Політологія

Політична ідеологія та її різновиди

З часів введення французьким ученим Де Трессі (1754-1836) терміну "ідеологія" в науковий обіг у політичній теорії склались різні погляди на це духовне явище. Наприклад, марксизм виходить з обумовленості ідеологічних доктрин матеріальними умовами життєдіяльності суспільних груп, в силу чого вони характеризуються як теоретичні уявлення, що захищають загальноколективні інтереси. Формування ідеології пов'язується тут з діяльністю спеціалізованого колективного суб'єкта. В залежності від місця, яке займає група в суспільних відносинах (якщо, наприклад, класу притаманні інтереси, які співпадають з провідними тенденціями суспільного прогресу), марксизм визнає можливість виконання ідеологією функцій наукового знання.

На відміну від канонічних позицій марксизму в західній політології не припиняються дискусії про джерела і статус ідеологічних течій. Так, для прибічників неоанархізму ідеологія виступає як породження масової свідомості. Ліберально-позитивістська традиція, гіперболізуючи ідеологію, інтерпретує її як надісторичне явище, що існуюче не залежить від соціальних і політичних умов; неомакіавеллісти (Г.Моска, Р.Міхельс, В.Парето) схильні навіть естетичні або релігійні форми свідомості трактувати як специфічні форми прояву політичної ідеології, які породжені потребами легітимізації влади. В той же час широко розповсюдженими є погляди, що характеризують ідеологію як "прислугу влади", яка не має у політиці серйозної ваги і значення.

Разом з тим, незважаючи на відомий релятивізм, у західній ідеології все ж склався ряд стійких позицій відносно ідеології.

Так, принциповою позицією є безкомпромісне розведення ідеології і науки, заперечення за ідеологією пізнавальних функцій. Ще М.Вебер відносив ідеологію, як і інші світоглядні й релігійні утворення, до сфери віри, заперечуючи цим навіть постановку питання про її науковість. Визнаний авторитет у даній галузі К.Мангейм слідом за Вебером розглядав будь-яку ідеологію як неадекватне відображення дійсності, як сукупність ідей, що свідомо приховують дійсне становище речей. Досить поширеним є також і функціональне тлумачення ідеології як інституту інтеграції спільноти (О.Лемберг, Г.Парсонс), за якими її соціально-історичні джерела й детермінанти залишаються в тіні. Нерідко поняття ідеології зводиться до визначення психології окремих груп та індивідів (Р.Пайпс, В.Старк, Л.Браун). Якщо підсумувати раціональні оцінки й підходи до розуміння даної форми політичної свідомості, то можна сказати, що політична ідеологія являє собою систематизовану сукупність ідейних поглядів, що виражають і захищають інтереси тієї чи іншої суспільної групи й вимагають підкорення індивідуальних поглядів і вчинків якнайбільшої кількості людства відповідній меті і завданням використання влади. Коротко кажучи, політична ідеологія - це доктрина, що обґрунтовує домагання якої-небудь групи на владу або її використання, передбачаючи тому ту або іншу стратегію політичних дій.

На відміну від науки (чиїм завданням є пошук істини), функції ідеології, перш за все, зводяться до оволодіння масовою політичною свідомістю населення, до втілення у неї своїх критеріїв оцінки теперішнього й майбутнього розвитку суспільства, визначення мети й завдань, за якими люди повинні орієнтуватися у просторі. Володіючи яскраво вираженим характером, ідеологія повинна створювати позитивний образ політичної лінії, що проводиться, її відповідності інтересам того чи іншого класу, нації, держави. При цьому ідеологія повинна не стільки займатися пропагуванням, поширенням тих чи інших ідеалів і цінностей, скільки стимулювати цілеспрямовані дії і вчинки громадян, партій і інших політичних асоціацій.

Виконуючи свої політичні функції, ідеологія намагається згуртувати, інтегрувати суспільство або на базі інтересів якої-небудь соціальної чи національної групи (наприклад, середнього класу, громадян корінної національності тощо), або на ґрунті свідомо сформульованої мети, що не опирається на певні соціально-економічні страти чи групи населення (наприклад, ідеологія анархізму, нацизму). Здатність реально інтегрувати населення суспільства буде безпосередньо залежати від того, наскільки ідеї і положення ідеології відповідають буденним поглядам і уявленням людей про кращий стиль життя, а також від того, чи знайде дана доктрина адекватні рівню суспільної свідомості форми інтеграції своїх теоретичних висновків.

Крім раціональних, теоретично обгрунтованих положень, будь-яка ідеологія передбачає деякий відрив від дійсності, проголошує мету й ідеали, які населенню пропонуються сприймати на віру. Меншою мірою таким нальотом колективних вірувань володіють офіційні ідеології. Направляючи реальний курс державної політики, вони лише прикрашають дійсність та ініціюють апологетичні настрої. Більша схильність до утопічних припущень притаманна ідеології опозиційних сил, що, як правило, очікують від влади значно більше, ніж вона може дати, і намагаються за допомогою красивого ідеалу привернути до себе якнайбільше прибічників.

Розглядаючи ідеологію як форму мотивації політичної поведінки групових суб'єктів, треба відзначити, що у демократичних системах вона використовується переважно лише на етапах, пов'язаних з концептуалізацією групових інтересів і їх введенням у політичне життя. Намагання ж абсолютизувати її роль, тобто підкорити їй моральні, правові, культурні та інші духовні регулятори політичних відносин на постійній основі, по суті породжує так зване "ідеократичне" (тоталітарне) суспільство, що намагається насильницьки створити ідеали пануючої ідеології у свідомості громадян і в практичному житті.

Оскільки політична ідеологія являє собою духовне утворення, спеціально призначене для цільової і ідейної орієнтації політичної поведінки, необхідно розрізняти такі рівні її функціонування: теоретико-концептуальний, на якому формулюються головні положення, що розкривають інтереси і ідеали того чи іншого класу, верстви, нації, держави; програмно-політичний, де соціально-філософські принципи й ідеали переводяться у програми, гасла й вимоги політичної еліти і являють собою ідейну основу для прийняття управлінських рішень та стимулювання політичної поведінки мас. Даний рівень функціонування ідеології безпосередньо пов'язаний з діяльністю партій, союзів, об'єднань, створених для трансляції політичних вимог прибічників даної ідеології. Враховуючи політичну вагу пов'язаних з ідеологією інститутів влади, і саму її трактують як "констатуючий елемент політики"; актуалізований, який характеризує ступінь засвоєння громадянами мети та принципів даної ідеології і характер їх втілення в тих чи інших формах політичної участі. Цей рівень може характеризувати досить широкий спектр варіантів інтеріоризації цієї ідеології: від легкої зміни ідеологічних позицій до сприйняття людьми своїх політичних нахилів як глибинних світоглядних орієнтирів. Ідеології, що мають велике світоглядне значення і здатні упорядкувати у свідомості людей хід історії, визначити принципи їх соціального мислення, є "тотальними" (К.Мангейм) або "парадигматичними" (Н.Пуланзас).

Суб'єкти й носії політичних відносин, що взаємодіють і керуються ідеологічними цінностями та метою, створюють так званий комунікативний простір політики. Безперервний обмін тими чи іншими підходами, оцінками й судженнями про одні й ті ж або різні політичні події політичними суб'єктами, дебати з політичного "порядку денного" та інші аспекти взаємодії держави і громадян сприяють народженню і розпаду ідеологій, новому синтезу ідейних течій, постійному ускладненню мотиваційної сфери політичної поведінки.

В сучасних умовах безумовний прогрес західних індустріальних суспільств, нова роль середніх класів, соціокультурний прогрес світового співтовариства радикальним чином вплинули на зміст комунікативного процесу та його характер. Так, падіння тоталітарних режимів у колишньому СРСР і ряді країн Східної Європи послужило могутнім поштовхом падіння авторитету й ролі "лівих ідеологій". Перш за все це торкнулось ідеології марксизму-ленінізму.

Виникнувши в середині XIX ст. і будучи обумовлене початковим, найбільш гострим етапом боротьби робітничого класу й буржуазії, це вчення особливу увагу приділяло революційним методам переходу від капіталізму до соціалізму, обґрунтуванню диктатури пролетаріату, розробці стратегії і тактики революційного робітничого руху. Не кажучи навіть про внутрішні протиріччя теоретичного методу Маркса, що значною мірою зумовили малореалістичне й досить поверхневе бачення історичного процесу, треба зазначити, що по суті протягом цієї ідейної еволюції даної доктрини її прибічникам - і особливо "марксистам-ленінцям" як найбільш одностороннім інтерпретаторам і догматичним послідовникам цих ідей - так і не вдалося вийти за межі філософії насильства, орієнтації на силові методи зміцнення соціалізму й комунізму. Як одна з найконфронтаційніших ідеологій, марксизм-ленінізм відгородив себе від інтелектуального й культурного спілкування з іншими системами політичних поглядів, прирік себе на неминуче духовне вмирання і витіснення з політичної арени. На відміну від марксизму, соціал-демократична ідеологія виходила й виходить з пріоритету поступовості історичної еволюції суспільства в напрямку ладу соціальної справедливості й рівності громадян незалежно від їх суспільного становища, збереження при цьому соціального та міждержавного миру. Уявлення про поступове реформування буржуазного суспільства, про необхідність відмови від класової боротьби нерозривно пов'язано у цій доктрині з розумінням першочергового значення народної влади в політичному й економічному житті, з посиленням соціального захисту трудящих і заохоченням робітничого самоуправління. Соціал-демократії притаманна також сильна акцентуація етичних стимулів політичного розвитку, заперечення соціальних переваг громадян при тлумаченні їх прав і свобод. Головну теоретичну платформу цієї ідеології складають категорії справедливості, свободи й солідарності.

Концепція "соціального партнерства", що проповідується соціал-демократами, яка замінила, а частково й удосконалила ідею класового протиріччя, показала себе в умовах стабільного розвитку західних країн як більш дієва, ніж марксизм, програма політичного руху. У той же час нездійсненність ідей, що висувались соціал-демократією (концепцій "демократичного соціалізму", "держави загального благоденства"), непереконливість політичних інтерпретацій сучасної ролі середніх верств, вирішення проблеми найманої праці і ряд інших теоретичних прорахунків, значною мірою породжених традиційним ставленням до розуміння і змісту суспільного прогресу, серйозно підірвали вплив даної ідеологічної течії. Серйозну роль у послабленні авторитету соціал-демократії зіграв і крах тоталітарних режимів наприкінці 80-х років, що розглядалося суспільною думкою як поразка рідної їй ідеології.

На фоні послаблення політичної ролі "лівих" ідеологій помітно посилили свій ідейний вплив ліберальна (неоліберальна) і консервативна (неоконсервативна) ідеології. Перш за все, це пов'язано з підтримкою цими доктринами тих цінностей і понять, які в сучасних умовах лежать в основі демократичної організації влади у суспільстві та взаємовідношень держави і громадянина.

Так, лібералізм ще на початкових етапах свого формування, успадкувавши ідейне багатство Д.Локка, А.Сміта, Т.Гоббса, які пов'язували свободу особистості з повагою до основних прав людини, а також з системою приватної власності, поклав у основу своєї концепції ідеали вільної конкуренції, ринку, підприємництва. Відповідно провідними політичними ідеалами лібералізму виступали правова рівність громадян, договірна природа держави, а потім і рівноправність суперництва в політиці. Хоча до середини XX ст. ліберали не вживали терміну "демократія" (оберігаючи таким чином головну для них цінність - приватну власність), то потім, віддаючи належне соціальним функціям держави, стали приділяти демократичним цінностям значно більше уваги. Найважливішою перевагою політичної системи проголошувалась справедливість, а уряду -орієнтація на моральні якості громадянина. В основу політичної програми неолібералів покладені ідеї консенсусу керівників і керованих, необхідності участі мас у політичному процесі, демократизації процедури прийняття політичних рішень. На відміну від попередніх орієнтацій на механічні принципи визначення демократичності (враховуючи більшість) провідного значення набули плюралістичні форми організації політичного життя. Причому Р.Даль, Ч.Линдблюм та інші неоплюралісти вважають, що чим слабше правління більшості, тим воно більше відповідає принципам лібералізму. Хоча, представники праволіберальних течій (Ф.Хайєк, Д.Ешер) вважають, що при плюралізмі здатні формуватись механізми експропріації більшістю багатої меншості, що може поставити під загрозу головні принципи лібералізму.

На ліберальній ідейній основі отримали розвиток численні теорії політичної участі, партисипаторної демократії, а також елітарні концепції, що підкріпило популярність лібералізму серед прибічників різних моделей політичного облаштування суспільства на основі приватної власності, акцентувало на забезпеченні стабільності капіталістичних відносин. Фундаментальна ідея консерватизму, сформульована ще Е.Берком у "Роздумах про французьку революцію" (1790), була у визнанні протиприродності свідомої перебудови суспільства. У руслі такого підходу цінності свободи, рівності та прогресу втрачали свою першопричину порівняно з ідеями традиціоналізму, наступності, ієрархічності, аристократизму. Політичними наслідками таких установок були погляди, що розуміли свободу як слухняність державі, стверджуючи непорушність інститутів влади капіталістичного суспільства, які захищали "природні" привілеї владу імущих. З часом на базі цих ідей навіть сформувалася особлива течія - лібералізм, яка засновувалась на цінностях крайнього індивідуалізму і запереченні політичного втручання у підприємницьку діяльність.

У другій половині XX ст. соціально-економічні й політичні зміни у світі примусили консерваторів перейти до більш складної аргументації у апологетиці західного способу життя і демократії. Неоконсервативна течія (Д.Белл, З.Бжезинський, Н.Подгорец) зробила натиск на вимогу зміни законності та правопорядку, протистояння будь-яким починанням, здатним підірвати стабільність політичної системи Заходу й зменшити владу великого капіталу. У руслі цих вимог звучали заклики посилити елітарний характер політичного керівництва, ввести механізми свідомого розподілу прав і владних повноважень громадян у відповідності з їх індивідуальними достоїнствами. Але навіть таке переформулювання демократичної ідеї консерватори намагались обґрунтувати нормами індивідуальної моралі й відповідальності. Так, виступаючи проти "держави соціального добробуту", теоретики неоконсерватизму вказували на його зв'язок з розвитком егоцентризму та утриманництва, послабленням традиційних інтеграторів суспільства (наприклад, внутрішньосімейних зв'язків), що у кінцевому результаті може призвести до перекладання людиною своєї індивідуальної відповідальності на державу й до знищення її громадянської відповідальності. Уміння пов'язати зрозумілі кожному й поширені в суспільстві цінності з завданнями політичної еволюції західного суспільства значною мірою обумовили авторитет консервативної (неоконсервативної) ідеології у суспільній думці.

Чутливість громадян до індивідуально-етичних, ціннісно-культурних аргументів і доказів дуже вплинула й на популярність християнсько-демократичної ідеології, що пов'язує політичний розвиток з діяльністю вільних і рівноправних громадян, що керуються у своїй поведінці нормами релігійної моралі. Взаємодіючи з ліберально-консервативними ідеологіями, ці погляди рішуче впливають на масові умонастрої в країнах Заходу. Під їх впливом у розвинутих індустріальних країнах формується новий політичний менталітет, який поєднує погляди й цінності, норми й судження людей про свободу, владу, засоби керівництва та управління, що раніше відносились до окремих ідеологічних доктрин. Радикалістські ж, конфронтаційні та догматичні ідеології користуються популярністю у досить обмеженого кола людей і знаходяться, по суті, на периферії політичного життя. Причому, в міру демократизації цих суспільств сам статус ідеології, як форми ціннісно-групової орієнтації у політиці, з часом поступається своїм місцем індивідуальним позиціям громадян.

В той самий час у перехідних суспільних системах, а також у країнах з високою соціально-класовою поляризацією населення, де висока питома вага і вплив маргінальних верств, суперечки ідеологій є провідною лінією в еволюції політичних режимів. Тут значне місце займають радикалістські ідеології (марксизм-ленінізм, неотроцкізм, різні напрямки фашистської ідеології, ідейні модифікації "нових лівих" і реакційних, фундаменталістських вчень тощо), які пропонують "хірургічні" методи для вирішення суспільних і політичних протиріч.