Ленінізм

Ленінізм — одна з найвпливовіших політичних течій у новітній історії людства. Першоджерела ленінізму — марксизм і народництво. Перший був накладений Леніном на політичні реалії деспотичного режиму станової російської поліцейської імперії з пережитками кріпацтва, національним гнобленням, жорстокими утисками прав і свобод людини, консервативними традиціями тощо. Від народників Ленін успадкував риси суто національно політичної культури, ідеї російського колективізму, створення організації професійних революціонерів, розкріпачення особистості для активної соціальної діяльності, важливості боротьби «критично мислячих індивідів» проти існуючого ладу, методи підпільної діяльності і творення централізованих, заснованих на суворій дисципліні організацій і партій тощо. Ленінізм відрізняється від класичного марксизму середини і кінця 19 ст. тим, що: наріжним каменем революційної боротьби він вважав значно доповнену доктрину диктатури пролетаріату і жорстко централізовану, дисципліновану політичну партію авангардистського типу, яка ставить за головну мету встановлення такої диктатури; відніс найбідніші верстви селянства до спролетаризованого класу і теоретично обґрунтував ідею союзу робітників і селян під керівництвом міських пролетарів; чіткіше визначив шляхи і засоби боротьби за владу, віддаючи безперечний пріоритет збройному повстанню; створив теорії революційної ситуації, переростання буржуазно-демократичної революції у революцію соціалістичну; зробив висновок про нерівномірність економічного і політичного розвитку капіталізму в умовах імперіалізму й можливість перемоги соціалізму в одній окремо взятій країні; обґрунтував завдання і програмну діяльність тимчасового революційного уряду у формі рад як органів революційно-демократичної диктатури пролетаріату і селянства; висунув нові політичні гасла, особливо тактичного плану, які треба застосовувати напередодні революції, після її початку, у вогнищі збройного повстання, серед селян і які потрібно постійно змінювати залежно від обставин, застосовуючи методи діалектики; відкинув концепції національно-культурної автономії, багатонаціональних автономних союзів, доводячи, з одного боку, необхідність надання націям права на самовизначення від створення федерацій до повного відокремлення у вигляді національних держав, а з іншого — необхідність боротьби за усунення національних перегородок і побудови життя на принципах пролетарського інтернаціоналізму; сформулював лозунг перетворення імперіалістичної міждержавної війни у війну громадянську, у війну соціал-демократів воюючих країн проти власної буржуазії; теоретично узагальнив практику підривної підпільної революційної боротьби; лишив поза увагою філософію історичного детермінізму, вважаючи, що не треба чекати на соціалістичну революцію як наслідок повного визрівання капіталізму, а треба здійснити її якомога раніше; окреслив безпосередні завдання побудови соціалістичного суспільства, захисту країни від зовнішньої агресії і внутрішніх контрреволюційних заколотів; розробив тактику політичних компромісів, тимчасових відступів від стратегічних рубежів; відзначив можливість творення соціалістичної держави на будь-яких засадах: унітаризму, автономії, федералізму і навіть конфедералізму; відмовився від висновку К. Маркса про придатність апарату деяких буржуазних держав для соціалістичних перетворень і висунув як закон революції обов’язковість зламу будь-якої державної машини; висловив припущення, що перехід від капіталізму до соціалізму дасть величезну кількість різноманітних політичних форм; зробив внесок у концептуальну скарбницю світового конституціоналізму у вигляді його нових теоретичних засад, реалізованих у чотирьох введених у дію конституціях — РСФРР, УСРР, БСРР та ЗСФРР, Декларації прав трудящого і експлуатованого народу, Декларації прав народів Росії та ін.; акцентував не на проголошенні формальних прав і свобод людини і громадянина, а на матеріальних гарантіях їх реального забезпечення. Що стосується України, то Ленін весною і влітку 1917 р. підтримував Центральну Раду, на поч. грудня 1917 р. визнав УНР як самостійну державу, але згодом оголосив їй війну; визнав незалежність УСРР у 1919 p.; в останні роки життя виступав проти сталінської політики автономізації.

З часом політична практика довела помилковість низки теоретичних засад ленінізму: штучного підхльостування історичного процесу, гіперболізації класової боротьби; відмови від доктрини парламентської республіки, концепції розподілу влад, теорій природних прав людини і суспільного договору, тлумачення пролетарської демократії як такої, що не може обмежуватися старим правом; надмірного перевищення гасел революційної доцільності і революційної правосвідомості; повного підпорядкування особистого — колективному, особи — державі, національного — соціальному; безпідставного розрахунку на світову соціалістичну революцію тощо. Нищівного удару по ленінізму, починаючи з другої пол. 20-х pp., завдали Й. Сталін і наступні провідники КПРС, канонізувавши це вчення, перетворивши його на релігійний культ. Під гаслами ленінізму, але у зовсім інших історичних обставинах запроваджувався жорстокий політичний терор, у ході якого загинула і абсолютна більшість соратників Леніна. В сучасних умовах доктрина ленінізму вивчається в її первинному вигляді: не як політична ідеологія більшовизму, а як частина спадщини російської і світової політичної думки.

Див. також Ленін В., Марксизм, Народництво.