Мазепа Іван Степанович

Мазепа Іван Степанович (бл. 1639—1709) — князь (з 1707), гетьман Війська Запорозького (з 1687). Походив з українського шляхетського роду. Навчався у Києво-Могилянському колегіумі, в єзуїтській колегії у Варшаві, в університетах Німеччини, Італії, Франції. До 1656 р. був покоєвим слугою короля Речі Посполитої. З 1659 р. виконував дипломатичні доручення короля в Україні. Наприкінці 1669 р. став ротмістром надвірної хоругви гетьмана П. Дорошенка, згодом — генеральним писарем. Виконував дипломатичні доручення у Кримському ханстві. 1674 р. перейшов на службу до гетьмана І. Самойловича. Згодом обійняв посаду генерального осавула. 25 липня 1687 р. обраний гетьманом. 24 жовтня 1708 р. проголосив вихід Війська Запорозького з-під влади Російської держави та перейшов до військового табору шведського короля Карла XII. Після поразки шведсько-українського союзу в Полтавській битві 27 червня 1709 р. разом з своїм урядом, запорозьким та частиною реєстрового козацтва утворив українську політичну еміграцію у межах Оттоманської Порти.

Проводив активне правове реформування соціальної, фінансової, військової та освітньої сфер. Здійснював заходи щодо впорядкування станової структури суспільства. Сприяв створенню спадкового привілейованого стану. 1692 р. розпочав ревізію землеволодіння Війська Запорозького. 1690 р. здійснив перегляд службової придатності та перепис козаків. Обмежив податки та повинності селян, ввів можливість їх прямої апеляції до гетьмана з позовами проти приватних власників чи користувачів маєтностей. 1701 р. перевів у селянський стан козацьких підсусідків. Визнав і застосував пряме волевиявлення населення для вирішення питань зміни податкової системи Війська Запорозького. Протягом 1692—1695 pp. проводив податковий експеримент щодо заміни відкупних платежів іншими формами оподаткування. Результатом експерименту стало введення часткового контролю населення над здійсненням непрямого оподаткування. Визнав часткову децентралізацію використання податкових коштів. Проводив заходи щодо заміни натуральних державних повинностей податками. З 1704 р. дбав про господарське освоєння й відновлення адміністрації Війська Запорозького на Правобережній Україні. Вів політику впорядкування відносин Війська Запорозького та Запорозької Січі шляхом прямого підпорядкування останньої гетьману.

Спрямовував значну частину скарбу Війська Запорозького на розвиток освіти і культури, підтримку православної церкви у Війську Запорозькому та поза його межами.

У листі до царів Івана та Петра Олексійовичів від 13 квітня 1692 р. поставив питання про обмеження функцій царського уряду в питаннях формування системи влади у Війську Запорозькому. Зокрема, юрисдикцію над гетьманом Війська Запорозького повинен був мати тільки Генеральний суд, що виносив рішення про його відставку або покарання. Цар міг робити подання до Генерального суду в цих питаннях та затверджував судові вироки. Одночасно гетьман відмовлявся від будь-яких претензій на особисту юрисдикцію і кадрову політику у Війську Запорозькому. Дипломатія Мазепи була спрямована на забезпечення мирного та автономного розвитку, економічних інтересів Війська Запорозького, захист релігійних і культурних прав українського населення у Речі Посполитій. Мазепа входив у дипломатичні відносини з урядами та угрупованнями знаті Речі Посполитої, Кримського ханства, Шведського королівства, Молдовського князівства, Всевеликого війська Донського та ін. 8 квітня 1709 р. між урядом Мазепи, Запорозькою Січчю та Шведським королівством було укладено трьохсторонню угоду, оригінал та достеменний зміст якої невідомі. Деякі дослідники припускають, що протягом 1707—1709 pp. Мазепа уклав також інші договори зі Шведським королівством та Річчю Посполитою (С. Лещинським).

Чільне місце у висловлюваннях, публічних виступах Мазепи (зокрема у промові 24 жовтня 1708 p.), документах (листі до І. Скоропадського від 30 жовтня 1708 р. тощо) займає тема розвитку української державності. Центральною для нього була концепція «вільного народу» — безперервного історичного державотворення та вільного волевиявлення українців, що як територіальна міжстанова корпорація після падіння Київської Русі зберігали автономію, входячи через конституційні договори до складу інших держав. Порушення таких договірних умов української автономії з урядами певних держав вважав правомірною підставою виходу з відповідних державних утворень.

На думку Мазепи, умовою розвитку державотворення є об’єднання всіх політичних сил Війська Запорозького навколо гетьмана. Перешкодою на цьому шляху він вважав різновекторність зовнішньополітичної орієнтацій, регіоналізм та сервілізм, поширені в українському суспільстві, політизованість та відсутність ідеї єдиновладдя серед української еліти. Основною історичною перешкодою розвитку українського державотворення Мазепа вважав громадянську війну із залученням зовнішніх союзників, а передумовою сталого розвитку — мир.

Головною причиною виходу свого уряду з-під царської влади проголосив порушення останньою принципів українсько-російських договорів: неспроможність Російської держави забезпечити військовий захист території Війська Запорозького, самочинне збільшення російською стороною елементів адміністративної присутності в українській автономії, порушення владної вертикалі в останній, плани щодо реорганізації її соціального та політико-адміністративного устрою і примусового переселення українців.