Релігієзнавство

Конфуціанство

Найвідомішою і найвпливовішою релігійно-філософською системою Китаю є конфуціанство.

Конфуціанство — комплекс давньокитайських філософських, релігійних, етичних доктрин, сформованих Конфуцієм (551— 479 до н. е.). У їх основі — питання моральної природи людини, її життя в родині, державі, суспільстві.

Походження та духовні джерела. Релігійна концепція конфуціанства своєрідно поєднала давні анімістичні вірування китайців із філософсько-етичною системою Конфуція, якого і вважають засновником цього вчення. Справжнє ім'я Конфуція — Кун-цзи, але його учні та послідовники звали мудрецем Кун Фу-цзи (Кун — учитель), звідси і латинізоване Конфуцій. Основні думки Конфуція, а також його найближчих учнів зібрано у двох книгах: «Лунь юй» («Бесіди і судження», «Бесіди і висловлювання», «Вислови»), яку послідовники філософа уклали з його висловлювань і яка вважається твором самого Конфуція; та «Лі цзи» («Книга настанов», «Книга обрядів»), яка створювалася в IV—І ст. до н. е. і є одним із шести канонів конфуціанства. Тривалий час у Китаї вона була основою освіти й освіченості. Не знаючи конфуціанських канонів, у Давньому Китаї неможливо було навіть одержати державну посаду.

Конфуцій заснував свою школу вже у зрілому віці, маючи значну кількість своїх учнів, послідовників, які не лише популяризували його вчення, а й прагнули всебічно його поглибити. Після смерті мудреця його вчення розробляли вісім самостійних шкіл. Найвідомішими серед них були школи філософів Мен-цзи (приблизно 372—289 до н. е.) і Сюнь-цзи (приблизно 313—235 до н. е.).

Мен-цзи розвивав далі вчення Конфуція про Небо як безособову об'єктивну необхідність, долю, що стоїть на варті добра. Нове у Мен-цзи полягало в тому, що він вбачав найадекватніше відображення волі Неба у волі народу. Філософ стверджував, що Всесвіт складається з ці — життєвої сили, енергії, яка в людині мусить бути підпорядкованою волі і розуму. «Воля — головне, а ці — другорядне. Тому я й кажу: змінюйте волю і не вносьте хаосу в ці». Найхарактерніший момент вчення Мен-цзи — його теза про те, що людина від народження є доброю.

Його наступник Сюнь-цзи це рішуче спростовував. У своєму основному трактаті «Про злу природу людини» він писав протилежне: природними рисами людини є прагнення до наживи і жадібність. Інстинктивна пожадливість протиставляє людей один одному. Коли б людина за своєю природою була доброю, зазначав Сюнь-цзи, то непотрібними були б ні виховання, ні ритуали, ні закони, ні обов'язок, ні сама державна влада, зміцненню якої й сприяла значною мірою етична система Конфуція.

Поступово конфуціанство стає релігійно-філософською системою всього Китаю. В епоху династії Хань (приблизно 206 до н. е. — 186—220 н. е.) конфуціанство набуває статусу державної релігії. «Імператор може завоювати імперію, борючись на коні, але він не зможе зберегти її без ідеології», — заявляли вчені-конфуціанці. Саме в цю епоху було введено екзамени для державних службовців. Принципи Конфуція влада використовувала такою мірою, що навіть після падіння імперії Хань конфуціанство не тільки не заперечувалось, а й продовжувало поціновуватися як основне духовне надбання ще дві тисячі років, до встановлення в 1912 р. республіки. Упродовж цього періоду «Збірники» Конфуція були найважливішими підручниками у китайських школах. Учення Конфуція, гармонійно, творчо й глибоко ввібравши культурне, зокрема етичне, надбання раннього Китаю, сформувало всю китайську цивілізацію і визначило напрями розвою китайської думки на багато століть наперед.

Віровчення. Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної природи людини, її життя в родині, суспільстві, державі. І це цілком природно, оскільки особа — основний суб'єкт суспільної діяльності. Від її рис залежить, якою є вся суспільна будівля. Конфуцій прагнув створити суспільство без конфліктів. А тому він віддав перевагу тим правилам управління, які сприяють суспільній рівновазі, так званим правилам «золотої середини». Мудрець виходив із того, що суспільство тримається на п'яти видах стосунків залежності, кожен із яких формує обов'язки різного характеру. Це стосунки між:
— імператором і підлеглим;
— батьком і сином;
— чоловіком і дружиною;
— старшим і молодшим;
— друзями.

Ці стосунки базуються на моралі, в якій основним є поняття шанування:
— шанування Творця чи богів учить нас терпимості. Оскільки боги побудували суперечливий світ, ми мусимо сприймати його таким, яким він є, і не прагнути змінити його;
— шанування природи викликає у нас доброзичливість. Нам не слід використовувати силу, щоб одержати більше, ніж нам належить;
— шанування історії передбачає культ предків і здійснення ритуалів. Якщо люди роблять свою справу і шанують богів, вони приносять благословіння і спокій світу. Шанування поширюється і на майбутнє, яке людина не повинна моделювати за власними забаганками.

Аби дотримуватися цієї моралі, необхідно мати три риси: обережність, милосердя і сміливість — та п'ять чеснот: самоповагу, широту поглядів, вірність, старанність, добродійність.

Важливе значення у формуванні такої моралі Конфуцій надавав концепції Неба і небесного веління. Небо для нього — найвища духовна сила, яка стежить за справедливістю на землі. Це — доля, рок, дао. Тому й головним божеством у конфуціанській системі є Шанді — прабатько людей та бог Неба, якому з давніх часів китайський імператор приносив щорічні жертви. При цьому він представляв народ, вступаючи у взаємодію з богом Неба від імені всіх китайців. Людина, обдарована Небом певними моральними рисами, повинна жити в злагоді з ним, із моральним законом (дао) й удосконалюватися за допомогою навчання.

Метою вдосконалення є досягнення рівня цзюнь-цзи (благородної людини). Конфуцій характеризує таку людину через порівняння із сяо жень (простолюдином), яке проходить через усю книгу «Лунь юй». Цзюнь-цзи слідує обов'язку і закону — сяо жень думає, як би ліпше пристосуватися і отримати вигоду. Перший вимогливий до себе, другий — до людей. Про благородну людину не можна робити висновок з огляду на дрібниці, їй можна довірити великі справи. Простолюдину, навпаки, не можна довірити великі справи, і про нього можна судити за дрібницями. Цзюнь-цзи живе у злагоді з іншими людьми, але не слідує за ними. Сяо жень же йде за іншими, але не живе з ними в злагоді. Цзюнь-цзи легко прислужитися, але його важко обрадувати (оскільки він радіє тільки справжньому). Сяо жень важко прислужитися, але його легко втішити. Благородна людина боїться трьох речей: веління Неба, великих людей і слів наймудріших. Простолюдин не знає веління Неба і не боїться його; він із презирством ставиться до людей, що мають високий статус; полишає без уваги слова мудрої людини.

«Благородна людина» в конфуціанстві — не стільки етичне, скільки політичне поняття. Вона належить до правлячої еліти, керує народом. Це всебічно розвинена особистість. Аби досягти такого рівня, необхідно виробляти в собі певні шляхетні риси, у формуванні яких особлива роль належить принципу жень — людинолюбству, доброчесній поведінці. Людинолюбство характеризує стосунки, які повинні бути передусім між батьками і дітьми, між правителями і чиновниками. А вже потім воно поширюється на всіх інших людей. Така, дещо звужена, сфера жень пояснюється тим, що моделлю суспільства для Конфуція була сім'я. Правитель у такій державі уподібнювався батькові, а підлеглі — дітям. Тобто людинолюбство як моральний принцип філософ сприймає як регулятор державного життя. Відтак він зрівнює його з правом і навіть підносить над ним: «Якщо керувати народом за допомогою законів і підтримувати порядок покаранням, то народ прагнутиме ухилятись (від них) і не буде відчувати сорому. Якщо ж керувати народом на основі людинолюбства і під-тримувати порядок за допомогою ритуалу, то народ буде відчувати сором і виправиться».

Найвищим ідеалом жень є поєднання самоповаги та гуманного ставлення до інших. Етика Конфуція передбачає верховенство принципу сінь (добра і взаємності) та закликає жити за правилом: «Не роби іншим того, чого не бажаєш собі». Цю моральну вимогу пізніше повторить Ісус Христос, а І. Кант у XVIII ст. витлумачить її як моральний імператив (моральний закон, вимогу).

На шляху формування рис благородної людини важлива роль належить і реалізації принципу лі — передбачуваності поведінки у всіх життєвих ситуаціях. Головна ідея цього принципу — поміркованість, вибір серединного шляху, прагнення уникнути крайнощів. Принцип лі передбачає повагу до старших, визначаючи стосунки між сином і батьком, підлеглим та правителем, дружиною та чоловіком, а також між друзями. Неухильне дотримування усталеного лі (правил, норм, ритуалу) — одна з головних вимог конфуціанства. Без лі не може існувати держава. Якщо немає лі, то правитель зрівнюється з підданими, верхи — з низами, літні — з молодими.

У становленні благородної людини свою місію виконує і принцип чжи (знання). Для Конфуція знати означає знати людей, тобто його вчення про знання підпорядковане соціальній проблематиці. Навчання має бути вибірковим: «слухаю багато, вибираю краще і слідую йому». Навчання повинно супроводжуватися розмірковуванням, доповнюватися логічним мисленням: «навчатися і не розмірковувати — даремна втрата часу». Знання полягає як у сукупності інформації («спостерігаю багатоманіття і тримаю все в пам'яті»), так і в умінні різнобічно розглядати проблему, в методі. Саме метод філософ поціновував найбільше.

До великих людських начал Конфуцій відносив також принцип і (обов'язок та ритуал). Наставляючи у вірності і вдосконалюючи у дружелюбності, обов'язок і ритуал зміцнюють співдружність плоті та шкіри, тривкість кісток і сухожилля. Вони підтримують життя, служать душам (померлих) і духам. Вони суть великі ворота, що виводять на небесний шлях і дають вихід людським почуттям.

Людськими обов'язками мудрець вважав десять почуттів: батько повинен проявляти батьківські почуття, а син — шанобливість, страший брат — доброту, а молодший — дружелюбність, чоловік — справедливість, а жінка — послух, старші — милосердя, а молодші — покірність, правитель — людинолюбність, а піддані — відданість.

Культ. Зміст і особливості культу конфуціанства значною мірою обумовлені священним принципом лі, що вимагав дотримуватися великої кількості ритуалів.Ритуал для людей — усе одно, що закваска для вина. Це плід обов'язку. Керувати державою, зазначав Конфуцій, і не вдаватися до ритуалу — що орати без плуга. А ритуал, який випливає не з обов'язку, схожий на оранку без сівби.

Перераховані вище принципи: жень (людяність), лі (норми поведінки), чжи (знання), сінь (взаємність) та і (обов'язок) — мають базуватися на принципі сяо — любові сина до своїх батьків, тобто синівській шанобливості. Сини повинні були ніколи не розлучатись із батьками. Після смерті батька син не міг нічого змінювати в оселі протягом трьох років.

Особливе місце в конфуціанстві займав культ предків, що передбачав служіння їхнім духам, чітко визначеним згідно зі становою ієрархією. «Своїх» духів мала кожна китайська сім'я. Ранг духів залежав від суспільного стану, до якого вона належала. Можна було поклонятися лише своїм духам, вшановування ж чужих розглядалося як лестощі. А це вже суперечило принципу лі. Жертвоприношення на честь своїх, а не чужих предків, на думку Конфуція, давало змогу уникнути образ і применшення їхніх колишніх заслуг. На честь предків будували храми, у яких першого числа кожного місяця відбувалися жертвоприношення різним духам.

Навіть коли батько — злодій чи грабіжник, шанобливий син повинен лише покірно слухати його та просити повернутися на шлях доброчестя. Культ пращурів і норми сяо сприяли розквіту культу родини та клану. А родина поціновувалася як серцевина суспільства. Її інтереси ставилися вище за інтереси окремої особистості. Солідарність членів однієї родини та велика повага до батьків, померлих родичів, нині характерні для китайського суспільства. Небіжчики, на думку китайців, продовжують брати участь у житті родини, а тому нащадки мають про них піклуватися і шанувати їх.

Отже, конфуціанство опікувалося всіма аспектами суспільного буття. Тому цілком справедливо вважається духовною основою китайського суспільства. Щоправда, як релігійний напрям воно переживає сьогодні не найкращі часи. Нині конфуціанство переважно поширене в Китаї. Його вплив відчутний і в інших країнах, особливо в тих, що пов'язані з китайською цивілізацією — Кореї, Японії та В'єтнамі.

Для європейців, чиє світобачення сформовано християнством та атеїзмом, індуїзм здається надто складним для сприйняття, і тим паче для розуміння, явищем. Поняття «релігія» в європейському сенсі підходить індуїзму лише частково: його можна застосовувати тільки до культово-обрядового аспекту. Інколи індуїзм називають «способом життя», але й це надто вузьке і поверхове визначення. Скоріше всього — це складна система світосприйняття.

Індуїзм як система світосприйняття. Ця система включає в себе і філософський, і релігійний, і соціальний компоненти, що тісно переплетені між собою.

Індуїзм — поширена в сучасній Індії релігія, в основі віровчення якої лежать релігійно-філософські ідеї брахманізму та ведичні традиції.

Щоб зрозуміти індуїзм, надзвичайно важливо мати на увазі, що для індуса не лише не існує у світі іншої релігії, крім індуїзму, а й взагалі немає нічого, що б не було охопленим релігією. Немає поділу на світи матеріальний і духовний. Немає нічого такого, що можна було б назвати мирським, світським, немає нічого, крім релігії, поза релігією, без релігії. Чи не тому й немає в індуїзмі спеціального слова (і навіть поняття), яке б відповідало європейському розумінню релігії.

Релігія для індуса — це відчуття себе частиною Космосу, слідування його вселенським законам. Релігія — це життя, а життя — це релігія. Нічого подібного в християнстві не існує. Віровченню індуїзму не притаманна ворожнеча до іновір'я, тому відсутнє й поняття єресі. Немає тут і прозелітизму — бажання залучити до своєї віри, а відтак — і місіонерства (діяльності, спрямованої на навернення до свого вчення іновірців), адже двері до індуїзму щільно зачинено. Індуїстом не можна стати за власним бажанням або внаслідок збігу обставин — індуїстом можна лише народитися. Звичайно, в повсякденному житті все відбувається не зовсім так. І в минулому, коли індуїзм поширювався на території теперішньої Індії, і в наш час певне включення до спільноти його прибічників має місце, здебільшого на двох рівнях: або до варни кшатріїв (воїнів), або до недоторканних (паріїв).

В індуїзмі немає молитов, проповідей, сповідей, таїнств у їх християнському розуміні. Людина розглядається у нерозривному зв'язку з усією, живою і неживою, природою. При цьому в рамках теорії переселення душ допускаються варіанти посмертного втілення в нелюдському тілі. Немає поняття вродженої гріховності людини. І людина, і природа виступають як форми вияву божественного.

Загалом індуїзм важко стисло описати: він увібрав у себе величезну кількість різноманітних звичаїв і вчень, та й сам увійшов до багатьох релігій, які не мають нічого спільного з його основами. Сьогодні існує так багато індуїстських сект, що вичерпно охарактеризувати їх неможливо. Тому нижче мова йтиме лише про індуїзм в Індії.

Походження та духовні джерела. Індія — стародавня країна. Проте її історія до приходу аріїв (індоєвропейців) маловідома. Безперечно лише те, що пращури індійців мешкали в одному регіоні з попередниками іранців, разом із якими вони утворювали так звану арійську гілку індоєвропейських народів.

Найдавнішу стадію розвитку в індуїзмі, що триває до II тис. до н. е., в науці прийнято називати праведичним (протоведичним) періодом. Про послідовників праведичного індуїстського культу світової нації відомо мало. Це були індуси, що жили на півночі Індії, та дравиди, що населяли південну частину півострова Індостан. У часи біблійного Авраама тут уже існувала цивілізація, схожа в загальних рисах на ранньомесопотамську. Індуси праведичного періоду сповідували політеїзм (багатобожжя) — своєрідний протоіндуїзм, який нагадував ранні види магії. З особливою пошаною вони поклонялися богині Матері та рогатому божеству, яке сиділо, подібно до йогів, схрестивши ноги, у позі «лотос». Стародавні індуси приносили жертви різним богам, але храмів ще не будували.

Ведичний період починається приблизно з II тис. до н. е., коли арії (народи Центральної Азії) увійшли до Північної Індії та поступово почали просуватися на південь. Свою назву він отримав від збірки священних текстів, що називалася Веди. Світлошкірі переможці нав'язали індусам свою цивілізацію і релігію, що ґрунтувалася на Ведах, яка значно відрізнялася від релігії дравидів: арії поклонялися швидше силам природи, аніж зображенням ідолів. Головними їх богами були: Індра — бог космосу і зірок, Варуна — бог неба та Агні — бог вогню. Ведична релігія охоплювала безліч інших, дрібніших, богів, одним із яких був Сома — бог наркотичної рослини.

Слово «веди» означає «знати», «вінець знання», «достовірні знання», «священне знання». Веди — найдавніша пам'ятка індуїстської релігійної літератури. Вважається, що це священне знання прийшло від самого верховного Бога-Особи. Воно існувало на початку творіння і передавалось із покоління в покоління усно. І тільки приблизно 5 тис. років тому, коли життя людей почало скорочуватись, а розум і пам'ять слабнути, В'ясадева (сімнадцята аватара Крішни) записав Веди на санскриті — найдавнішій мові на Землі. Звідси і священність, авторитетність Вед, визнання їхнього вихідного характеру щодо осмислення Всесвіту, місця в ньому людини, її відносин із надприродними істотами.

Веди стали першим Святим Письмом аріїв, тому їх релігія називається ведизмом. Найістотнішим у вченні ведизму було визнання того, що людина — не просто тіло. Це духовна істота, ув'язнена в плоті. А відтак її завдання — вирватись із матеріального світу і повернутися до Бога, віднайшовши таким чином істинне щастя. Пізніше в буддизмі ця ідея набуде свого подальшого розвитку.

Веди в основному є гімнами, що виконуються жерцями на честь богів. Збірка також містить велику кількість міфів, відомостей з космології, побуту древніх індусів. Усі першоджерела індуїзму беруть свій початок із Вед. До цього часу знання напам'ять гімнів однієї з вед — Рігведи є обов'язковим для кожного освіченого індуїста.

Веди поділяються на чотири частини.

Рігведа (веда хвали) складається з 1028 гімнів міфологічного і космологічного змісту, зібраних у 10 книгах. У більшості з них прославляються бог вогню Агні та бог космосу і зірок Індра.

Яджурведа (веда жертвопринесень) описує послідовність проведення жертвопринесень.

Самаведа (веда пісень) складається з 1549 гімнів, багато з яких є в іншому тексті — в Рігведі. До текстів цих гімнів, що супроводжуються коментарями, жерці зверталися під час жертвопринесень.

Атгарваведа містить магічні заклинання й формули, здебільшого призначені для лікування хвороб.

Чотири веди заохочують задоволення матеріальних бажань через поклоніння напівбогам. Стверджується, що коли людина жадає матеріальних благ за життя, вона мусить здійснювати жертвопринесення. Наприклад, той хто шукає удачі, має поклонятися богині Дурзі, а той, хто жадає сили, повинен шанувати Агні, бога вогню. Людина, що прагне багатства, має шанувати Васу. Якщо ж вона хоче, щоб тіло її було сильним, — Землю. Ті, хто бажає мати гарне потомство, повинні вшановувати великих предків та Праджапаті. Ведична література говорить про напівбогів не як про продукт уяви, а як про наділених владою виконавців вищої волі, які управляють справами Всесвіту. Явища в природі не відбуваються самі собою, за будь-яким із них стоїть певний бог. Наприклад, Індра розподіляє дощі, Варуна відає морською стихією.

На основі Вед арії розробили складну систему жертвопринесень, що пізніше призвело до утворення касти жерців — брамінів. Арії запозичили і багатьох дравидських богів, а також деякі їх релігійні уявлення. Наслідком такої асиміляції стала надзвичайно складна ієрархія богів, багато з яких «дублюють» один одного.

Приблизно 600 р. до н. е. індуїзм розділився на дві основні течії: народну, масову релігію та просякнуту філософією релігію освічених верств суспільства, в якій Веди переосмислювалися заново. Головним положенням другої течії стало твердження, що Всесвіт є Богом і Бог є Всесвітом. Універсальна, всеохватна, абстрактна душа називалася Брахма (або Браман), тому цей релігійно-філософський напрям отримав назву брахманізм.

Духовний розвиток давньоіндійської культури в той період визначили Упанішади — зібрання 108 філософських творів. Слово «упані-шат» означає «сидіти поруч». Воно вказує на учня, що сидить біля свого гуру (санскр. гуру — важкий, навантаженний знанням) і уважно слухає його, щоб досягти трансцендентної ведичної мудрості. Упанішади констатують нематеріальність абсолюту, недоступність його для сприймання органами відчуття, підкреслюючи, що його можна осягнути тільки очищеними, духовними відчуттями.

У період Упанішад індуїстська концепція спасіння суттєво змінилася. Якщо до цього наголос ставився на виконанні зобов'язань перед божествами, то тепер йшлося про необхідність відсторонення, втечі від життя. Було розроблено песимістичний погляд на земне буття, з'явилися вчення про сансару та карму.

Сансара (санскр. — повторення народжень і смертей) —уявлення про єдиний ланцюг переходів душі з однієї оболонки в іншу.

Ведична «Падма Пурана» свідчить, що душа після численних перевтілень у форми нерухомих істот, мікроорганізмів, птахів, тварин нарешті досягає людської форми, в якій їй дається можливість самореалізувалися (бхакті-йоги) — повністю звільнитися від коловороту сансари. Еволюціонуючи в людській формі життя, після 400 тис. перевтілень, душа може досягнути звільнення, повернувшись у духовний світ.

Усе, що перебуває в сансарі, перевтілюється згідно із законом карми.

Карма (санскр., досл. —дія, обов'язок, відплата) — особлива містична сила, автоматичний «закон відплати», відповідно до якого вчинки людини в реальному житті зумовлюють її нинішню долю і наступний стан її душі.

Карма диктує те, що душа після смерті людини переселяється, якщо вона була «праведною», в тіло «благороднішої» людини. Якщо ж особа була грішником — душу чекає тіло «нижчого» індивіда, а то й тварини чи навіть комахи. За дуже праведне життя людина матиме нагороду — спасіння.

Спасіння — втеча з круговерті перевтілень — досягається філософськими роздумами над словами мудреців та медитацією (самоконцентрацією та самоспогляданням). Тоді душа (іскра великого полум'я — Вищого Духа чи крапля вселенського Океану) звільняється від вічного у своєму обертанні Колеса життя і зливається з Брахмою — душею Всесвіту. Момент звільнення називається мокша (мукті).

Водночас в індуїзмі почали виникати внутрішні реформаційні течії. Дві з них (буддизм та джайнізм) стали самостійними релігіями. Значна частина індуїстів повернулася до поклоніння єдиному вищому божеству. Та це не означає, що індуїзм прийшов до єдинобожжя. Адже політеїзм в Індії ніколи повністю не зникав, і єдине божество Врахма було представленим індуїстською трійцею (Тримурті) — трьома основними богами: Брахмою (творцем Всесвіту, вищим божеством), Вішну (хранителем Всесвіту) та Шівою (руйнівником Всесвіту).

Багато індуїстів (їх називають вішнуїтами) поклоняються тільки Вішну та десяти його аватарам (втіленням). У дев'яти з них Вішну вже з'являвся у цьому світі, щоб урятувати його від неминучої загибелі. Аватари Вішну такі: матсья (риба); курма (черепаха); вараха (вепр); марасінха (людина-лев); вамана (карлик); марашурама нарасінха (Рама із сокирою); Рама; Крішна; Будда; калкі (білий кінь) — месіанське втілення Вішну, в якому він з'явиться в кінці Калі-юги — історичного періоду, що нині триває. Сьоме й восьме втілення — Рама і Крішна — головні аватари, яким поклоняються найбільше.

Інші індуїсти (шіваїти) шанують бога Шіву та його дружину, яка в різних втіленнях має імена Дурга, Калі, Парваті, Деві тощо. Багато з її втілень, особливо Калі, жорстокі. Деякі прихильники Калі, наприклад члени секти шакті, практикують і схвалюють такий аморальний звичай, як храмова проституція.

У І тис. до н. е. філософія індуїзму вступила у ведантичний (післявєдантичний період). її основним джерелом стала Веданта-сутра. Веданта-сутра — філософська книга, що базується на ранніх Упанішадах та складається із сутр, які розкривають метод осягнення ведичного знання. Це найстисліша форма всієї ведичної мудрості: сутра означає «афоризм». Веданта-сутра відома ще й за назвами Брахма-сутра; Шарірака; В'яса-сутра; Уттара-міманса і Веданта-даршана.

Веданта-сутра складається з чотирьох розділів, кожен із яких має чотири частини — усього 16 частин (зошитів) афоризмів. Вона починається словами: «Настав час запитати про абсолютну істину» — і вчить, що людина потребує звільнення та мусить пройти через стадії прагнення до насолод та світського (мирського) успіху. Тільки з настанням зрілості особа звертається до ідеї самозречення і морального обов'язку (дхарми). Але її найглибша, найголовніша потреба — усвідомлює це людина чи ні — є звільнення (мокша).

Мокша досягається, коли особа робить своє буття, свідомість та думки нескінченно досконалими. Оскільки Брахма — абсолютна душа — є безкінечним життям, свідомістю і блаженством, єдиний шлях досягнення мокші для людини — усвідомити, що її приховане внутрішнє «Я» (атман) є не що інше, як Брахма. Щоб описати це звільнення особи через злиття з Брахмою, індуїсти користуються традиційною формулою «тат твам асі» (ти є це). Отже, індуїстське спасіння уможливлюється відокремленням від свого смертного «Я» і злиттям із Абсолютом. Тоді людина занурюється в нірвану — стан безкінечного спокою, позбавленого найменших бажань і емоцій.

Відомо три основні способи досягнення нірвани.

1. Спасіння через пізнання (джнана-йога) вимагає вивчати вислови мудреців та священні книги, віддаватися медитації, звертаючи свою свідомість всередину себе, щоб усвідомити ідентичність атмана та Брахми.

2. Спасіння через самопожертвування (бхакті-йога) менш філософське і тому є популярнішим. Згідно з цією доктриною шлях до Бога є індивідуальним — той, хто присвятив себе йому, сам вибирає певний спосіб служіння божеству і сподівається таким чином злитися з ним.

3. Спасіння через виконання звичаїв (карма-йога) людина може досягти за умови точного (абсолютно альтруїстичного, дуже щирого, із власної волі) виконання всіх ритуалів і церемоній, жертвопринесень, паломництва та інших добрих справ.

Кожен спосіб певною мірою включає в себе і четверту доктрину — раджа-йогу, яка є технікою медитації (контролем за тілом, диханням і думками). Головна мета раджа-йоги — злиття віруючого з Брахмою.

Індуїстська філософія розглядала цей світ як тимчасове житло, щось на зразок тренувального полігону для душі. Вважалося, що існує велика кількість галактик і світів, схожих на наш, і всі вони підкоряються моральному закону карми. Всесвіт проходить через безкінечні цикли розвитку, розвалюючись і утворюючись знову. Як стверджували індуїсти, цей світ, із його насолодами і стражданнями, добром і злом, є несуттєвим і облудним. Все, що оточує нас, — майя (ілюзія). Тоді навіщо ж узагалі він існує? Відповідь проста — це велика гра божества — ліла, космічний танець безкінечних сил.

До ведичної літератури відносяться також Ітіхаси (Історії), які, у свою чергу, складаються з Пуран, «Махабхарати» та «Рамаяни». Ітіхаси передають ведичну мудрість у формах легких для розуміння оповідань і описів історичних подій. Тому про Пурани, «Махабхарату» і «Рамаяну» говорять як про п'яту веду.

Вважається, що Пурани розповідають про події, які відбувалися не лише на Землі, а й на багатьох інших планетах Всесвіту. Те, чого не може осягнути людський розум, ще не означає, що його не існує. Тому послідовники Пуран вірять, що описане в них насправді мало місце у різний час і за різних обставин, бо ж великий мудрець В'ясадева, як автор, не наповнював би своїх творінь вигадками. Пурани описують надлюдську діяльність Верховного Господа (Бхагавана) і його різних втілень, розповідають про життя мудреців і відданих Бхагавана.

Існує 18 основних Пуран. Найпопулярніша з них — «Бхагавана Пурана» (відома ще як «Бхагаватам», що перекладається як «Прекрасна наука про Бога»). Вона вважається прямим коментарем до Веданта-сутри, оскільки обидва твори мають одного автора — В'ясадеву. Основною темою «Бхагаватам» є опис особи Бхагавана Крішни (Крішна — «Всепривабливий»), його діянь, оточення і підданих. Тут можна зустріти і думки В'ясадеви про абсолютну істину — джерело всього сущого.

У «Махабхараті» — розповіді про велике царство Бхарата-варшу — описується історія імперії, до складу якої входив увесь давній світ. Іноді її називають ще «Ведою Крішни». «Махабхарата» є найбільшим поетичним твором світової літератури: вона складається зі ста тисяч чотиривіршів. Згідно з ведичною традицією її автором також вважається В'ясадева. Головною частиною «Махабхарати» є «Бхагавад-гіта», що також присвячена Бхагавана Крішні.

«Рамаяна» — епос давнього поета Валмікі Муні. Цей поетичний твір написаний у IV ст. до н. е. і присвячений просуванню аріїв у Північну Індію та на о. Ланка (тепер Шрі-Ланка). У центрі оповіді — героїчні подвиги народного улюбленця Рами, який вступає у боротьбу з демоном Раваною, аби звільнити свою дружину Сіту. Завершує поему розповідь про те, як Рама в оточенні своїх друзів купається у священній річці, а потім вирушає в божественних небесних колісницях на небо, де стає богом Вішну.

«Махабхарата» та «Пурани» декларують циклічність існування сущого. Виникнення Всесвіту розглядається як подія, що періодично повторюється. Народившись із води, вогню і золотого зародка, світ послідовно переживає чотири епохи — юги: Сатья, Трета, Двапара і Калі.

Перша епоха — Сатья-юга — це пора загального благоденства: пишна і щедра природа, люди живуть щасливо, не знаючи особливих клопотів і тяжкої праці. Немає соціальних відмінностей, потреби в державній владі: всі однаково доброчинні, і виконання обов'язку (дхарми) ніким не ставиться під сумнів. Але вже в наступний період — Трета-югу — з'являються людські вади, а добро зменшується на четвертину. Щоб задобрити богів, люди починають приносити їм пожертви. Коли ж настає третя епоха — Двапара-юга — праведність і релігійність занепадають ще більше. Кількість вад збільшується, і людське життя входить у сферу хвороб і стихійних бід. Та справжні жахи приносить із собою завершальна, четверта епоха — Калі-юга, яка щедра на суперечки, невігластво, безбожність і гріх. У ній практично відсутні справжні чесноти. Людською поведінкою керують злість, заздрість, честолюбство. І коли навіть страх не здатний стримувати злі інстинкти, Калі-юзі настає кінець. З'являється сам Верховний Господь в образі Калки-аватари, що знищує демонів, рятує своїх відданих та починає нову Сатья-югу. І все повтрюється знову: золота епоха переходить у цикл деструкції моралі, що приводить світ до катастрофи. Отже, світовий процес постає нескінченним повторенням одного і того ж. Тому конкретні історичні події не мають щонайменшого значення.

В основу індуїстського світобачення покладено віру в споконвічну логічність і взаємопов'язаність світу, в певний вселенський духовний порядок, своєрідну еволюційну шкалу космічних масштабів. Все в цьому світі послідовно розвивається від матерії до духу, проходячи при цьому проміжні стадії від матерії до життя, свідомості, потім до розуму, і нарешті, до духовної досконалості.

Об'єднавчим чинником індуїзму виступає ідеалістична філософія, в якій першопричиною і найвищим началом світу визнається не Бог у його християнському розумінні, а безначальний, безкінечний абсолют, духовний універсум, що включає (як Космос) і все, і всіх, недосяжний ні для розуму, ні для молитви, не доступний повною мірою ні усвідомленню, ні опису, ні визначенню. І якщо людина побажає недосконалим своїм словом хоч як-небудь передати свої уявлення про нього, то не про небесне буття чи ангельський спів починає вона мову, а про дихання, життя, совість, безкінечність часу і простору, і зрештою, космічний закон еволюції. Цей закон можна назвати найважливішою рисою індуїзму, його фундаментальною ідеєю. І саме в цьому полягає його суть.

Система варн. У той же час індуїзм, як релігія народних мас, дуже відрізняється від філософського вчення. У народній релігії величезне значення має поділ суспільства на варни. Основних варн (соціальних станів) чотири:

1) брахмани, або браміни (жерці) — згідно з віровченням, створені із рота першолюдини Пуруші;

2) кшатрії (воїни і керівники) — створені з рук Пуруші;

3) вайш'ї (ремісники і селяни) — створені зі стегна Пуруші;

4) шудри (наймити, слуги) — найнижча каста, її члени створені з ніг Пуруші і вважаються «один раз народженими».

Члени перших трьох варн відносяться до «двічі народжених». Найнижчий щабель соціальних сходів належить так званим недоторканним — людям, які не входять до жодної варни, а отже, позбавлені найменшої соціальної цінності та громадянських прав. Варни, у свою чергу, поділяються на більш ніж 3 тис. спеціалізованих каст.

Існування системи варн зумовлює таку жорстоку регламентацію суспільних зв'язків, якої не існує в жодній іншій релігії. Оскільки відповідно до священних текстів статус людини визначено ще до її народження сукупністю добрих справ і поганих вчинків у попередньому житті (закон карми), каста окреслює не лише статус людини, а й професію, те коло, в якому вона колись знайде свого судженого (суджену). Іншими словами, всі соціальні зв'язки і обов'язки, права і можливості не обираються і не створюються індивідом, а неначе вручаються йому для безумовного виконання під час його появи на світ. Людина зразу ж вводиться до складної структури суспільства як елемент одного з наявних осередків, міцно прикріплених до ієрархічної піраміди.

Кожен із членів касти має свої права і обов'язки. Але він абсолютно позбавлений змоги зробити хоч найменший крок угору по соціальних сходах (у вищу касту). Особливу роль у розгалуженій системі релігійної регламентації соціальних зв'язків відіграють сімейно-шлюбні норми. Передусім вони визначають становище жінки, її обов'язки стосовно чоловіка (він сприймається як утілення Бога), його рідних. Регулюються ними і стосунки батьків дружини з батьками чоловіка, які вважаються вищими за статусом (навіть при повній як кастовій, так і матеріальній рівності).

Боги й богині в індуїзмі також підпорядковані кастовій системі. На вершині ієрархічної піраміди розташована індуїстська Трійця (Брахма, Вішну і Шіва). Нижче — менш значущі ведичні боги (Індра та Агні) — і далі вниз, аж до богів і духів окремих населених пунктів, напівбогів, демонів та геніїв.

У XIX ст. серед прихильників індуїзму виникли реформістські течії. Одна з них пов'язана з іменем індійського мислителя Рамакрішни (1834—1886). Він заснував рух, відомий як «Товариство Веданти», що закликало до об'єднання всіх релігій на чолі з ведантичним індуїзмом. Основні положення вчення Рамакрішни — ідея рівності людей перед Богом, або можливість пізнання його всіма без винятків, принцип спасіння вірою, визнання головним критерієм при оцінці людини ступеня її любові до Бога — мали явно антикастову спрямованість. У той же час Рамакрішна вважав, що кастові відмінності втрачаються лише тоді, коли людина пізнає Бога, а до цього вони залишаються дійсними.

Культ. В індуїзмі немає цілісної церковної організації та церковної ієрархії. Натомість у ньому наявні численні течії й напрями. Як і сотні років тому, особливу шанобливу відданість індуси виявляють щодо найдавніших вірувань — ведизму, брахманізму з їх численними обрядами, церемоніями, ритуалами. Тому в індуїзмі говорити про уніфіковану єдину культову систему важко. Здебільшого кожна місцева община, кожен її храм має свою ієрархію божеств, а звідси — й власну систему церемоній і богослужінь, присвячених їм. У великих храмах вшановують спільних індуїстських богів — Вішну, Шіву, Калі, Крішну.

Найчастіше обряди, які здійснюють у місцевих храмах, пов'язані з найважливішими віхами людського життя: народженням, укладанням шлюбу й похованням покійників. Вони супроводжуються особливо пишними магічними церемоніями. В цих обрядах зазвичай бере участь велика кількість людей. Головними дійовими особами під час ритуальних дій є жерці, які мають великий авторитет. Складним релігійним церемоніям, що вони проводять, надається важливе значення. Це, зокрема, стосується поховального обряду, оскільки перевтілення душі померлого залежить не лише від сумлінності дотримання ним дхарми, а й від рівня обрядового дійства. Так, найвищим рівнем поховання вважається спалювання тіла небіжчика на березі священної річки Ганг, після якого над нею розвіюється попіл поховального вогнища. Поховання в землю практикується рідко.

Як усі релігії, індуїзм має велику кількість свят. Найзначнішими з них є Дашехра, Холі й Дівапалі. Свято Дашехра символізує перемогу добра над злом. Святкується воно у жовтні — листопаді. Його ще називають святом Нава Ратрі (буквально «Дев'ять ночей»), Дурча пуджа — свято Дурчі (друге ім'я Парваті). Ритуал проведення свята залежить від місцевих традицій. Наприклад, у м. Калькутта у кожному будинку статую богині Дурчі (вона має ще ім'я Калі) прикрашають гірляндами — як знак найбільшої шани. В останній день свята міську статую богині занурюють у річку, яка є символом святості. Холі — свято весни. Воно пов'язане з різними легендами, що змінюються залежно від регіону. Згідно з однією з них один індійський принц поклонявся богу Вішну. Це не подобалося його тітці Холіка. Вона вважала себе невразливою для вогню і заманила племінника у багаття, але завдяки втручанню Вішну згоріла сама. Діпавалі — свято світла. Це одне з найвеселіших свят в Індії. Під час нього вшановують Лакшмі — богиню добробуту і процвітання.

Основними центрами індуїстького паломництва є Айодх'я, Матхура, Дварака, Канчіпурам, Пушкара, Мадураі тощо. Найсвятішим вважається Бенарес (Варанасі) — найвідоміший релігійний центр Індії, «місце створення Шівою Всесвіту». Однією з форм паломництва до Бенаресу є обхід міста пішки з відвідуванням 160 храмів протягом 6 днів.

Отже: а) індуїзм як народна релігія передбачає існування величезної кількості богів і богинь, що на практиці виявляється у багатобожжі та ідолопоклонстві; б) в індуїзмі немає стрункої системи авторитетів і кожен віруючий належить до певної групи або течії.