Магдебурзьке право

Магдебурзьке право — система норм феодального права, якими регулювалися питання самоврядування міст. Назва цього права походить від німецького міста Магдебурга, населення якого ще у 13 ст. домоглося певних привілеїв і автономії в управлінні міськими справами. Головними джерелами Магдебурзького права були німецькі правничі збірки «Саксонське зерцало», «Вайхбільд», норми звичаєвого права тощо. Магдебурзьке право визначало систему органів місцевого самоврядування, порядок їх формування і функції, передбачало утворення і закріплювало повноваження судів у містах, регулювало питання діяльності цехів та купецьких об’єднань, а також питання власності, оподаткування і торгівлі, спадкування, опіки, розв’язання спорів, призначення покарань за скоєні злочини у містах тощо.

Магдебурзьке право розширювало можливості міщан та інших верств міського населення у здійсненні самоврядування на засадах виборності відповідних органів. Це сприяло його поширенню на інші європейські країни, зокрема на Польщу і Литву, а отже, й на українські міста, які перебували у межах цих держав. Магдебурзьке право цим містам надавали польські королі чи великі литовські князі у формі т. зв. жалуваних грамот. Одним з перших отримало це право м. Санок Галицько-Волинського князівства (1339). У 1356 р. Магдебурзьке право було надане Львову, а 1497 р. — Києву. Протягом 15—17 ст. це право отримала більшість міст України: Глухів, Берестечко, Брацлав, Ніжин, Новгород-Сіверський, Переяслав, Рівне, Полтава, Стародуб, Чернігів та ін.

Адміністративним і судовим органом самоврядування у містах з Магдебурзьким правом був магістрат, який обирався містянами. В українських містах він складався з двох колегій — міської ради і лави.

Міська рада виконувала функції міської влади і була головним органом самоврядування. До її складу входили радці (райці), які щорічно обиралися мешканцями міст. Радці зі свого складу обирали бурмістра, який головував на засіданнях ради і організовував її роботу. Лава виконувала функції судового органу. Вона складалася з лавників і очолювалася війтом. Лавники і війти обиралися або призначалися радою. Суд лавників здебільшого розглядав кримінальні справи.

Після возз’єднання України з Росією 1654 р. значна частина міст Лівобережної України (Борзна, Козелець, Кролевець, Лубни, Миргород тощо) втратили Магдебурзьке право і перейшли до розряду ратушних. Це право було збережене тільки за т. зв. привілейованими містами, які визначалися такими здебільшого царською адміністрацією. Після ліквідації гетьманства в Україні (1764 р.) процес занепаду самоврядування міст ще більше посилився. Із запровадженням 1781 р. «Установлення про губернії» фактично припинило діяти Магдебурзьке право у Києві. Правда, 1789 р. Києву було повернуто це право. На честь цієї події коштами киян було споруджено пам’ятник Магдебурзькому праву, який зберігся до наших днів. По всій Україні, крім Києва, Магдебурзьке право було скасоване указом Миколи І 1831 р. У Києві воно продовжувало діяти до 1835 р. У містах Зх. України, які після першого поділу Польщі 1772 р. відійшли до Австрії, чинність Магдебурзького права незабаром також було припинено австрійською владою. У Львові, зокрема, це сталося 1786 р. за Йосифа II.

Норми Магдебурзького права були об’єктом кодифікаційних робіт в Україні. «Саксонське зерцало», зокрема, стало одним із джерел кодексу українського права — «Права, за якими судиться малоросійський народ», укладеного у Глухові 1743 р. У сучасних умовах Магдебурзьке право є об’єктом серйозних наукових досліджень як одна з самобутніх форм місцевого самоврядування, поширених свого часу в Україні.