Петро Левченко

Петро Олексійович Левченко (1856—1917) був одним з тих митців, чия творчість стала помітним явищем в українському живописі кінця XIX — початку XX сторіччя. Він утвердив ліричний струмінь в пейзажі, завдяки йому багата палітра українського мистецтва розкрилась ще повніше, глибше, різноманітніше.

Творчість, заради якої він зрікся особистого благополуччя, не принесла йому за життя ні слави, ні багатства. Художник помер в нестатках, не визнаний сучасниками, забутий навіть ріднею. Працював він у важких умовах і зробив кількісно менше, ніж міг би. Не спокушавсь ні модою, ні вигідними замовленнями. Творив тільки те, що було до душі, і так, як сам вважав за потрібне. Тому й навічно залишився жити у своїх творах — щирих та чесних.

Народився Петро Левченко в Харкові в родині заможного купця, власника канатної фабрики. В гімназії під керівництвом художника й педагога Д. Безперчого захопився малюванням. На виставці учнівських творів 1873 року в Петербурзі був нагороджений срібною медаллю.

Юнак ріс вразливим, трохи замкнутим у собі, упертим. Батько сподівався, що Петро — старший з десяти дітей — стане йому помічником у комерційних справах. Але до торгівлі у нього душа не лежала. 1878 року він поїхав до Петербурга й вступив до Академії мистецтв. Вчинивши цей крок наперекір волі батька, Петро назавжди втратив його ласку і допомогу з дому. Почалося студентське життя. Вчився він старанно й успішно. Професори П. Чистяков і В. Орловський цінували його малюнки та композиції. За період навчання Левченко одержав кілька нагород. Невдовзі мав захистити диплом. Та перед завершенням студії — 1883 року — він залишає Академію, виїздить з Петербурга, оселяється в Харкові і живе тут постійно, лише зрідка виїжджаючи у ближчі села, до Києва та Путивля.

Причина цього кроку Левченка досі не з'ясована остаточно, але його мотивація, безперечно, криється у безкомпромісній вдачі митця, його вразливості, чутливості до правди й фальші, до добра і зла. Левченко вчився і формувався як художник і громадянин в останній чверті XIX сторіччя. У той час поширювались демократичні переконання, в широких колах багатонаціональної Росії зростала соціальна й національна свідомість. Вищим моральним принципом передових людей було служіння народові. Левченко не захотів бути офіційним академічним живописцем, підкорятися регламентові нав'язаних тем і норм живопису. Його вабила свобода власного вибору об'єктів і засобів зображення. Усім єством, усіма своїми почуваннями він уже в ці молоді роки був на боці передвижників.

Передвижники і близькі до них митці прагнули творчості, корисної народові. За їх переконанням, мистецтво покликане ставити й розв'язувати суттєві громадські проблеми, воно повинне бути близьке і зрозуміле простим людям. Картина мала стати підручником життя: вчити глядача бачити, розуміти й відчувати світ. Звідси й сюжетна оповідність творів передвижників, намагання авторів пояснити зображуване, розтлумачити свої задуми. Успішно працюючи в усіх жанрах, передвижники багато зробили для утвердження національного краєвиду. Природа Росії постала на їх полотнах в усьому своєму розмаїтому багатстві й неповторності.

Левченка глибоко хвилювали ідеї передвижників. Від 1886 до 1904 року він був учасником майже всіх пересувних художніх виставок, хоч вважався не дійсним членом, а лише експонентом Товариства.

Серед пейзажистів-передвижників були майстри епічного, ліричного, романтично-інтимного краєвиду. Вони відкривали красу в зовні непоказному, скромному мотиві лісової галявини, околиці села, тихого московського задвірка, поля стиглого жита. Особливо високо піднесли передвижники епічний пейзаж, в якому розробили тему величі й краси батьківщини. Ці пейзажі відзначає масштабність зображуваного простору, широка панорамна композиція. Їх наповнює відчуття величі природи, своїм ладом і ритмом вони споріднені з билинами та думами.

Поширений був і ліричний краєвид, для якого характерний погляд на природу в її деталізованих, фрагментарних мотивах. Художник і глядач наче залишаються віч-на-віч з природою і ведуть з нею сердечну розмову.

У ряді творів Левченкового вчителя В. Орловського епічність і ліризм нерозривно поєднані. Сучасник Левченка, видатний український живописець С. Васильківський, у своїх поетичних краєвидах-картинах майстерно передає привілля просторів, напоєних теплом, пронизаних струмуючим повітрям. Україна в пейзажах В. Орловського та С. Васильківського — це степи й левади під високим небом, це вечори та ранки над річками й озерами, це картини повноти життя мальовничого краю. Петро Левченко прагне внести і свою частку у створення реалістичного краєвиду України.

В академічні роки йому здавалося, що творити справжнє мистецтво — це ретельно відтворювати бачене. І він змальовував усе, що потрапляло у поле його спостережливого погляду. Гостро заструганим олівцем на маленькому шматочку паперу молодий митець чітко накреслював набруньковану гілочку бузку, жилавий тополевий листочок. Стовбур дерева вимальовував так, що видно кожну тріщинку в корі, кожен сучок. Як і в гімназичних вправах на уроках Д. Безперчого, так і в академічних класах під орудою П. Чистякова його олівець «думав». Українська і російська школи малювання не визнавали неосмисленої лінії. Рука митця, керована думкою, повинна з хаосу видимого вибрати потрібне і виявити його так, щоб зображуване якнайповніше розкрилося своєю сутністю. Тому кожен новий малюнок молодого Левченка ставав виразнішим. Але все ж певний час він залишався ще багатослівним.

Складними були ранні живописні композиції митця. Намагаючись охопити якомога більше, Петро Олексійович старанно деталізував, дрібнив зображуване. Такими є «Дуби», «Осінь у садку», «Село» та інші ранні твори. Це ретельні студії в галузі тонового живопису, де брунатні підмальовки старанно розфарбовані й пролесировані. Але і в них видно прагнення молодого митця до барвистості. Хай усе це ще оберталося на пістрявість, але він шукав типове, головне, характерне. Згармонувати буяння барв у витончену гаму було важко.

Допитлива натура Левченка-студента не обмежувалась програмним мінімумом, ретельним виконанням завдань. Він бував у Ермітажі, на виставках передвижників. Уважно до всього додивлявся, намагався збагнути сутність мистецтва, зрозуміти таємниці живописання. Левченко-студент бачив, як на зміну багатослівним композиціям з оповідними сюжетами приходили більш лаконічні картини, в яких оповідь замінювалася виявленням певного стану зображуваного. Майстри академічної школи писали здебільшого спочатку однією (найчастіше брунатною) фарбою, робили так званий підмальовок, а вже потім «проходилися» потрібними кольорами. Відлесировані, тобто вкриті тонким шаром прозорих фарб, твори такого живопису були добре зібрані в тоні, але не завжди відзначалися свіжістю та ясністю барв. Більше того, з плином часу підмальовки нерідко проступали і полотна темніли.

Замолоду Петро Левченко копіював окремі твори Ф. Васильєва, вивчав манеру письма О. Саврасова, В. Полєнова. Тепер же його все більше вабить манера трактування природи В. Васнецовим, цікавить могутній живопис В. Сурикова, пленерні знахідки тоді ще молодих С. Світославського та І. Левітана. Отже, ціла плеяда митців, яка внесла в живопис дух народності й поетики, стає для Левченка прикладом у шуканні власних шляхів. Поступово його живопис стає свіжішим, соковитішим, зникає відчуття вигаданості й прикрашеності природи. Сприяє цьому зростання уваги до стану повітря — його руху, вологості, освітлення. Аби виразити на полотні динаміку життя, дихання природи, вібрацію світла, Левченко використовує нову для його часу фактуру письма. Рішучі удари пензля, масний (пастозний або корпусний) мазок, гра відсвітів роблять його живопис виразнішим. Постійно спостерігаючи за мінливим станом природи, він переконується, що митець не повинен сліпо копіювати природу, так само як і ідеалізувати її. Справжнє мистецтво — творення реальності, в якій художник має керуватися розумінням і відчуттям краси.

Серед ранніх робіт Левченка, виконаних на зламі 1880—1890-х років, є етюд куточка селянського подвір'я. На ньому невеличкий клаптик витоптаної землі; майже половину площини займає стіна похиленої селянської хати. У глибині — хлівець. Неба не видно. Доти мало хто «опускався» до таких скромних мотивів. Левченко ж у буденному побачив виразну реальність і людяність. Нічого не прикрашаючи й не заземляючи, художник наче змусив похилену стіну хати засяяти яскравим світлом, а тіні під стріхою — вібрувати прозорою блакиттю. Навіть глибокі затінки багаті на золотаві рефлекси. Точно окреслюючи й виписуючи деталі, митець водночас міцно об'єднує образ в єдине ціле. В композиції є і лінія, і тон. Але переважає гармонія кольорів.

Звертаючись до простих мотивів, Петро Левченко дедалі більше відчуває їхню своєрідну чарівність. У картині «Біла хата. Вулиця в Путивлі» є якась невимовна принадність затишку: сонце на стінах, фіолетові тіні під солом'яною стріхою. Увівши до композиції більше простору, художник написав край вулички з будівлями, зелень у глибині, небо. Тепла яскравість, зелені рефлекси дали змогу довести кольорові акценти до живописної напруги. Поверхні предметів вражають витонченістю нюансів зігрітого теплом білого, цілющою свіжістю блакитного, прозорістю брунатного. Кожна деталь вивірена, тонко прописана пензлем, який буквально вплавляє одну фарбу в іншу або викладає фактуру так, що вона переливається на світлі. Характер мотиву, особливості його втілення створюють образ скромного куточка міста, який полюбився митцеві. Плавними обрисами, м'яким поєднанням кольорів він домагається теплого ліричного настрою.

Красою і задушевністю відзначаються тогочасні краєвиди й інших пейзажистів, зокрема Васильківського. Але в останнього домінує епічність, в той час як Левченко посилював ліричний струмінь в українському пейзажі, і це стало відмітною особливістю його творчості.

Як живописець-лірик, Левченко дошукується осмисленого й гармонійного у звичайному. Майже все, що він писав, на перший погляд непоказне. Криві вулички, околиці невеличких міст, задвірки, сільська глухомань, похилені хати під соломою, осіння сльота, скромні інтер'єри та натюрморти — ось коло його мотивів. Зате майже кожна нова робота — це постановка й розв'язання важливої живописної проблеми. Непоказні за мотивами, невеличкі за розміром твори Левченка не впадали в око. На виставках за великими полотнами майстрів роботи Левченка чомусь не помічали ні тогочасні критики, ні колекціонери. Його ім'я майже не зустрічається в тогочасних газетах та журналах. Але він не відмовився від свого покликання — бути «побутописцем малої природи».

У тяжкі дні вірним другом Левченкові була талановита співачка Київської опери Матильда Ситова. Зворушлива теплота їх взаємин позначилась на ліричності багатьох творів митця.

На зламі XIX і XX століть Петро Левченко створює низку картин, де задум та емоційна напруга втілені органічно й виразно. Одна з його найвдаліших робіт — «Глухомань». Художник малює сільську місцевість, як кажуть, забуту богом. По косогорі кілька похилених хат під важкими сніговими шапками. Крива, розгрузла у відлигу вуличка вткнулася у глухий кут. Художник пише потемнілі дерева на підгір'ї, похилені паркани, грузьку дорогу. У центрі композиції теплими акцентами подані світло у вікні, червоний пояс візника, що їде конячиною. Це робить картину обжитою, зігрітою присутністю людини. Передано відчуття сонного, неквапливого буття.

У полотні «Вечір. Сльота» майстерно зображено пізній вечір глибокої осені на околиці українського села. У калюжах самотньо відсвічується віконце. Минаючи останні хати, кудись іде людина. Її постать ледве намічена, але відчутно передана хода. Навкруги — густий морок. Лише десь далеко жевріє світло.

Почуття й настрої, вкладені у ці твори, співзвучні настроям, вираженим Михайлом Коцюбинським у відомому фіналі першої частини повісті «Fata morgana»: «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі й спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія і стиха схлипує сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом'яні стріхи, вмивається сльозами убога земля і не знає, коли осміхнеться. Сірі дні змінюють темнії ночі. Де небо? Де сонце?»

Краєвид безнадії, гнітючого настрою — це символ тужливого життя, образ украй невлаштованого світу. Та, кажучи словами Лесі Українки, люди часом і «без надії сподіваються». У безпросвітті існувати неможливо. Воно або вбиває, або змушує відчайдушно прагнути неба, сонця. І Левченко услід за «Глухоманню» створює картину цілющої краси природи рідного краю — «На Харківщині». З освітленого пагорбка, за яким у тінистих деревах ховаються хатки під соломою, видно соковиті зелені луки, світлу спокійну річку. Усе вабить у прозору далечінь, сповнену тепла й затишку.

Краса природи скрашує похмурі дні людини, допомагає забути прикрощі, зміцнює віру й народжує сподівання. Утвердження світлої поезії в картинах Левченка можна сприйняти як заперечення нудного прозаїзму в житті.

Тема краєвиду «На Харківщині» варіюється в пейзажних репліках «Гайок», «Україна». Митець повторює уподобані ним мотиви по кілька разів. Це і є доказом того, що реальність, часом зовсім непоказна, була допитливому художникові невичерпним джерелом уславлення краси. Варіації на одну й ту ж тему свідчать, що митець навдивовиж тонко відчував і бачив стан і настрій мотиву, непомітні іншим відмінності в ньому; вони, зрештою, розкривають творчу лабораторію Левченка.

Основою для картини «На Харківщині» послужив етюд «Над річкою», написаний на Сіверському Дінці. В ньому — та сама місцевість, тільки менш «організована». Діагоналі густо-зеленого підгір'я та світлої річки натуральніші, менше згармоновані між собою. А в картині вони становлять гармонійне взаємодоповнююче лінеарно-площинне ціле. Етюд фіксував бачене, у картині ж митець перебудував натуру по-своєму. На порожніх місцях з'явилися дерева, що урівноважило композицію. Рудуватий натурний колорит став соковитим, ясно-зеленим. Витонченіша і манера письма — мазок делікатно ліпить форму кожного предмета, розмір якого залежить від масштабу зображеного, від місця розташування на площині.

«Глухомань», «Вечір. Сльота», «На Харківщині» — програмні роботи Левченка кінпя XIX — початку XX століття, плідного зрілого етапу його творчості. У них щонайкраще виявилися ідейно-естетичні позиції художника. Як і провідні вітчизняні митці, він прагнув змістовної ясності і мальовничості. Спираючись на реальну, соціально осмислену дійсність, художник дбав про сюжетну визначеність краєвидів, їх настрій, суголосний думкам і почуттям людини.

Воднораз його твори несуть у собі велику емоційну силу. Їх важко переказати словами. Недарма на запитання: «Що ви, Петре Олексійовичу, зараз пишете?» — Левченко відповів, що він пише не село, не дорогу і не подвір'я, а радість, смуток, тривогу, спокій, тобто суто людські стани, душевні переживання. Домагався він цього безпосередністю сприйняття світу. Уникаючи панорамності, при якій, щоб охопити оком широкий простір, художник наче здалеку дивиться на ландшафт, Левченко свідомо обмежував обшир баченого і брав невеличкі фрагменти, немовби приглядаючись до природи, залишаючись наодинці з нею. Уважне око художника бачило усе, але кожна деталь у його творах відібрана, відчута й пережита. Барви також стають виразниками емоцій. Ясні чи похмурі, вони підсилюють глибину й характерність мотиву.

У своїх переконаннях та уподобаннях Петро Левченко мав однодумців. У Росії такий пейзаж обстоювали і розвивали І. Левітан, В. Сєров, К. Коровін. У їх творчості емоційний імпульс набирав сенсу, змісту. Краєвиди настрою стали істотним засобом вияву світовідчуття людини того часу. Захоплення пленером очистило й прояснило палітри. Прагнення реальної краси було естетичним утвердженням цінності життя, значимості особистості.

На Україні подібні ознаки оновлення пейзажного мистецтва виявилися у творчості І. Похитонова, С. Васильківського, С. Світославського. На них взорувався Левченко у своїх творах. Він невідступно домагався настроєвого сенсу в пейзажі. Потім цю тенденцію розвинули I. Труш, М. Бурачек та інші видатні українські пейзажисти наступного покоління.

Гуманістичні риси краєвидів Левченка випливають з вивчення природи, з розуміння її як середовища буття людини. Особливість рельєфу, характер рослинності, погодні фактори, обставини побуту обумовлювали композиційно-предметну структуру, світлоносність і колористичну наповненість його творів.

Плавні обриси долин, узвиш гарно вписані у ландшафт села, хутора, м'які сполучення барв характеризують ритмічність і кольорову визначеність кращих творів митця. Як змістом, так і будовою вони виражали поетичний склад народного мислення.

Щира безпосередність притаманна також інтер'єрам та натюрмортам Левченка. Поряд з краєвидами він писав затишні житла, місця праці, наслідки людської діяльності. Майстерня художника і шевця, куточок кімнати з письмовим столом і роялем, невеличка кухонька, квіти у вазочці — такі мотиви його творів цих жанрів. І в них поетичний аналіз предметного світу — камертон настроїв людей при їх роботі чи відпочинку («За книгою», «На кухні», «Швець»). Людина з її клопотами і ставленням до життя відчувається й там, де її самої немає («Майстерня художника»).

Одним з наймузичніших творів українського живопису вважається «Натхнення». Будучи змалку музикантом, Левченко розумів силу натхнення, коли людина у грі виражає свій настрій, створюючи атмосферу піднесеності, чистоти й радості.

Куточок кімнати, жінка за роялем. Вечоріє. На тепло висвітленій стіні — м'який силует музикантші. Руки ледь торкаються клавішів. Усе відтворено точно і ясно: плавність ліній і барв, хвилі світла й кольорів, що концентруються в центрі картини, а далі розходяться й гаснуть на краях. Художник писав цю картину з натури. Йому позувала дружина. Він зберіг риси портретної схожості, але підніс образ до рівня типовості, до поезії, притаманної видатним творам живопису.

1900-і й 1910-і роки стали новим етапом у творчості Левченка. Спричинилися ці зміни умовами суспільно-політичного життя, тогочасними тенденціями ідейно-естетичної думки в Росії та на Україні, усвідомленням митцями необхідності подальших творчих пошуків.

Петро Левченко не поміняв своїх улюблених мотивів. Навпаки, тематично він ще більше заглибився у світ непоказного, інтимного. З підкресленою настирливістю художник естетизував часткове в житті природи й людини, наче вказуючи своїм сучасникам сферу, де ще лежали незачеплені поклади краси і гармонії.

Зміни торкнулися засобів інтерпретації навколишнього світу. Левченка серйозно цікавить взаємодія речей у природі, самодостатнє «життя предметів», огорнутих повітрям і ніби підсвічених зсередини теплим сяйвом. Тут не обійшлося без впливу на українського митця окремих виражальних засобів імпресіоністів, з творами яких він познайомився безпосередньо під час своєї поїздки до країн Заходу 1895 року. Левченко відійшов від засад передвижництва, але його не можна безоглядно відносити і до імпресіоністів. Він тонко поєднав на українському матеріалі позитивні риси того й іншого. Відчувається дальший розвиток інтимної ноти в його творчості, посилення особисто експресивного осмислення предметного оточення.

У ці роки він творив «для себе». У поїздках захоплювався не розкішними кварталами, а бідними околицями Неаполя й Парижа. Повернувшись на Україну, писав прялю на глиняній призьбі під селянською хатою, журливий водограйчик біля Золотих воріт у Києві, хатину під солом'яною стріхою. Масштабність відображуваного звузилася, не стало розгорненої сюжетної оповідності, картини побудовані простіше, написані широко, пастозно.

Твори «Блакитна хата», «Фонтан біля Золотих воріт», «Пряля», «Вітряк», «За книгою», «Волошки», «Святковий стіл» здаються вихопленими з гущавини життя й одним подихом виплеснутими на полотно. На них нема зовнішніх слідів творчих мук. Композиція картин має часом довільний характер. Повільна сюжетна оповідь замінена енергійним виявом емоцій. При створенні образу замість велемовності переважає лаконізм.

Палітра обмежується кількома основними кольорами, здебільш неяскравими. Образ набуває зібраності, загостреності. Зовнішні прояви руху у творах цих років заступає внутрішня динаміка. Ледь намічена фігура жінки за читанням книги, за роялем чи на кухні, блакитна стіна у затінку, стара розсохла діжка під ринвою, трухляві колоди під повіткою, залишені гостем у передпокої речі живуть своїм внутрішнім життям і промовляють глибокими барвами, витонченими відтінками кольорів. Барви, світло, повітря — носії сильного емоційного заряду. Левченко не пише відкритим кольором. Сонце в нього золотаве, тепле та ласкаве. Проміння — розсіяне, тіні — багаті на рефлекси. Враження відчутного повітряного серпанку створюється своєрідною матовістю живописної поверхні.

Увага до переливів барв — це вияв інтересу художника до пізнання взаємодії речей матеріального світу, прагнення пізнати й осягнути роль людини в ньому, висловити складність людської натури, її духовну витонченість. Живописна краса сприймається як утвердження цінності життя.

Кращі живописні твори Левченка за глибиною свого лірико-поетичного змісту, за природністю організації, багатством барв — речі високого рівня мистецької культури. Артистизм їх виконання — доказ високого творчого злету художника.

Петро Левченко завжди був віртуозним майстром рисунка. Олівець чи вуглина в його руках творили справжнє диво. Лінія в нього то дзвінка, то оксамитова; обрис то ніжний і тремтливий, то карбований. У його творчості переважав малюнок чорним контуром. Рідше він користувався тонкими градаціями тонів, пастеллю.

Наприкінці життя митець чимало зробив контурних малюнків на тоновому папері з вкрапленням білих або червоних гуашевих площин. Мотивами цих творів були образи жінок з відрами на коромислах біля криниці взимку, сільська оселя, освітлена вечірнім сонцем...

Усе, що робив Левченко протягом своєї творчості, було ідейно-естетичним вираженням його світогляду, співзвучного мистецьким прагненням прогресивних художників кінця XIX — початку XX століття.

Разом з С. Васильківським і С. Світославським, М. Ткаченком і О. Мурашком Левченко зробив вагомий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва. Він був творцем ліричного краєвиду. Через образи рідної природи художник умів виразити всю гаму людських почувань і переживань — від тихого смутку до ясної радості. Його навдивовиж сонячні картини пройняті любов'ю до людини, оповиті елегійною поезією.

Як і І. Похитонов, С. Васильківський та М. Ткаченко, він писав переважно невеличкі картини, а часом і зовсім мініатюрні, що, однак, своїми якостями не поступаються великим полотнам. Його твори вчать дошукуватися прекрасного у звичайному, хвилюють глибоко ліричним відчуттям краси рідного краю.