Похорон

Особливою магічністю визначається винос труни з небіжчиком, оскільки це пов’язується із захистом родини та господарства від його шкідливого впливу. Намагаючись перешкодити померлому відшукати дорогу додому, його виносять ногами вперед переважно через задні двері, тричі постукавши труною об поріг хати, щоб покійник попрощався з пращурами й більше не повертався.

Як тільки труну винесуть із хати, на тому місці, де вона стояла, розбивають новий горщик (символ оновлення життя), а шлях, яким виносять труну, посипають житом і ячменем, аби в домі більше ніхто не вмирав.

За усталеними звичаями труну з покійним до могили несуть родичі та близькі, яким перев’язують руку білою хустиною. За давніших часів небіжчика везли на цвинтар саньми, запряженими волами. Попереду цієї процесії їхав на коні священик. До речі, ця традиція локально побутувала ще на початку минулого століття.

На цвинтар небіжчика супроводжує похоронна процесія: попереду несуть хрест, за ним — домовину, а далі йдуть родичі, друзі, сусіди. У давніші часи перед домовиною несли миску з коливом (варена пшениця з медом), а позаду вели худобу. Перед тим як опускати труну в могилу, родичі оплакують небіжчика. Причому це було і природним проявом горювання, але й своєрідним ритуалом: поголосити над труною було, так би мовити, прийнято. Словесні формули на кшталт «і на кого ж ти мене покинув», «ой устань подивися на своїх діточок-сиріт» стали вже своєрідними «ідіомами». Задля цього періодично спеціально зупиняється похоронна процесія, труну ставлять на стілець, до небіжчика зі стогоном і плачем припадає близька людина (жінка, мати), для літньої людини спеціально поряд із труною ставлять табурет.

Перед самою могилою відбувається останнє прощання з покійним, у могилу кидають три грудки землі та гроші. Закінчується похорон тим, що біля могили покійника з’їдають по скибочці хліба (колись це було коливо) на знак згуртування всіх живих.

Українці суворо дотримуються напівцерковного звичаю печатати могилу. Священик під церковні співи позначає лопатою хрест над могилою. Це ніби не дає покійнику вийти з могили. Таку ж функцію виконують уже згадані три грудки землі. Доповненням до цих оберегових дій є встановлення на могилах хрестів. Вони раніше були виключно дерев’яними, сьогодні здебільшого з металу, іноді у вигляді каплички або голубця — двосхилого даху. Прийнято пов’язувати хрести рушниками, а на могилах хлопчиків та неодружених чоловіків — хустками. Відзнакою могили козака колись був дерев’яний спис із прив’язаною до нього хусткою, що символізувало військове знамено. (До речі, поховання украінських козаків було своєрідним, як, утім, і все їхнє життя. Адже рідко коли козакові випадала спокійна смерть, а коли таке й траплялося, то знову ж не вдома, а десь серед поля. Тоді його супутники насипали на могилі пагорбок, устромляли в нього списа, а хустину, якою накривали небіжчика, привозили священикові, аби той здійснив над нею релігійний обряд і посипав землею.)

По закінченні похорону для всіх присутніх улаштовують трапезу. Одразу після неї прийнято ставити на вікно склянку горілки та окраєць хліба, призначені для духу покійного: адже він, за повір’ям, повертається додому протягом дев’яти днів. Наступного дня на могилу несуть сніданок («будять покійного»). Цим завершується похорон, і цим же розпочинаються поминки.