Легітимність

Легітимність (від лат. legitimus — законний, правомірний, належний, справедливий) — здатність того чи іншого політичного режиму досягти суспільного визнання та виправдання обраного політичного курсу, прийнятих ним політичних рішень, кадрових або функціональних змін у структурах влади. Категорія легітимність увійшла до понятійного апарату політичної науки завдяки працям М. Вебера, який запозичив цей термін із галузі правознавства з метою типологізації існуючих видів панування.

Легітимність явищ політичного життя не означає їх законності, що оформлена юридично, але відзначається фактичною значущістю для життя керованих соціальних мас і реально відбивається в поведінці останніх. Легітимність політики, влади, політичних заходів тощо не збігається з нормативами легітимності, яка характеризується формальною відповідністю законам країни (легальністю).

Легітимність — засіб узаконення певного типу панування, що спирається на віру у фактичну та юридичну «правильність» дій існуючого режиму. За класифікацією М. Вебера, існує три види легітимності: 1) традиційна, яка формується на підставі усталених звичаїв, традицій, норм культури; 2) харизматична, емоційно-вольова та емоційно-містична; 3) раціональна, що базується на апеляції до чинних законів, які з формального погляду є нормативним відображенням розумних суджень.

У сучасних умовах жоден з видів легітимності сам собою не може задовольнити вимог повноцінного розвитку політичного процесу. Тому залежно від конкретних потреб режиму відбувається взаємодоповнення раціональних та ірраціональних засобів легітимності, або їх синтез, якому поміркована влада намагається надати органічних форм. Легітимність — невід’ємна умова існування та здійснення політики і влади, зміцнення життєздатності суспільно-політичних структур, досягнення інтегральної єдності, цілісності та ефективності політичної системи суспільства.

Див. також Закон, Законність.