Мелетій Смотрицький

Реферат

Досить складне й суперечливе місце в полемічній літературі початку XVII ст. належить Мелетію Смотрицькому, який пройшов шлях від захисника православ'я до ренегатства, що й спричинило до його забуття в давній українській літературі, хоч загалом він був найосвіченішим і талановитим письменником-полемістом.

Син педагога і письменника Герасима Смотрицького — Максим Герасимович Смотрицький народився близько 1558 р. у селі Смотричі на Поділлі (нині Хмельницька область). Після закінчення школи в Острозі, де його батько був певний час ректором, Максим, або після пострижения у ченці Мелетій Смотрицький, вчився у Віденській єзуїтській колегії, Врацлавському, Лейпцігському, Нюрнберзькому й Віттенберзькому університетах. З відомих нам православних полемістів, здається, ні один не мав такої високої закінченої університетської освіти.

Від 1608 p. M. Смотрицький працював у Вільно на педагогічній ниві, був членом Віленського братства і за його дорученням виступав з полемічними творами, спрямованими проти гонителів православ'я. Згодом постригся в ченці (1617), був висвячений у сан єпископа вітебського і мстиславського (1620), архієпископа полоцького. 1627 р. офіційно перейшов до унії, останні роки жив у Дерманському монастирі на Волині, де помер 27 грудня 1633 р. З-понад двадцяти творів польською мовою останні (приблизно з 1623 р.) написані на виправдання свого ренегатства у зв'язку з потаємним, а потім і офіційним переходом до унії. Тогочасною книжною староукраїнською мовою М. Смотрицький написав знамениту «Грамматіки славенская правилное синтагма» (Єв'є, 1619; Москва, 1648 і 1721) та «Казанье на честный погреб о. Леонтія Карповича» (Вільно, 1620, й паралельно тоді ж польською мовою).

За загальним визнанням дослідників, найпомітнішим твором М. Смотрицького є його «Тренос тобто плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви», виданий польською мовою (Вільно, 1610) під псевдонімом Теофіл Ортолог. Причиною до написання твору став реальний факт погрому уніатським митрополитом І. Потієм віленських православних церков і монастирів, які 1609 p. силою були передані уніатам, а також національний та економічний натиск на українських і білоруських трудящих з боку Речі Посполитої. Цілком можливо, що були й особисті антипатії до Потія та інших єпископів-зрадників.

«Тренос» М. Смотрицького написаний у формі плачу чи голосіння православної матері-церкви, іноді в цей плач вплітаються і плачі-монологи представників віленського братства. Часто персоніфікований образ матері-церкви переростає в образ матері-України, що тужить-плаче за своїми невдячними дітьми, які давно вже її покинули, зрадили її віру, мову, громадянство, насамперед представники української шляхти, більші й менші магнати. У першому розділі, наприклад, як свідчить його назва, «Плач, або Нарікання східної святої церкви на звироднілих синів», відчуваються і традиції попередників, зокрема Герасима Смотрицького та Клирика Острозького, і творче використання народних дум-плачів, або й стилізованих голосінь над покійниками, якими були для православної церкви зрадники.

Як удовиця, так православна церква-мати голосить за своєю долею. Звертаючись передусім до уніатського духовенства, церква запитує: «О архісвященики і священики, научителі і пастирі овець отця вашого, доки німими бути хочете? Доки марнотратно овець пожирати будете? Не досить вам молока й вовни з тих, яких лупите, кров п'єте, а м'ясо на поживу куркам і вовкам покидаєте?..» Й далі робить висновок, що не пастирі вони, а вовки хижі, «не вожді, а леви зголоднілі», бо засліплені жадобою срібла і грошелюбства. Звертається церква з докором і до Потія, якого примушує розкаятися і тим самовикриттям показати справді гнітючу картину моральної розбещеності поплічників-ренегатів, які за гроші все продали — віру, гідність, душу, сумління. Тому й мучився за тяжкі гріхи М. Рогоза аж до раптової смерті; іншого єпископа Г. Загоровського мучив злий дух; ще інший напивався до безтями, аж поки скрутив собі шию, а в Терлецького від хвороби згноївся ніс — так малює М. Смотрицький «чесноти» уже не раз згадуваних єпископів та інших пастирів-ренегатів, які впряглися до унії, мов зграя скажених псів. Тепер всі вони «грішителі, а не учителі, гасильники, а не світильники, брехуни, а не пастирі, архіскоти, а не архієпископи».

Дуже важливо наголосити, що в «Треносі» подано цілий реєстр чи поіменний чорний список українських магнатів, «руських княжат», які з коштовних камінців у короні православної церкви стали її зрадниками. Це — Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чорторийські, Пронські, Рушинські, Соломирецькі, Головчинські, Масальські, Горські, Соколинські, Лукомські, Пузини, Ходкевичі, Глібовичі, Кишки, Сапіги, Войни, Воловичі, Зеновичі, Тишкевичі, Тризни, Горностаї, Мишки, Гойські, Семашки, Гулевичі, Калиновські, Загоровські, Мелешки, Павловичі, Сосновські і навіть «дім княжат» Острозьких, що після смерті Костянтина вже не був оплотом православ'я. Їм церква і шле свою зневагу та прокляття: «Це ви з мене, злочинці, такі оздоблену шату здерли, і над бідним тілом моїм, з якого ви всі вийшли, насміхом і глумом знущаєтесь! Але проклятий кожен, хто на зневагу наготу матері своєї відкриває! Прокляті і ви, що з наготи моєї насміхаєтесь і тішитесь! Прийде той час, коли всього цього соромитись будете!»

У такому ж гротескно-сатиричному плані характеризує М. Смотрицький і «лиху мачуху» — католицьку церкву на чолі з Ватіканом та його вірними слугами єзуїтами, чи, як автор називає їх, «виєзуїтами». Всі ті «кмітливі батечки все захоплюють, так все забирають, так все пожирають — безпечно, бо в Римі з ними суд, в Римі розправа, в Римі й присуд». Докоряючи Потієві за його вірнопідданість ватіканському владиці, автор устами православної церкви застерігає, що попасти в руки італійських бандитів-ватіканців так само страшно, як і попасти в руки турецьких бусурманів-розбишак. Для викриття осиного гнізда католицизму М. Смотрицький широко використовував антиватіканські твори Ф. Петрарки, М. Баптісти, З. Любберта, Б. Опата та інших, які засуджували криваві діяння папської курії, що була притулком для всього злочинного світу. Звертався М. Смотрицький і до спадщини таких діячів Відродження, як Еразм Роттердамський, Савонарола, Мюнстер — всього понад 140 авторів, на яких посилався полеміст в оригіналі, що збільшувало вагомість і авторитетність критики римсько-католицької та польсько-шляхетської ідеології.

Ця критика і увесь емоційно-викривальний заряд «Треноса» був таким влучним і дошкульним, що польський король Сігізмунд III наказав під загрозою штрафу в п'ять тисяч злотих не продавати і не купувати книжки, наявні примірники знищити, друкарню закрити, а коректора Логвина Карповича ув'язнити, що й було зроблено королівськими вірнопідданими. Водночас єзуїт П. Скарга написав проти «Треносу» книжку «Не зойки і плач ... пересторога», що була опублікована того ж 1610 р. у Кракові. Але ні це писання одряхлілого папіжника, ні королівські декрети не змогли перешкодити популярності й дієвості твору, що сприймався православними як ідеологічна зброя у боротьбі проти католицизму. Навіть сам М. Смотрицький опісля визнавав, що найкращим його твором був «Тренос».

На жаль, шляхетсько-князівська ідеологія, захисником якої все ж був М. Смотрицький, богословсько-схоластичний світогляд, церковно-ієрархічна градація, а може, й королівські погрози, призвели його до зради, до переходу на уніатські позиції, а відтак і до втрати таланту письменника-публіциста, бо антиправославні твори «Апологія» (1623), «Протестація» (1628), «Паранесіс» (1629) та інші, також написані польською мовою, вже не мали високого літературного рівня й того поетично-патріотичного пафосу, який спостерігається в «Треносі». Під безпосереднім впливом «Треноса» пресвітор Слуцької церкви Андрій написав 1616 p. сатиричний «Отпис на лист унитов виленских, которые усиловали свое лестное отступленіе от восточное церкве к западному костелу», що лишився в рукописі.