Заручини

Заручини (полюбини, хустки, рушники, світанки) — закріплення згоди на шлюб. На заручини до молодої приходить молодий разом зі своїми батьками. Старший староста накриває рушником хліб, кладе на нього руку дівчини, зверху — руку хлопця та перев’язує їх рушником. Після цього ритуалу молода перев’язує старостів рушниками, а іноді й обдаровує всіх присутніх хустками. Часто до столу подають мед, котрий символізує єдність молодих і їхніх родичів.

Після всіх церемоній дівчина та хлопець вважаються зарученими й відтепер не мають права відмовлятися від шлюбу. Спроба відмовитися раніше вважалася за безчестя, за відмову ж відшкодовували матеріальні витрати та ще й платили за образу. Тепер це не зумовлює якихось фінансових проблем, але навряд чи є приємним, адже для того, кого зраджують, це певна психологічна травма.

За давніх часів (а подекуди й сьогодні на селі) на ознаку того, що дівчина й хлопець засватані, вони отримували певні атрибути: наречений — барвінкову квітку, наречена — червону стрічку в коси або квітку. В західних районах більш поширеними були вінки, їх плели в так звані барвінкові дні. Дівчина не знімала його аж до шлюбу, навіть спала в ньому. Існувало повір’я: якщо вінок пропаде — не буде щастя у подружньому житті.

Сьогодні все більше цей обряд зводиться до того, що під час заручин парубок дарує своїй дівчині каблучку на знак того, що віднині й довіку вона його обраниця.

Цікаво, що на Правобережній Україні колись існував ще один етап передвесільної обрядовості — церковні оповіді. Протягом трьох тижнів перед шлюбом священик в церкві оголошував громаді про намір і згоду молодих одружитися. Це надавало події громадського статусу і можливості парафіянам виявити своє ставлення до молодих, їх родичів. Протягом усього періоду між заручинами й вінчанням сусіди та знайомі мали право повідомити священику все, що могло стати на перешкоді укладанню шлюбу.