя, з’ясовує специфіку соціальної психології, моралі, релігії тощо. Зміст «Левіафана» визначає гоббсівська версія «договірної держави», згідно з якою держава виникає внаслідок добровільної угоди людей щодо утворення соціального інституту, який має бути гарантом «спільного блага», приборкувачем ворожнечі, механізмом забезпечення «самозбереження» громадян. На відміну від Арістотеля, Т. Гоббс не вважав людину суспільною за її природою істотою, виходячи з положення про те, що її поведінка є проявом войовничих, егоїстичних природжених нахилів, прагнень володіти благами, владою. На його думку, «природжена жадоба» і неможливість її задовольнити породжує ситуацію «війни всіх проти всіх», зумовлює агресивну активність, перманентну загальну «нестійкість» суспільства. Бажання позбутися побоювання за своє життя, розв’язати конфлікт інстинктів самозбереження і егоїстичних пристрастей змушує людей переходити від «природного стану» до суспільного життя. Тим самим відбувається акт самовідчуження людини від власної природної сутності, делегування свободи громадян штучному і раціональному утворенню — державі.

Будучи концентрацією «спільної волі», держава-«Левіафан» зосереджує в руках правителя (однієї особи або групи) всю суспільну владу, постає як «велика особа». Заперечуючи принцип поділу влади, Т. Гоббс наполягає на її єдності в усіх функціях, проголошує непідзвітність правителя громадянам, зобов’язання підлеглих визнавати себе відповідальними за будь-які дії влади. Єдність держави, суспільства, уряду, народу — центральний концепт «Левіафана». Він не тільки не передбачає принципу народного суверенітету, а, навпаки, рішуче його заперечує. За Гоббсом, народ добровільно, за взаємною згодою передає раз і назавжди владу державі і тим самим відмовляється від власних свобод, визнає право суверена не тільки регулювати соціальні і майнові відносини громадян, а й визначати «зміст» їхнього духовного життя. «Левіафан» — цей «смертний бог» — поширює свої прерогативи на всі сфери людського буття. Ця теза викликала різкі заперечення тих прихильників теорії «договірної держави» (Дж. Мільтон, Ж.-Ж. Руссо), які обстоювали принцип суверенітету народу, проголошували його джерелом і єдиним володарем владних функцій. За оцінкою Ж.-Ж. Руссо, гоббсівське розуміння держави прирівнює її до в’язниці, де роль головного тюремника виконує сам правитель.

«Левіафан» — видатний не лише політологічний, а й соціально-філософський, соціально-психологічний та етичний твір. У ньому містяться глибокі думки про роль економічних факторів у житті суспільства, започаткована теорія трудової вартості, на яку, зокрема, спирався К. Маркс, розробляючи теорію додаткової вартості, дається характеристика суспільної ролі грошей тощо. Особливий інтерес мають міркування Т. Гоббса щодо соціальних функцій держави, турботи про непрацездатних і знедолених членів суспільства. Надбанням теорії соціальної культури стали і сформульовані Гоббсом 19 «природних законів» — правил людського співжиття, суспільних регуляторів-нормативів, основним серед яких філософ вважав загальнолюдську максиму: «не робити іншому того, чого ти не бажав би, щоб було зроблено стосовно тебе» («золоте правило»). Втім, перетворюючи моральні (природні) закони на громадянські, Т. Гоббс фактично позбавляє мораль її специфічної регулятивної функції, ототожнює її з політикою, підпорядковуючи її завданню державної доцільності. Недаремно образ держави-«Левіафан» став називним для характеристики тоталітарних, антигуманних політичних режимів. «Левіафан» містить у собі чимало й інших суперечностей та антиномій, на що звертали увагу як послідовники мислителя, так і його опоненти.

Див. також Англійська політична думка.