Людина

Людина — найвищий ступінь живих організмів на Землі, суб’єкт суспільно-історичної діяльності та культури.

Археологічні знахідки в Ефіопії, Кенії, Танзанії дають підстави зробити припущення про появу людини на землі понад 2 млн. років тому. Людина — біосоціальна істота, вона є живою системою, що органічно поєднує фізичне та духовне, природне та соціальне, успадковане та набуте у ході життєвої практики. У цій формулі біологічний компонент зумовлений тим, що, як живий організм, людина включена у природний зв’язок явищ і підпорядковується біологічним (біохімічним, фізіологічним, біофізичним) закономірностям.

У відомій людству частині всесвіту фізична та морфологічна організація людини є найвищим рівнем організації матерії. Соціальний компонент ґрунтується на тому, що природні (анатомо-фізіологічні) задатки розвиваються і реалізовуються лише в умовах соціального способу життя. Саме тому людина на кожному історичному етапі розвитку є своєрідною сумою, підсумком досвіду суспільної життєдіяльності, набутого у процесі цивілізаційної еволюції. Єдність і спадкоємність біологічного і соціального у людини забезпечується через механізм органічної взаємодії біологічної спадковості та культурної традиції.

Сучасна наука виділяє цілий комплекс спадкоємних особливостей людського організму, які у своїй сукупності складають біологічні основи діяльності людини як істоти соціальної, є умовою та основою її ефективної праці та культурної творчості: 1) прямоходіння, як анатомічна особливість, що дозволяє людині не лише краще охопити зором навколишню обстановку, а й вивільнити передні кінцівки для праці; 2) чіпкі руки з рухливими пальцями і протиставленим великим пальцем, що дають можливість виконувати складні функції та операції; 3) погляд, спрямований вперед, а не в боки, що дозволяє бачити у трьох вимірах і завдяки цьому краще орієнтуватися у просторі; 4) великий об’єм мозку і складна нервова система, які дають можливість високого розвитку психічного життя та інтелекту; 5) складний механізм голосових зв’язок, побудова гортані та губ, що сприяють розвитку мови, тобто вимовлянню певної кількості диференційованих звуків з метою передачі інформації; 6) тривалий період залежності дітей від батьків, а відповідно, довгочасний період опіки підростаючого покоління з боку дорослих, повільний темп зростання та біологічного дозрівання і тому довгий період навчання та соціалізації; 7) відсутність жорстких механізмів інстинктів, притаманних іншим видам, можливість пристосування потреб до засобів їх задоволення, що зумовлює складні зразки поведінки і високий ступінь адаптації людини до різноманітних умов середовища; 8) відносна стабільність сексуального потягу, що впливає на форми сім’ї і ряд інших суспільних явищ. У ході розвитку та еволюції цих людських якостей та активного практичного використання їх розгорталися взаємопов’язані суперечливі процеси: з одного боку, вони посилили позиції людини у навколишньому світі, створили умови для її самоствердження, ефективної праці, передачі інформації, появи самостійного мислення та волевиявлення, виникнення таких необхідних для творчого освоєння та перетворення навколишнього середовища якостей, як пам’ять і фантазія; з іншого — призвели до певної біологічної дезадаптації людини (притуплення гостроти відчуттів, прогресуючої втрати природного імунітету, зменшення фізичної сили організму тощо) та загрози цілковитої втрати інстинктів, що гостро поставило питання на межі другого і третього тисячоліть не стільки про покращення умов людського існування, скільки про виживання людства.

Біо-соціальна матриця зумовила двоїстість людської натури, специфіку світобачення та світосприйняття людини: з одного боку, вона вважає себе органічною частиною природи, з іншого — одночасно усвідомлює істотою, яка протиставлена природі і підноситься над нею. Згадані фактори привели впродовж існування людства до появи цілого спектра тлумачень та варіантів розв’язання питання про природу (суть) людини, її походження та призначення. У стародавній міфології природа, людини та божество злиті в єдине нерозчленоване ціле. Антична філософія починає виокремлювати людину з природи, трактувати її як «політичну тварину», здатну до соціальних дій, вбачає її суть у розумі та пізнавальних здібностях. Середньовічне християнство поляризує уяву про людину. З одного боку, воно стверджує, що людина є ідеальною істотою, подібною до Бога (антропоцентризм), з іншого — обґрунтовує думку про земне, демонічне походження людства. В епоху Відродження поглиблюється розуміння людської природи, гостро ставляться проблеми індивіда, індивідуальності, самобутності людини. Прогресивний ідейний напрям цієї доби — гуманізм — утверджував ставлення до людини як до найвищої цінності. У 19 ст. було зроблено спробу переосмислити на базі нових знань співвідношення соціального та біологічного, посилено увагу до особистого світу людини. З метою розв’язання питання про природу людини, її походження та призначення у 20 ст. у межах філософських знань було виділено окрему галузь — філософську антропологію, яка почала шукати антропологічне підґрунтя людської життєдіяльності, культури, моралі, права, соціальних інститутів. Характерними рисами розвитку філософської антропології були, з одного боку, широкий спектр поглядів на проблему людини, подолання жорсткого розмежування матеріалізму та ідеалізму, об’єктивістського і суб’єктивістського підходів, з іншого — відмова від будь-якого узагальнюючого визначення людини (фактично до кінця 70-х pp. 20 ст.), відсутність єдності методологічних підходів, побудова одномірного абстрактного образу людини внаслідок абсолютизації одних її суттєвих характеристик і недооцінки інших. Свої трактування суті людини дали також екзистенціалізм та персоналізм, що розмежували та протиставили поняття індивідуальності — як частини природного і соціального цілого та особистості — як неповторного духовного самовизначення (екзистенції). На даному етапі питання про природу людини, її походження та призначення залишається відкритим, його розв’язання активно шукає суспільна думка на основі принципів взаємозбагачення та взаємодоповнення різних підходів і теорій.

Суть людини як суб’єкта всіх видів діяльності характеризується поняттями «індивід», «індивідуальність» («особистість»), «особа». Індивід (від лат. individuum — неділиме) — окрема, конкретна людина — на відміну від колективу, соціальної групи, суспільства в цілому. Індивідуальність — сукупність властивостей і здібностей (фізичні резерви та можливості, характер, темперамент, особливості сприймання, пам’яті, мислення, почуттів, волі), що зумовлюють неповторну своєрідність індивіда. На формування індивідуальності (особистості) впливають біологічна спадковість, фізичне оточення, культура, груповий досвід, унікальна індивідуальна життєва практика. Особа — соціальна істота, суб’єкт пізнання, активний діяч суспільного розвитку, конкретний людський індивід із притаманними йому своєрідними розумовими, емоційними, вольовими та фізичними якостями.

Місце і роль людини та її поведінка, як суб’єкта політики детермінується і виявляється на трьох рівнях — соціальному (належність до певних соціальних спільнот — класових, демографічних, етнічних, професійних тощо), інституційному (участь у політичних партіях, громадських об’єднаннях, суспільних рухах тощо) і персоніфікованому (індивідуальна політична діяльність особи як громадського діяча, політичного лідера, виборця, демонстранта тощо).