Трудова обрядовість українців

Свято першої борозни, — стародавній народний обряд, пов’язаний із початком оранки, сівби. Від успіху цих робіт завжди залежав добробут селянина та його статки. Цей звичай включає: освячення плуга, першої борозни, покладання свяченого хліба, яєць і срібних монет на перший клаптик зораної землі, що має на меті сприяти тому, аби нива щедро родила. Перед тим як виїжджати в поле, вся родина мусить зібратися, запалити перед образами свічки та молитися Богові. Потім свяченою водою слід кропити коней (сьогодні їм на зміну прийшла техніка). Виїжджаючи, співають жартівливих пісень:

У понеділок поїхали,
А в вівторок приїхали,
Вранці в середу орали,
В четвер плуга поламали,
У п’ятницю волів погубили,
А в суботу волів знайшли
І додому пішли...

Завершується день святковою вечерею.

Сьогодні, як і колись, ранньої весни священик служить молебен з освяченням хлібних зерен.

Збираючись сіяти, одягають сорочки, в яких причащалися під час останнього говіння в церкві: аби хліб був чистим, тобто щоб не було бур’яну й будяків.

Господар має взяти хрест (хліб у формі хреста) і покласти його в борозну там, де востаннє повернувся плуг, потім прочитати «Отче наш» і кинути повні жмені зерна навхрест. Коли ж він, сіючи, доходить до хреста, то мусить його розламати та віддати з’їсти тваринам.

Засівати ниву, до речі, слід натщесерце, не можна лаятись.

Проводи на полонину — свято, приурочене до літнього вигону худоби на пасовища. Відзначається в день св. Юрія, покровителя хліборобства та скотарства. Народ вірить, що цього дня св. Юрій дістає ключа та відмикає небо й землю, випускаючи на волю росу та свіжу зелену рослинність.

Вигін худоби на літування проводиться урочисто та супроводжується різними магічними обрядами, піснями й танками. Для очищення худоби від усього злого, зверталися до вогню, свяченої води, молитов, замовлянь, биття тварин гілкою свяченої верби тощо. Роблять також «зелені ворота»: встромляють по боках зелені гілки (терну чи верби) та між ними виганяють худобу.

Свято першого снопа — урочисте відзначення початку жнив. Вийшовши в поле на зажинки, господиня розстеляє скатертину або рушник із хлібом-сіллю та свічкою. Тричі кланяється ниві, промовляючи: «Дай, Боже, легко почати, а ще легше дожати». Жнива починають у «легкі» дні: вівторок або п’ятницю. Починати косити мусить найшанованіший в селі чоловік, який уславився як найкращий хазяїн. Щоб не боліла спина, за пояс втикають гілку ясеня або дуба.

Подекуди перший зажинок (дві жмені) господиня кладе навхрест на узбіччі, і вони мають так пролежати до кінця жнив.

Перший сніп ставлять у хаті на почесному місці під образами (у червоному куті). Він обмолочується окремо, зерна з нього святять у церкві, а перед сівбою їх змішують із насінням. Соломою з першого снопа годують худобу, аби не хворіла, а корови щоб давали багато молока.

Крім зажинків, існує ще й обряд «закрутки», щоб рука лихої людини не могла зіпсувати хліба: одна з жінок, узявши жменю колосся, закручує його вузлом. Інші цього часу співають відповідних пісень.

Обжинки — старовинний народний звичай святкування закінчення жнив, що покликаний забезпечити майбутній багатий урожай.

В останній день жнив женці збираються гуртом і під обжинкові пісні в’яжуть останній сніп. У цьому снопі зібрана вся життєдайна сила поля, він має назву дідух. Його прикрашають калиною, квітами, перев’язують стрічками й урочисто заносять до хати. На Новий рік його ставлять на покуті, а виходячи в поле для першого засіву, домішують до насіння вимолочені з нього зерна.

У селах на Миколаївщині такий сніп завжди ставили в громадській будівлі: у клубі, сільській їдальні тощо.

Не можна оминути й обряду завивання Спасової бороди. «Бородою» слугує невелика кількість нескошених колосків, що їх залишають у полі, розраховуючи таким чином забезпечити плодоріддя на наступний рік. «Бороду» перев’язують червоною ниткою або стрічками, кладуть біля неї скибку хліба, сіль і склянку з водою, співаючи:

Оце тобі, борода,
Хліб, сіль і вода!

Далі, пригинаючи цей жмут («бороду») колоссям донизу, витрушують його і приказують: «Роди, Боже, на всякого долю, і бідного, й багатого». До речі, це пояснюється такою легендою. Коли Христос не ходив ще по землі, колос жита і пшениці був на всю довжину соломи. Якось Господь з апостолами Петром і Павлом прийшов у подобі жебрака до одного господаря. Замість хліба господиня взяла сирого тіста й кинула в очі Господу. Господь розсердився і сказав, що більше ніколи не буде родитися хліб. Але собаки почали вити, Господь зжалився і залишив на їх долю колосок. Тому селяни кажуть: «Ми собачу долю їмо, а колись колос ішов аж до землі».

Довкола «бороди» водять хоровод, танцюють, співають. Це символізує годування землі на знак вдячності за те, що вона родить.

По закінченні жнив женці качаються по полю, щоб спина не боліла. Жінки ж ворожать на врожай, тричі кидаючи позад себе серпа: як удариться гострим кінцем об землю, то наступного року буде врожай, а як удариться тупим або держаком, то це поганий знак.

Наступне дійство пов’язане з виплітанням вінка зі збіжжя, що ним увінчують голову обраній дівчині-жниці (як правило, найліпшій робітниці) — «княгині» («царівні», «княжні»). Подальші дії полягають у поході під спів пісень до двору найкращого господаря, складання йому обжинкового вінця (як символа достатку й радості), виспівування відповідних бажань. Після цього починається пригощання і частування женців із танцями та піснями.