Другий південнослов'янський вплив

Реферат

«Другий південнослов'янський вплив» пов'язують з відродженням літератури південних слов'ян і в першу чергу Болгарії та Сербії, що визволилися з-під іноземного гніту Візантії і досягли досить помітного розквіту вже у першій половині XIV ст. Центрами культури в Болгарії стає колишня болгарська столиця Тирнов, а в Сербії — Далматинське узбережжя Адріатичного моря. Саме тут якоюсь мірою схрещувалися слов'янські, візантійські та романські впливи. Так, наприклад, у Сербії були перекладені в той час: з грецької — повість про Олександра Македонського (відома сербська «Олександрія»), з латинських оригіналів, що мали грецьку основу, — повість про Троянську війну («Троянська притча») і «Повесть об Индейском царстве», з італійської мови на сербську згодом переклали «Повесть о Бове королевиче» тощо. Подібні твори перекладалися і в болгар, а звідти переходили до всіх східних слов'ян.

Південнослов'янське відродження сербів і болгар ішло під лозунгом критичного ставлення до церковних обрядів і догм, а це вимагало критичної оцінки майже всієї попередньої книжності, починаючи від мови, орфографії і кінчаючи змістом літературних творів на церковну, історичну, філософську та природничу теми. Йшла перевірка старих перекладів, виникали нові, в основному візантійського чи грецького походження; в житійній та історичній літературі максимально використовувалися першоджерела й відкидалися різні вигадки, посилився інтерес до психології героїв, дедалі більше починала проявлятися в творах особа письменника чи перекладача.

Наприкінці XIV ст. у Болгарії тирнавський патріарх Євфімій провів книжкову реформу. Реформа Євфімія Тирнавського знайшла свого прихильника в особі болгарина Костянтина Костенцького, що був на службі в сербського деспота Стефана Лазаревича. І в Болгарії, і в Сербії тепер робилися переклади за системою Євфімія Тирнавського і Костянтина Костецького, а самі тексти перекладів називалися Тирнавськими і Ресавськими (так само, як і монастирі) ізводами.

На цей період припадає розвиток інтенсивних зносин і культурних взаємозв'язків між слов'янськими народностями і державами. Зросло число руських паломників до Константинополя і Афона та до інших монастирів Балканського півострова. Часто ченці на багато років оселялися в монастирях, утворюючи цілі колонії або й окремі монастирі, як це було на Афоні, де провів добру частину свого життя І. Вишенський. І взагалі національний склад ченців Візантії, Болгарії чи Сербії був досить таки різнонаціональний. Вихідці з українських земель, діставшись до згаданих монастирів, перевіряли наявні книги, доповнювали їх новинами, переписували нові тексти і т. ін.

У цей час починають також захоплюватися філософією «ісіхастів» Григорія Синаїта, Феодосія і Євфімія Тирнавських, Філофея і Калліста, суть якої була в містичній теорії прижиттєвого злиття людини з божеством завдяки моральному самовдосконаленню в безмовному аскетичному житті в келії або в безлюдній печері. Це був своєрідний протест проти збагачення монастирів і перетворення їх на великі феодально-кріпосницькі центри. Ісіхасти пропагували скитське життя, відлюддя, вимагали від ченців, щоб вони забезпечували себе власною працею і не користувалися надмірною приватною власністю — землею, худобою, грошима тощо. Цей бік вчення згодом використало російське боярство, протестуючи проти швидкого зростання церковного землеволодіння.

Коли Болгарія і Сербія почали зазнавати нападу з боку турецьких завойовників, а потім і зовсім втратили свою незалежність, з Балканського півострова на Україну в кінці XV ст. приходить велика кількість іммігрантів. На Україні багато іммігрантів з Балкан займали досить помітне становище в церковній ієрархії і були відомі як політичні та культурні діячі. Так, вихованець Євфімія Тирнавського Кіпріан став київським, а потім московським митрополитом, племінник Кіпріана Григорій Цамблак спочатку був ігуменом у Сербії, а потім дістав посаду митрополита українських і білоруських земель Литовського князівства. На «Русі» Кіпріан і Цамблак увели в церковну проповідь властивий південнослов'янській літературі тих часів риторичний стиль, який використовували в своїх проповідях і творах російський чернець Єпіфаній Премудрий і виходець з Афону серб Пахомій Логофет.

Зрозуміло, що політичні і культурні взаємозв'язки Русі з південнослов'янськими країнами знайшли своє відображення в пам'ятках письменності XIV—XV ст., зокрема в книгах церковного змісту, в перекладних світських творах, в офіційних урядових документах — грамотах, листуванні державної канцелярії тощо. За зразком південнослов'янської графіки на Русі виробляється нова манера письма, яку називають молодшим напівуставом. Різниця між старшим і молодшим напівуставом досить чітко визначена в палеографічній науці. Ця різниця була не тільки в деякій зміні написання букв, а й у самому складі алфавіту. О. І. Соболевський вказував на кілька таких пунктів: намагання відділити книжну мову від народної, встановлення більш-менш стійких правил правопису, наближення мови до початкової церковнослов'янської мови і очищення її від пізніших народних елементів, поступове знищення в мові й орфографії місцевих староруських особливостей, наближення мови й орфографії до «материнської», тобто грецької, вживання великих юсів, «ь» замість «ъ» на кінці слів, відсутність йотування перед голосними, вживання «а» замість «я» (твореніа, добрыа), наявність великої кількості скорочень в словах за допомогою титлів і виносних букв над рядком (бгъ, — бог, снъ — син, члвк — чоловік, гсдрь — государ) тощо.

Саме в цей час входить у побут східнослов'янської книжності плетений орнамент балканського стилю. Якщо раніше рукописи орнаментувалися в тератологічному чи в дивовижному звіринному стилі, то в молодшому півуставі орнаменти були виконані в геометричному стилі. Різниця обох стилів була не тільки в характері малюнка, але й в своєрідному підборі кольорів та мініатюрах. Другий південнослов'янський вплив був помітним і в живописі, оформленні кам'яних хрестів, печаток князів.

Разом із зміною орфографії та літературної мови до нас було перенесено з південнослов'янських країн «плетение словес» — особливий літературний стиль, який виник у Болгарії за часів Євфімія і був характерним для східнослов'янської церковної літератури до кінця XVII ст., а в окремих місцях і пізніше. «Новий стиль, — підкреслює Д. С. Лихачов, — примушував уважно ставитись до значення слів і до відтінків цього значення, до емоційного боку слів, до ритміки мови, до її звучання, збагачуючи мову неологізмами, новими запозиченими словами, різноманітними прикметниками, дав багату кількість нових словосполучень, нових епітетів, розвинув форми прямої мови як монологічної, так і діалогічної, розширив емоційну виразність мови».

На східнослов'янських землях південнослов'янський вплив більше був помітним в Російській державі. Література тут засвоює і розвиває житійні та історичні теми, ідейний зміст і панегіричну форму, величання московського князя за болгарським і сербським зразком як царя і самодержавця, а Москви як «третього Рима».

Українська література в умовах Литовської держави і, отже, в силу специфічних політичних і суспільних умов використовує лише художні засоби і обминає ідейний вплив. Виходить новий переклад «Четвероєвангелія», нові редакції «Апостола», «Псалтиря», «Служебних міней», різних збірників церковних пісень, збагачується список повчальних аскетичних творів візантійських письменників у дусі згадуваної вже філософії «ісіхазму», причиною чого було повне знищення могутності Візантії і перемога ісламу над християнством в балканських державах. Набирають популярності вчительні, або тлумачні, євангелія і житійні твори, зокрема «Зведений патерик», що був компіляцією різних повчальних сюжетних новел і анекдотів з чернечого життя, зведених з усіх відомих слов'янських перекладів патерика. Зареєстровані були й нові обробки «Шестоднева», деяких історичних та белетристичних повістей.

Однак, говорячи про «Другий південнослов'янський вплив», слід відкинути думку дореволюційних учених, що цей вплив був лише однобічним. Найновіші досягнення науки переконливо засвідчують, що різні зв'язки між слов'янськими народами були великим стимулом до взаємного збагачення культурними досягненнями. При цьому кожний з народів сприймав те, що було йому необхідно в силу історичних потреб, творчо перероблюючи матеріал і надаючи йому специфічних національних рис.