Агіографічне письменство або «Житія»

Реферат

Виникнення літописання і написання Іларіоном «Слова о законі и благодати» якнайтісніше пов'язане було з політичними завданнями, що стояли тоді перед Київською державою. Ці ж завдання дали поштовх до зародження агіографічних творів. Агіографія — це різновидність церковної літератури — оповідання про життя «святих», тобто про осіб, що суворо додержували правил релігійної моралі або взагалі уславилися своєю діяльністю на користь християнської церкви. В Київській Русі цей літературний жанр став відомий з перекладної літератури. Обстоюючи свою незалежність, Київська Русь була дуже зацікавлена у створенні своїх «святих», які б не «поступалися» перед візантійськими. Треба було показати, що і церква і Руська держава мають незаперечні загальнохристиянські заслуги і тому не потребують сторонньої опіки. Від найдавніших часів до нас дійшла невелика кількість житійних творів. Характерно, однак, що першими написані були житія, присвячені представникам панівного класу, так звані князівські житія. Це якнайкраще підкреслює ту службову політичну роль, яку з самого початку виконувала церква.

Ярослав Мудрий домагався від візантійської церкви канонізації кількох видатних руських діячів, у тому числі своєї прабабки княгині Ольги й особливо наполегливо — з дуже важливих політичних мотивів — своїх братів Бориса і Гліба. І кінець кінцем домігся цієї канонізації. З пам'яттю про Бориса і Гліба пов'язана найбільша кількість «житійних» творів, що виникли за найдавнішої доби. Найважливіші з них — літописна повість під 1015 р. і «Сказаніе и страсть и похвала святую мученику Бориса и Глеба», приписувані без достатньої підстави Іакову Мніху, і «Чтение о житии и о погублений блаженную страстотерьпицу Бориса і Глеба» Нестора. Датувати ці обидві пам'ятки слід кінцем XI — початком XII ст., найдавніший список першої відносять до XII, другої — до XIV ст.

Форма «Сказанія» про Бориса і Гліба значно відрізняється від канонічної форми візантійського «житія». В ньому немає послідовного викладу всього життя святих або хоч би основних його моментів, як у візантійській агіографії, а розповідається лише про один епізод — їхнє вбивство братом Святополком. «Сказаніє» є скоріше історичною повістю, що точно відтворює події і факти, і в той же час — це ліричний твір, насичений монологами, молитвами й міркуваннями, які вкладаються автором в уста Бориса і Гліба. Автор намагається відобразити психологічний стан юних братів перед смертю, їхню внутрішню боротьбу між страхом, відчаєм і вірою в небесну нагороду.

Додержуючись точності в описі подій, автор, однак, не міг дати правдивого зображення характерів Бориса і Гліба (вони були вбиті в 1015 p., а «Сказаніє» написано не раніш, ніж років через 60, отже, не їх сучасником) та й не прагнув до цього. Як і всі «житійні» твори, «Сказаніє» — насамперед твір тенденційний, тобто перед ним стояло певне політичне завдання, в даному разі — підтримка тієї політики, яку провадив Ярослав у боротьбі проти князівських міжусобиць.

Літературна і церковна апологія Бориса і Гліба та прокляття, що тяжіло над Святополком, водночас відігравали подвійну роль: з одного боку, засуджувались князівські братовбивчі чвари, з другого — всією поведінкою братів, що не хотіли підняти руку на старшого брата, підкреслювалась ідея родового старшинства в системі князівського наслідування, спрямована на зміцнення феодальної системи.

Анонімне «Сказаніє» користувалось дуже великою популярністю і дійшло до нас більш ніж у ста сімдесяти списках; на його основі виник духовний вірш про Бориса і Гліба, але воно, як уже зазначалось, не було канонічним «житієм». Таке «житіє» написане було Нестором, автором «Чтения о житии и о погублений... Бориса и Глеба», а також «житія» Феодосія Печерського.

Написане за встановленими агіографічними схемами, «Чтеніє» Нестора — досить типовий зразок «житійного» твору. Риторизм і повчальність — переважаючі його риси. Як літературне явище воно менш значне, ніж анонімне «Сказаніє»; «Чтєніє» не має також того ліричного забарвлення, яке відчувається в «Сказанії»; риторика його надто холодна і пишномовна, стиль штучний. Це, очевидно, було причиною меншої, в порівнянні із «Сказанієм», популярності «Чтєнія», що дійшло до нас більш ніж у двадцяти списках. В ньому помітна приблизно та сама публіцистична тенденція, що і в «Сказанії».