Розвиток культури в XIV — першій половині XVI ст.

Реферат

На XIV—XVI ст. припадає зосередження і дальший розвиток української культури, яка немислима, поряд з іншими факторами, без національної мови. Елементи розмовної української мови зустрічаються вже у Галицько-Волинському літописі, в писаних світських пам'ятках — грамотах про купівлю і продаж, присягах на вірність, винагородах за вислуги, реєстрах збору податків, в описах замків XIV—XVI ст., у церковно-релігійних творах: Королівському євангелії із Закарпаття 1401 р.; Четьї 1489 p., пізніше у Пересопницькому євангелії 1556—1561 pp., а в «Чеській граматиці» Яна Благослава, складеній до 1571 p., був уміщений перший запис української народної пісні із Закарпаття про Стефана-воєводу, яка, напевно, побутувала значно раніше серед населення. Протягом XIV—XVI ст. українська літературна мова розвивається, зазнаючи дедалі більшого впливу живої народної мови. Тоді ж визначилися і головні діалектні масиви народної української мови — південно-східний, південно-західний і північний. Діалект південно-східний, починаючи з першої половини XVI ст., стає провідним серед інших діалектних груп мови української народності.

Найбільшого відображення жива мова українського народу знайшла не в писемних пам'ятках XV—XVI ст., а в усній народній творчості. Саме на цей час припадає початок народного історичного епосу — дум та історичних пісень, що були продовженням традицій героїчного епосу часів Київської Русі. Появу дум та історичних пісень зумовила конкретна історична дійсність — боротьба за соціальні і національні права, боротьба проти татар і турецьких яничарів, проти польської шляхти і козацької старшини. В цьому епосі оспівувалася мужність і патріотизм козаків, прославлялася Запорізька Січ та її ватажки, побратимство і взаємна виручка, особливо бранців-невільників з турецької і татарської неволі. Прикладом таких творів можуть бути думи про козака Голоту, про Івася Удовиченка-Коновченка, про Федора Безродного, про Самійла Кішку, про Олексу Поповича, про Івана Богуславця, про Марусю Богуславку, про втечу трьох братів з Азова, історичні пісні про Байду, «За річкою вогні горять», «У неділю рано-пораненько», «Три брати самарські» тощо. Названі й неназвані найдавніші перлини народнопоетичної творчості, що вивчаються у вузівському курсі фольклору, свідчать про високу духовну культуру на світанку народження української нації.

На кінець XV ст. припадає заснування слов'янського кирилівського книгодрукування, що, за справедливим визначенням І. Франка, було важливим переломним фактором в історії південноруського письменства. Ф. Енгельс писав, що книгодрукування демократизувало книгу і науку, позбавило духівництво колишньої монополії не тільки на читання і писання, а й на освіту взагалі. Одночасове розмноження у великій кількості примірників книги зробило її значно дешевшою і більш доступною для широких мас населення.

Піонером кирилівського друкарства був німець Швайпольт Фіоль, який заснував у колишній столиці Польщі — Кракові — друкарню і протягом 1483—1491 pp. видав там чотири богослужбові книги «Тріодь постную», «Тріодь цветную», «Часловець» і «Осьмогласник». Йому ж приписують ще одну книгу «Псалтырь с возследованіем», яка не збереглася до наших днів і про яку є лише згадки. Шрифт цих видань був чіткий, подібний до південнослов'янського рукописного півуставу XV ст., але занадто стиснений, без прогалин між словами; орфографія нагадувала середньоболгарське або молдавське письмо. Видавець готував їх для широкого розповсюдження, очевидно, серед православного населення України, Білорусії, Молдавії. Певно, він одержував і матеріальну підтримку з боку українського і білоруського магнатства, яке мало в той час найтісніші зв'язки з Краковом. І. Франко також вважав, що така матеріальна підтримка йшла передусім від князя Костянтина Острозького і що «найбільша часть примірників ішла в Угорську Русь (Закарпаття), де їх останки стрічаються й досі по сільських і міських церквах».

Водночас з видавничою діяльністю Ш. Фіоля починається кирилівське книгодрукування у південних слов'ян — в Чорногорії, а на початку XVI ст. — у Волощині і Венеції. Ієромонах Макарій у 1493—1494 pp. за велінням Чорногорського воєводи друкує «Осьмогласник», або «Октоих», і в 1495 р. «Псалтырь с возследованіем», а потім під опікою уже угро-волоського воєводи друкує «Служебник» (1508), «Октоих» (1510) та «Євангеліє» (1512). У Венеції книги друкували серби Божидар Вукович і його син Вікентій Вукович. Кирилівські першодруки Вуковичів були поширені на всіх південно- і східнослов'янських землях.

У першій половині XVI ст. велику видавничу діяльність розпочинає видатний білоруський першодрукар, громадський і культурний діяч Георгій (Франциск) Скорина, який народився близько 1490 р. у м. Полоцьку в сім'ї купця. Як на свій час, він здобув надзвичайно високу освіту. Спочатку вчився в Краківському університеті (1504—1506 pp.), а потім у Падуанському університеті (Італія), де 1512 р. здобув ступінь доктора медицини. Переїхавши до чеської столиці Праги, Скорина засновує друкарню і в 1517 р. видає «Псалтырь» церковнослов'янською мовою, а в 1517—1519 pp. 22 книги біблії під назвою «Библия руска выложена доктором Георгієм Скориною из славного града Полоцька богу ко чти и людем посполитым к доброму научению» у перекладі з чеської на білоруську мову, що було справжнім друкарським подвигом. На особливу увагу тут заслуговують передмови, що їх писав Скорина до псалтиря і окремих книг біблії. Передаючи в передмовах зміст книг, Скорина підкреслював їх моральне, релігійне і громадське значення, тлумачив незвичні назви і терміни, з чого ми дізнаємося про його громадські та естетичні погляди. У 1525 р. Скорина оселився у Вільні, де друкує «Апостол» і «Малую подорожную книжицу». В 1517 p. він назавжди припиняє друкарську справу через матеріальну скруту та інші несприятливі обставини. Помер у 1541 р.

Треба сказати, що книгодрукування зустрічало шалений опір з боку реакційного духовенства. Так, наприклад, деякі вчені твердять, що Скорина після невдачі у Вільні в кінці 20-х — на початку 30-х pp. XVI ст. приїздив до Москви з метою організувати там книгодрукування. Він навіть повіз туди для показу надруковані ним книги, але московське духовенство не тільки відхилило пропозицію Скорини, а й публічно спалило його книги на вогнищі, як єретичні і бісівські. І це тоді, коли видання Скорини з друкарського боку були найкращими з усіх європейських видань і за чіткістю та чистотою шрифту, і за зручністю невеликого формату. Надруковані Скориною книги були поширені на Україні і підготували початок українського книгодрукування, пов'язаний з іменем російського і українського першодрукаря Івана Федорова.