Галицько-Волинський літопис

Реферат

У першій половині XIII ст. руські землі заполонили монголо-татарські орди. В 1240 р. хан Батий зруйнував Київ. У боротьбі проти загарбників-кочовників руський народ виявив винятковий героїзм, мужність, стійкість, чим ослабив натиск ворожих полчищ і зупинив просування їх на захід. Велика всесвітньо-історична боротьба руського народу проти монголо-татарського нашестя призвела до незлічених жертв. Руські міста — центри економічного, політичного і культурного життя — були зруйновані, села спустошені, народ підпав під тяжке іго завойовників. Вплив Києва як політичного і культурного центра Русі значно послабився. Але це не спричинило занепаду традицій культури Київської Русі, її літератури, які знайшли своє продовження у XIII ст. в інших князівствах — у Галицькому і Волинському (останні два займали територію від Карпат до верхньої течії р. Прип'яті, притоки Дніпра). З кінця XII і в XIII ст., за часів князя Романа Мстиславича, а особливо його сина Данила Романовича (помер у 1264 p.), Галицько-Волинське князівство досягло високого рівня політичного і культурного розвитку.

Літературною пам'яткою, в якій знайшов своє відбиття цей розвиток, є Галицько-Волинський літопис, присвячений подіям у Галицькій та Волинській землях з 1201 по 1292 р. Літопис цей зберігся в складі кількох списків (Хлєбниковського, XIV ст., Іпатіївського, початку XV ст. та ін.). Текст його за змістом має дві частини: літопис Галицький (1201—1261) і літопис Волинський (1262—1291). На перших сторінках Галицького літопису ми знаходимо тільки згадку про смерть Романа в 1205 р. та похвалу йому і його пращурові Володимиру Мономаху. Далі викладено історію Галичини за синів Романа — Данила та Василька.

Особливо багато уваги приділяє літописець Данилу Романовичу, його боротьбі з «крамольниками» — галицькими боярами, його численним походам, битві на р. Калці, подорожі в Орду до хана Батия та ін. У галицькому літописі, зокрема, описана битва Данила Романовича з тевтонськими рицарями під Дорогочином, під час якої було розгромлено хрестоносців-завойовників, що посягнули на руські землі, і захоплено у полон магістра Брауна. Український поет Микола Бажан присвятив цій події поему «Данило Галицький».

Характеризуючи діяльність Данила Романовича, літописець виявляє до нього особливу симпатію. Це — мудрий правитель своєї землі і хоробрий воєначальник.

Автор Галицького літопису виявляє глибоку обізнаність з літературними творами київського періоду: йому добре відомі перекладні хроніки Іоанна Малали та Георгія Амартола, «Повість о разореніи Іерусалима» Иосифа Флавія, повість «Олександрія». В одному із своїх оповідань він посилається на Гомера.

Для стилю Галицького літопису характерна урочистість, риторичність, образність викладу, драматизм розповіді і яскравість характеристик. Автор часто вживає афоризми: «Не погнетши пчел, меду не ідять», «О зліе зла честь татарьская!» та ін., запозичені то з народної творчості, то з доступних йому літературних джерел.

На деяких місцях літопису позначився вплив усної творчості як свого народу, так і сусідніх. Широко відоме, наприклад, оповідання (відгук якогось половецького переказу) про степову траву євшан. Воно вставлене в похвалу князям Роману та Володимиру Мономаху. Коли Володимир Мономах розгромив половецькі орди, один з ханів, Отрок, утік в Абхазію, а другий, Сирчан, залишився на Дону. Коли Сирчан довідався про смерть Володимира, він послав свого співця Оря до Отрока, пропонуючи йому повернутися на батьківщину. Але ні умовляння Оря, ні половецькі пісні, що їх він співав перед Отроком, не змусили Отрока повернутись. Тоді Ор дав ханові понюхати зілля євшан. Понюхавши зілля з рідних степів, Отрок заплакав і сказав: «Да луче есть на своеи землі костью лечи, не ли на чюже славну быти», — і повернувся додому. Це літописне оповідання пізніше не раз звертало на себе увагу вітчизняних письменників.

Взагалі для Галицького літопису характерне надання переваги світським інтересам над інтересами церковними, якими автор мало цікавиться. Він розповідає про будування храмів, але це захоплює його як досягнення людської праці. Дуже цікаве оповідання про те, як будувалося місто Холм за часів князя Данила.

Особливу увагу приділяє автор воєнним подіям. З очевидним захопленням малює він, наприклад, військо, готове до бою: щити дружинників, як зоря; шоломи їх, як сонце, що сходить; списи в їх руках, мов безліч тростин. Він милується і предводителем війська князем Данилом: кінь під ним — подібний чуду; сідло із чистого золота; стріли та шаблі з незвичайною майстерністю оздоблені золотом; керея — з шовкової тканини, а чоботи — з зеленої шкіри, обшиті золотом.

В інших літописах таких конкретних описів немає. Вся манера викладу пам'ятки дозволяє зробити висновок, що автором її був світський діяч — талановитий, високо для свого часу освічений князівський дружинник. Йому, як і кращим письменникам київського періоду, близька була ідея єдності руських сил в їх боротьбі з ворогом. Біль і співчуття викликали у нього не тільки розорення татарами Галицької землі, а й падіння Чернігова, Києва, князівств Рязанського та Суздальського.

Друга частина Галицько-Волинського літопису — літопис Волинський — починається з 1262 р. Тут розповідається про події за часів Василька Романовича та його сина Володимира. В центрі уваги — князь Володимир Василькович, якого літописець зображає не тільки розумним, справедливим і добрим правителем, хоробрим воїном і сміливим мисливцем, а й великим книголюбом і філософом, «якого же не бысть во всей земли и ни по нем не будеть». Похвала Володимиру Васильковичу має дещо спільне з похвалою великому князю Володимиру в «Слові о законе и благодати» Іларіона. В порівнянні з Галицьким літописом стиль літопису Волинського більш сухий, діловий, майже цілком позбавлений образно-поетичних засобів. У викладі помітніше виступає релігійна тенденція: ворожа навала, наприклад, пояснюється, як і в літописах попереднього часу, карою божою за гріхи.

Незалежність Галицько-Волинського князівства тривала недовго. В 40-х роках XIII ст. Данило Романович змушений був визнати свою залежність від Золотої Орди. За його наступників політична єдність князівства почала слабнути, а разом з нею була втрачена і та могутність, про яку колись так виразно висловлювався, характеризуючи князя Ярослава Осмомисла, автор «Слова о полку Ігоревім».