Меритократія

Меритократія (від лат. meritus — гідний; букв. — влада найбільш обдарованих) — одна з елітарних концепцій у західній політичній науці, в основу якої покладено принцип індивідуальної заслуги у здійсненні політичної влади і соціального управління. Прибічники цієї концепції виходять з того, що в умовах НТР, на відміну від «принципу приписування», на основі якого в минулому до влади приходили внаслідок шляхетного походження або наявності капіталу, а також замість традиційної демократії — правління за допомогою організованої більшості, — має прийти меритократія, тобто правління осіб, які мають особливі здібності і чесноти, високі інтелектуальні якості та кваліфікацію, що відповідають потребам НТР. Ідея меритократії, на думку її прихильників, органічно виходить з класичного принципу лібералізму — «рівності можливостей».

Засновником концепції меритократії є англійський соціолог Мітчел Янг, який у формі технократичної утопії виклав її ідеї в книзі «Піднесення меритократії: 1870—2033» (1958). На думку М. Янга, капіталізм поступово трансформується в суспільство, в якому утвердиться принцип висування на керівні посади найбільш обдарованих і здібних людей з усіх верств суспільства. Меритократія, як підкреслював М. Янг, з одного боку, буде вносити інтелектуальні засади в суспільство, а з іншого — сприяти розкриттю природних обдарувань людей.

Ідеї М. Янга знайшли свій подальший розвиток в американській і західноєвропейській соціологічній та політологічній думці (Д. Белл, Дж. Гелбрейт, З. Бжезінський, Р. Арон та ін.), особливо в теорії постіндустріального суспільства, висунутій американським соціологом, спеціалістом у галузі історії політичної думки і соціального прогнозування Д. Беллом. Він підійшов до аналізу суспільства крізь призму технології і знання. Згідно з теорією постіндустріального суспільства весь суспільний розвиток поділяється на три етапи: доіндустріальне, індустріальне, постіндустріальне суспільство. Останнє становить нову соціальну систему, вільну від соціальних антагонізмів і класової боротьби. У цій системі панування капіталістичних корпорацій замінюється домінуванням науково-дослідних організацій і владою меритократії. Клас капіталістів зникає, а на його місце приходить нова правляча еліта, що володіє високим рівнем освіти і знань. У постіндустріальному суспільстві конфлікт виявляється в боротьбі між знанням і некомпетентністю. Д. Белл писав, що суспільство, яке розвивається на основі технічної ефективності та наукового прогресу, з необхідністю набуває характеру меритократії. Він підкреслював, що «суспільство, яке не має своїх кращих людей на чолі його провідних інститутів, є соціологічним і моральним абсурдом».

У постіндустріальному суспільстві діє принцип «досягнення», тобто влада досягається завдяки особистим чеснотам людей, їх високому рівню освіти і кваліфікації. У такому суспільстві, як пише Д. Белл, «майже немає вищих постів, доступних для тих, хто не має кваліфікації». Політик, з точки зору названого вченого, — це спеціаліст своєї справи, що володіє необхідними навичками управління суспільством, тому саме питання про залучення широких мас населення до безпосередньої участі в здійсненні політики позбавлене сенсу.

Концепція меритократії виправдовує політичні і економічні привілеї «нової інтелектуальної еліти», яка згідно з цією концепцією робить найбільший внесок у добробут усього суспільства. Однак, як відзначають автори концепції меритократії, ця форма правління може також слугувати джерелом нових соціальних нерівностей у суспільстві.

Див. також Оруеллізм, Постіндустріальне суспільство.