Єресі в літературі XIV — першої половини XVI ст.

Реферат

Водночас у XIV—XVI ст. великого розмаху на Україні, в Росії і Білорусії набувають антифеодальні єретичні рухи, що були виявом опозиції до церковної ієрархії та релігійної боротьби широких народних мас проти феодальної системи. Подих революційного руху, що охопив майже всю Західну Європу і часто поєднувався з великими класовими битвами, сягає й на Україну опосередненими і прямими шляхами. Так, наприклад, у чесько-гусистських війнах 1419—1434 pp. брали участь українські і білоруські селяни, а в 1422 р. литовський князь посилає на підмогу гуситам великий загін, що майже вісім років бився пліч-о-пліч з чеськими братами проти німецьких і чеських феодалів та реакційної католицької церкви. Особливо уславилося військо волинського князя Федора Острозького, яке складалося переважно з українців. Ясна річ, що чесько-гусистські відгуки знайшли своє місце і в суспільно-політичному русі на Україні та в її літературі.

Зокрема, відгук реформаційних ідей протестантизму, з одного боку, і традицій київської літературної школи, з другого, дослідники вбачають у проповідях єресі «жидовствуючих», яку пов'язують із приїздом до Новгороду в 1471 р. вченого єврея Схарії (Захарія Скари), що був лікарем київського князя Михайла Олельковича. На відміну від Псковсько-Новгородської єресі «стригольників», єресь «жидовствуючих» називають ще Новгород-Московською, бо вона з Новгороду проникла і в Москву, де знайшла підтримку та співчуття з боку великого московського князя Івана III, глави посольського приказу Ф. Курицина і навіть тодішнього митрополита Зосими. Однак проти єресі досить різко виступив ігумен Волоколамського монастиря Йосиф Волоцький, який у великому полемічному тракті «Просветитель» пов'язав єресь із єврейством та відповідно назвав її «жидовствуючою».

Академік М. К. Гудзій висловлював думку, що єресь «жидовствуючих» якоюсь мірою була відголосом західноєвропейського протестантизму: «Елементів іудейства було у ній стільки ж, скільки в будь-якому західному рухові протестантизму. Є підстави думати, що в цій єресі ми маємо відгук ідей, які виникли в епоху Ренесансу. Це передусім ідея секуляризації мислі від тих традиційних догматів і традиційних точок зору, які були типовими для ортодоксальної релігії і від яких звільнялася Західна Європа у період Ренесансу та Реформації». Прихильниками єресі у ширшому розумінні були здебільшого представники нижчого й середнього білого духовенства, значна частина городян, дрібних купців тощо. Їх приваблювало у проповідях «жидовствуючих» досить помітний раціоналізм, пошана до простої людини, а також критицизм щодо церковної ієрархії, ідеологічного і економічного засилля церкви, сміливе знімання з неї покрову святості. Єресь «стригольників», як і «жидовствуючих», мала у своїй основі соціальну і політичну підкладку й тому розбурхувала на певний час суспільну думку.

Однак слід наголосити, що цей реформаційно-гуманістичний рух, як і в Західній Європі, був спрямований не проти релігії взагалі, а проти феодального церковного землеволодіння та окремих церковних догматів. Так, прихильники руху відкидали догму про Трійцю, кажучи, що Христос був звичайною людиною, як і Мойсей, а справжній месія ще не прийшов; що діва Марія не була богородицею, що іудейська віра походить від бога, а християнська від людини; вони заперечували зовнішню обрядовість — почитания ікон, хрестів, мощів, відкидали пости, нетерпимо ставилися до монастирів і не визнавали церковної ієрархії, а на місце «божественного одкровення» прагнули поставити людський розум і знання.

Для цього вони писали книги з математики, астрономії, астрології, логіки, метафізики; перекладали окремі біблійні книги, тобто задовольняли попити тогочасних читачів і пробуджували не тільки думку прихильників, але й відповідну реакцію супротивників, які змушені були не відставати від учених представників єресі і в свою чергу займатися як полемічною, так і перекладацькою діяльністю. Наприклад, новгородський єпископ Геннадій переглянув і виправив у 1489—1499 pp. повний звід біблійних книг, що були перекладені з грецької, латинської і староєврейської мов (так звана Геннадієва біблія).

Безпосередньо до пам'яток єресі, що були виконані на Україні, належить збірник з колишнього Михайлівського монастиря під назвою «Приточник», написаний Васком-писарем пана Миколи Радивиловича — приблизно в 1483 p. Зміст цього збірника надзвичайно багатоманітний і говорить про різнобічні інтереси його упорядника. Записуючи для пам'яті, Васко використовував різні матеріали, книги і статті, з яких брав окремі рядки чи уривки, як, наприклад, молитви Кирила Туровського, слова і виписки на моральні і дидактичні теми, трактати про різні догми, полемічні писання проти латинян та іудаїзму, афоризми тощо. У збірнику є також індекс незаборонених і заборонених церковних книг, апокрифічний перелік імен ангелів. Із світських творів Васко використав енциклопедичний твір арабського походження під назвою «Аристотелевы врата, або Тайна тайных», трактат з логіки Авісафа, якийсь «Лунник», що були, треба думати, перекладені з єврейської чи іншої мови «жидовствуючими».

Як збірник Васка, так і деякі інші перекладні твори мали виразні ознаки української або білоруської мов, а також чимало штучних словотворів, які точно передавали першоджерело і не мали ще відповідників у мові перекладу. Перекладаючи біблійні книги, «жидовствуючі» досить обережно і критично підходили до самої біблії, чим готували грунт для інших протестантських течій, які з Заходу просувалися і на Схід Європи.

На Україні поряд з єрессю «жидовствуючих» значного поширення в XVI ст. здобула єресь соцініан, або антитринітаріїв, які проголошували свободу совісті, думки, волі та відкидали догми про приреченість людства. Вони засновували школи, дбали про друкарні, тобто відбивали прагнення демократичних верств населення. Народні маси України в своїй боротьбі проти чужоземного засилля і католицизму використовували як гасла захисту православної віри, так і різні єретичні вчення, бо вони якоюсь мірою відповідали їхнім прагненням подібно до єресі середньовічних міст. «Єресь міст — а вона власне є офіціальною єрессю середньовіччя, — писав Ф. Енгельс у праці «Селянська війна в Німеччині», — була спрямована головним чином проти попів, на багатства і політичне становище яких вона нападала».

Борючись проти церковної ієрархії і церковного землеволодіння, єресі викликали протидію церковних магнатів, зокрема представників так званої йосифлянської церкви, які за активної підтримки державної влади на церковному соборі в 1504 р. піддали її анафемі. Ватажки єресі і знайдені книги були спалені на вогнищах, а інші представники зазнали жорстокого переслідування. Однак єретичний рух XV—XVI ст., який мав антифеодальний характер, розгорнувся настільки широко, що офіційні кола церкви не в силі були його знищити, бо його підтримували міське населення, бідне духовенство і навіть бояри.