Локк Джон

Локк Джон (1632—1704) — видатний англійський мислитель, фундатор ідейно-політичної доктрини класичного лібералізму і новітнього конституціоналізму. Закінчив Оксфордський університет (1658). У 1658—1667 pp. — викладач грецької мови та філософії моралі в Оксфорді, 1667—1672 — домашній лікар і вихователь дітей лорда Ешлі (графа Шефтсбері), особистий секретар цього відомого політичного діяча доби Реставрації. З 1672 по 1679 р. — у Франції. В 1679—1683 pp. — секретар графа Шефтсбері, який став лордом-канцлером Англії; у 1683—1689 — емігрант у Нідерландах. Після закликання Вільгельма Оранського на англійський престол Локк повертається на батьківщину.

Правове і політичне вчення мислителя викладене у праці «Two treatises of government», назва якої перекладалась по-різному: «Два трактати про правління», «Два трактати про уряд», «Два трактати про державне правління». Написана вона раніше, але видана разом з Біллем про права у 1689 р. з відкрито висловленим автором наміром «утвердити престол великого відбудовника англійської свободи короля Вільгельма, вивести його права з волі народу і захистити перед усім світом англійський народ за його нову революцію». У першому з трактатів Локк нещадно критикує апологетику абсолютної монархії, обґрунтовану з позицій божественного права і патріархальщини у праці Р. Філмера «Патріарх», у другому — блискуче викладає власну теорію новітнього конституціоналізму.

Стрижень правосвідомості і праворозуміння Локка — обґрунтовані ще до нього доктрини безумовного пріоритету розумного, природного права, народного суверенітету, суспільного договору та недоторканності прав і свобод особи. Індивід у Локка залишається суверенним. Він не поглинається державою і резервує за собою кардинальні природні права — право на життя, на свободу, на рівність, на власність тощо. Ці права — недоторканні, священні, і держава ні за яких умов зазіхати на них не може. Індивідуалізм Локка перетворюється у «велику і головну мету» держави, яка сама є інституцією, підпорядкованою народові і повністю залежною від індивідів.

Видатною заслугою Локка виявилось знайдення ним засобів досягнення цієї «великої і головної мети». Перший з них — розподіл влади на законодавчу, виконавчу і федеративну чи союзну (federative power). Жодна з цих влад не може торкатись життя, свободи і майна індивідів. Другий засіб досягнення «великої і головної мети» держави — вибір народом оптимальної для нації форми правління. Ця форма повинна поставати із суспільного договору і ні за яких умов не може бути ані деспотією, ані тиранією, ані абсолютизмом. Найліпша з усіх відомих форм — обмежена монархія. Третій засіб — реальна можливість повстання народу проти правителів, які ігнорують суспільний договір і намагаються здійснювати владу «поза правом». Право на повстання проти тиранії Локк виводить із розуміння ним сутності суспільного договору. Нарешті, ще один засіб досягнення «великої і головної мети» держави — неухильне дотримання законності, визначених суспільним договором прав і обов’язків сторін.

Стрижнева категорія вчення Локка — свобода індивіда — вплітається у юридичну концепцію праворозуміння, у своєрідні системи і мінісистеми «свобода — право», «свобода — закон», «свобода — громадянське суспільство — держава» тощо. Він відкидає міркування Гоббса про закон як явище, протилежне свободі, і навпаки. Локк доводить їх нерозривну єдність, всебічно обгрунтовує тезу «Де немає законів, там немає і свободи». Мета закону, для мислителя, — не нищення, не обмеження свободи, а її збереження і розширення. Але при цьому йдеться саме про правовий закон, тобто закон, повністю відповідний природному праву, який виступає для позитивного закону мірилом і критерієм його справедливості.

Услід за беконівським «законом законів» Локк обґрунтовує ідею новітньої конституції («загального закону»), яка миттєво була підхоплена і розвинута Ш. Монтеск’є, цілою плеядою французьких і американських просвітителів і реалізована у конституціях США, Польщі, Франції та інших держав.