Література другої половини XVI — першої половини XVII ст. Історичні умови

Реферат

Друга половина XVI — перша половина XVII ст. в житті українського народу сповнені історичними подіями звитяжної боротьби трудящих мас як проти соціально-політичного і національно-релігійного гніту польської шляхти та магнатів, так і проти феодально-кріпосницького пригнічення українських панів.

Люблінська унія 1569 p., що об'єднала Литву з Польщею в одну державу — Річ Посполиту, — в результаті зрадницької політики українських феодалів-кріпосників, які намагалися в союзі з польськими панами придушити антифеодальну боротьбу народних мас, зміцнити і розширити свої класові феодально-кріпосницькі привілеї, посилити експлуатацію трудящих, відповідала корінним інтересам насамперед польських магнатів і шляхти, а також католицької церкви на чолі з папою римським.

Незважаючи на проголошену Люблінською унією нібито автономію Литовського князівства в складі Речі Посполитої, всі українські землі, що раніше входили до складу Литви (Київщина, Волинь, Брацлавщина), були захоплені польськими феодалами, які ще більш посилили неймовірно тяжкий гніт селянства, міської бідноти і рядових козаків. Сучасник, що перебував на службі в Польщі, французький військовий інженер Гійом Боплан так описує тяжке становище пригніченого українського селянства і заможне безтурботне життя експлуататорів — магнатів та шляхти: «Селяни перебувають у жалюгідному становищі, вони змушені три дні на тиждень ходити на панщину, і за землю, залежно від розміру (площі) ділянки давати панові декілька четвериків хліба, кілька пар каплунів, курей, курчат і гусей».

Перераховуючи «тисячі інших виснажливих і несправедливих вимог», які мусили були виконувати селяни, Боплан робить висновок, що селяни в усьому змушені були поступатися панам, бо «все належить дворянам... Дворянство блаженствує, як у раю, а селяни, як у чистилищі... Багато від рабства врятовуються втечею. Сімейні йдуть на Запоріжжя».

Становище закріпаченого селянства, міської бідноти і рядового козацтва, у зв'язку з дальшим розвитком феодально-кріпосницького ладу, весь час погіршувалося, посилювалась експлуатація безправного трудового народу поміщиками, що одержали необмежені права. На допомогу польським феодалам прийшла римсько-католицька церква, Ватікан, який протягом усієї попередньої історії боровся всіма засобами особливо за просування на схід, за розширення сфер впливу за рахунок покатоличення східнослов'янських православних народів.

Папа римський Урбан VIII, сподіваючись на перспективи католиків після проголошення Брестської унії 1596 p., прямо висловив експансіоністські прагнення Ватікану щодо православного Сходу: «О, мої руські, через вас, я сподіваюсь, буде повернутий увесь Схід». Таким чином, крім соціально-економічного і політичного гніту, український народ потерпав також від духовного, національно-релігійного поневолення, українська мова і культура, православна віра відкрито і цинічно піддавались нарузі.

Український трудовий народ (селянство, міська біднота, низові козаки) активно виступав проти польсько-шляхетського як соціального, так і національно-релігійного гноблення. До активної боротьби за визволення з-під ярма панської Польщі включилися мешканці міст, нижче і середнє духовенство, яке об'єдналося в так звані церковні братства, що, хоча й зовні були спрямовані проти католицизму та унії, по суті, відбивали феодальні, класові суперечності епохи. Боротьбу церковних братств підтримували також середньої заможності землевласники і навіть деякі вищі феодали (як, наприклад, князь К. Острозький), які боялися втратити свої володіння, однак активно допомагали і королівському уряду придушувати повстання своїх, українських селян і козаків, солідаризуючись тоді із своїми політичними ворогами, проте класовими побратимами.

Деякі українські феодали і представники вищого духовенства з метою одержання політичних прав і економічних привілеїв («дочасних пожитков», як сказано в одному з викривальних творів початку XVII ст. «Пересторога») швидко почали пристосовуватися до польсько-шляхетського і римсько-католицького розгулу й анархії, що панували в Польській державі, і тяжким тягарем лягали на плечі не тільки пригнічених українців та білорусів, а й польських трудящих. Панівна верхівка приймала католицьку віру, спольщувалась, зрадивши свій народ, його культуру і релігію, а церква, як відомо, була в той час найбільш загальною санкцією існуючого феодального ладу.

Проте, домігшись ціною великих зусиль, махінацій і найжорстокіших репресій, за допомогою зради українських світських і духовних панів, офіційного, хоча й незаконного, проголошення об'єднання православної церкви з католицькою на чолі з папою римським, так званої Брестської унії 1596 p., польський король, магнати і шляхта, підбурювані і всіляко підтримувані Ватіканом, настроїли проти себе трудящий український народ, що й без того клекотів революційним вибухом, який уже неодноразово проявлявся в козацько-селянських повстаннях під керівництвом К. Косинського, Г. Лободи, С. Наливайка та ін. ще до проголошення унії. І сила гніву народного була настільки великою, що її вже неможливо було втримати ніякими засобами.

У кінці XVI — першій половині XVII ст. соціальна і національно-визвольна боротьба українського народу ще більше загострилась. Відстоюючи свою свободу й незалежність, український народ постійно вів боротьбу проти гніту чужоземних поневолювачів, що загрожували існуванню українців.

Селянське повстання в Росії під керівництвом І. Болотникова (1606—1607), в якому активну участь брали й українські селяни, а також перемога російського народу під керівництвом Мініна і Пожарського у війні проти польсько-шведських інтервентів на початку XVII ст. були надихаючими прикладами для трудящих України й Білорусії в їхній визвольній боротьбі проти іноземного поневолення і місцевих гнобителів. І хоча боротьба українського народу в XVI — першій половині XVII ст. часто мала релігійне забарвлення і була спрямована проти католицизму та унії, за православну віру, проте це ніякою мірою не применшує класової, насамперед соціальної суті цієї боротьби, бо, за словами Ф. Енгельса, «І в часи так званих релігійних воєн XVI століття мова йшла насамперед про дуже виразні матеріальні класові інтереси; ці війни так само були боротьбою класів, як і пізніші внутрішні конфлікти в Англії і Франції. Якщо ця класова боротьба відбувалася тоді під знаком релігії, якщо інтереси, потреби і вимоги окремих класів приховувались під релігійною оболонкою, то це нітрохи не змінює справи і легко пояснюється умовами часу».

Створена в ході боротьби трудящих-українців проти феодально-кріпосницького і національного гніту, а також проти турецько-татарських набігів військова сила в особі козацтва з центром у Запорізькій Січі зіграла прогресивну роль в історії українського народу.

Боротьба українського трудового народу проти феодально-кріпосницького і національно-релігійного гніту вилилася в національно-визвольну війну 1648—1654 pp. проти польсько-шляхетського панування. В цій війні український народ під проводом видатних військових керівників і народних героїв Б. Хмельницького, М. Кривоноса, І. Богуна, Д. Нечая та ін. одержав багато славних перемог.