Метаморфічний підхід у політиці

Метаморфічний підхід у політиці — нова політична і політологічна парадигма, яка виходить із розуміння суспільства як тотальності, у якій окремі політичні, а також соціальні, економічні та інші ситуації можуть розгортатися як самостійні тотальності, набувати відносно автономного значення, або згортатися і зникати, не руйнуючи при цьому суспільного цілого. Окремі соціально-політичні процеси та трансформації розглядаються як органічні моменти розвитку і метаморфоз суспільства як цілого. Суспільство у метаморфічному підході не виступає як панівна тоталітарна сила, має місце рівна залежність суспільних частин від цілого і суспільного цілого від частин. Принципове значення в метаморфічній методології має поняття «сизигії», яке означає постійний процес взаємного увідповіднення частин одна одній і зовнішнім умовам, наслідком чого є збереження цілісності соціальної тотальності при будь-яких її змінах і трансформаціях. Метаморфічна методологія розробляється в загальнофілософському плані як постнекласичний напрямок на сторінках періодичного видання «Totallogy. Постнекласичні дослідження» (перший випуск з’явився у 1995 p.), а в політичному аспекті — в часописі «Вибір».

Головним завданням метаморфічного аналізу є вислідковування сизигійних процесів в тій чи іншій, зокрема суспільно-політичній, сфері з метою можливості локалізованого у часі і місці цілеспрямованого впливу на критичні точки процесів і зміни ситуації в потрібному напрямку.

Метаморфічний підхід долає обмеження традиційних органіцистського, структурно-функціонального та системного уявлень про суспільство, які об’єктивно мають апологетичний і консервативний характер і не відповідають сучасному соціальному динамізму та інноваційним перетворенням в суспільстві, не встигають за розвитком подій. З іншого боку, він не редукується до революціонаристських уявлень екстремістського гатунку та постмодерністського деконструктивістського релятивізму, бо спирається на принцип об’єктивної дозрілості і природності метаморфічних перетворень. Цей принцип (принцип «соціально-тотального управління») вимагає забезпечення неперервного перебування суб’єкта політичного управління на лінії сизигії — постійного створення незаперечної переваги інтересів і волі абсолютної більшості активних членів досліджуваного процесу (або суспільства в цілому) щодо інтересів носіїв застарілих відносин. Принцип соціально-тотального управління важливий у тому відношенні, що він розв’язує стару проблему революційного терору, про необхідність якого за певних революційних умов писали і говорили М. Робесп’єр, В. Ленін, Ф. Дзержинський та інші, а також дозволяє розглядати соціально-політичні катаклізми без традиційного редукування їх складної структури до класового підходу. Об’єктивно дотримання зазначеного принципу, якщо при цьому суспільна свідомість не деформується містифікуючими та силовими чинниками, виступає постійною реалізацією кооперативних (масових) суспільних ефектів у демократичному напрямку — у процесі розвитку соціальної справедливості, солідарності, вільної праці та інших засад. Періоди змін характеру кооперативних подій виступають, власне, як метаморфози, а кооперативні події — як більш тривалі неметаморфічні етапи. Залежно від ступеня вміння суб’єктів соціально-політичного управління утримувати поточні події на «лезі» сизигійності суспільні процеси можуть залишатися керованими або виходити з-під контролю, мати різну форму — від реформаційної (переговори, реформи, конфлікти тощо) до революційно-терористичної і громадянської війни. В такому разі до кооперативних і метаморфічних процесів залучатимуться різні суб’єкти — від окремих груп фахівців, політиків і управлінців до ширших соціальних груп, класів, конфесій, регіонів, нації в цілому.

Філософською базою метаморфічного підходу є сучасна метафізика тотальності (тоталлогія), що розробляється як конструктивна форма сучасної постнекласичної методології. Спираючись на неї, філософи й політологи розробляють уявлення про соціальну і політичну морфологію, соціально-політичний метаморфічний ландшафт, про механізми «зшивання» й динаміки різних складових архітектоніки суспільства (економічної, політичної, соціальної, регіональної, конфесійної, етнічної тощо) або в межах цих складових, наприклад про «зшивання» різних політичних сил у політичному просторі країни.

Див. також Постнекласична методологія, Соціальні метаморфози.