Початок віршової літератури

Реферат

Народні пісні, які користувалися популярністю не тільки на Україні, а й поза її межами, були важливою передумовою виникнення перших віршованих творів, що вийшли з-під пера українських поетів. Змістом і формою ці анонімні твори, що поширювалися в рукописних списках, близькі до народної пісні. Тематика віршів невідомих поетів першої половини XVII ст., складених на взірець народних пісень, досить різноманітна. Наприклад, вірш «Ой вжах нового мосту» тематично нагадує історичну пісню, в основу якої було покладено ідею боротьби з польською шляхтою:

Мова вірша народна, а наявні полонізми свідчать про обізнаність з польською мовою, яку автор знав, можливо, із школи. Використання постійних епітетів, пестливої лексики та нерівноскладова віршова будова споріднюють твір з українськими народними думами. Увагу віршописців XVII ст. привернула і соціальна нерівність тогочасного суспільства.

Тоді ж зароджується і багата тематикою інтимна лірика, в основі якої лежали такі мотиви, як залицяння, щира любов, невірність, розлука тощо. Залицяння до дівчини, яке не приносить бажаних наслідків, послужило матеріалом для віршів «Перестань, Ясю, з вечора ходити», «Да пійду, я, пійду да по підсінейку, стиха ступаючи» й ін. Досить колоритно зображено тугу юнака за дівчиною у заключній частині вірша «Да зрівнай, боже, гори, долини рівнейко».

Серед віршів першої половини XVII ст., написаних у народному стилі, найпочесніше місце займає анонімна «Пісня про козака і Кулину» («Пісня козака Плахти»), якій І. Франко присвятив окрему розвідку. Взагалі вірш привертав увагу багатьох дослідників (Ж. Паулі, П. Чубинського, Я. Головацького, Б. Грінченка, Д. Яворницького). «Пісня про козака і Кулину» написана десь близько 1612 р. і надрукована як додаток до збірки сатиричних творів польського поета Яна Дзвонковського «Sejmu walnego domowego artykulow szesc» (1625). Згодом вона попала в інші друковані і рукописні збірники XVII—XIX ст. Тема твору — доля дівчини, яка мандрує з козаком. Сюжет розгортається за допомогою дуже експресивної діалогічної мови. Власне, увесь вірш і побудовано на розмові козака Плахти з дівчиною Кулиною.

Чимало місця відведено у «Пісні» зображенню побуту і боротьби козаків, які самовіддано захищають людей від наскоків татар і живуть досить скромно. Козацьке життя і побут подобається Кулині; вона тужить за рідними і шкодує, що нема серед козацтва жінок, з якими можна було б перекинутися словом чи відвести душу. Як твердять дослідники, «Пісня про козака і Кулину» за своїми художніми особливостями є баладою, бо в ній розповідається про незвичайні події, незвичайну мандрівку дівчини з козаком через труднощі. Вірш закінчується трагічно. Епічні елементи у творі поєднуються з ліричними, що теж є типовим для балади. Таким чином, «Пісня про козака і Кулину» — один з ранніх зразків так званої баладної поезії.

Розглянуті вірші за своєю тематикою, поетикою і мовою близькі до народної пісенної творчості і тісно пов'язані з життям народу. У свій час П. Житецький зазначав, що «поетичні барви дає не шкільна наука сама по собі, з її відмежуванням від життя, але власне саме життя, виражене в чарівних звуках рідного слова, яке перебуває в нерозривному зв'язку з природним методом народної думки і народних почуттів». Цю гіпотезу підтверджує і книжне віршування, розвиток якого значною мірою був зумовлений викладанням піїтики або теорії літератури в тогочасних школах.

Відомий дослідник української літератури XVII і XVIII ст. М. Петров твердить у праці «О словесных науках и литературных занятиях в Киевской академии», що серед дисциплін цієї школи перше місце належало саме поетиці. Важливу роль відіграє курс цієї дисципліни і в братських школах, що були засновані на Україні в другій половині XVI — на початку XVII ст.

Викладачі поетики тримовного ліцею в Острозі, у школах Львівського та Київського братств передусім знайомили учнів з теорією віршування, з видами віршових творів тощо. Для засвоєння цієї теорії був відведений окремий клас, званий класом піїтики. У кінці XVI — першій половині XVII ст. короткі відомості з теорії віршування вміщувались у підручниках граматики старослов'янської мови, а з другої половини XVII ст. лекції з теорії літератури почали видаватись і окремими посібниками.

Одну з перших спроб теорії віршування подав Лаврентій Зизаній у граматиці старослов'янської мови в 1596 р. Однак теорія Л. Зизанія, що наслідувала грецьку систему віршування, побудовану на правильному чергуванні довгих і коротких складів, була непридатна для українського вірша. Зизаній вважав голосні и, ъ, я за довгі, е, о, у за короткі, всі інші голосні, тобто а, і, ю, могли бути залежно від необхідності довгими або короткими, що не відповідало дійсності, бо всі голосні української мови мали вже на той час однакову силу. Сам Зизаній не дотримувався цієї теорії в практиці.

За грецьким зразком теорію віршування склав і М. Смотрицький. Він умістив її у підручнику граматики старослов'янської мови (1618) в розділі «О просодіи стихотворной». Смотрицький, виклавши основи віршування, рекомендував з метою кращого розуміння побудови віршових творів звернутися до лектури грецьких і латинських класиків: «Ізволяй же о сей пространнье ізведати, де читает греческих Омира і Иссіода, латинских Овидия, Виргилія і прочих і оними может удовольствоватися до сытости». Загалом, вивчення античної поезії дало свої наслідки, однак і теорія Смотрицького також виявилась непридатною для української поезії. Теоретикам необхідно було будувати систему віршування не на послідовному чергуванні довгих і коротких складів, а на наголошених і ненаголошених.

У XVII ст. були ще й інші спроби ритмічної будови віршової літератури. Так, у підручнику старослов'янської граматики, що вийшла у Кременці 1638 р., у тій частині, де містилася «прозодія», тобто теорія віршування, читаємо: «Понеже словеном несть еще обычай мерам временми и степенми стихи составляти, яко видим и польских стихотворцов не мерами ниже степенми (еже еллином и латином обычно), но слогами во всех потребах все искусным стихотворцы меру токмо слогов в стисех и согласіе последнего слога съблюдающе употреблатися». Отже, тут автор рекомендує застосовувати у складанні віршових творів силабічну систему віршування, яка виправдовувалася практикою. Хоч силабічні вірші більш характерні для польської мови з її постійним наголосом на передостанньому складі слів, проте не слід вважати, що ця система в українському віршуванні є результатом впливу польської поезії. За силабічною системою віршування складались і складаються ще й тепер народні пісні.

Певної уваги заслуговують також погляди тогочасних теоретиків на деякі стилістичні особливості поезії. Поезію ототожнювали в школах з нудним віршуванням, поетичні твори не були образним змалюванням подій; невід'ємною рисою поезії вважалась рима, інші художні засоби могли бути відсутні. Вміння писати вірші було доброю ознакою освіченості людини. Тому в школі учителі намагалися прищепити таке вміння, такі навички учням, примушували їх писати вірші на практичних заняттях, незважаючи на зацікавлення чи обдарованість у цій галузі. Теми для віршових виступів учнів висували самі шкільні події, шкільні свята і вечори, присвячені пам'яті видатних осіб. Тому й не дивно, що збірки віршової літератури першої половини XVII ст. виникли, як свідчить їхня тематика, на території школи.

Ідейно-художні рівні книжної віршової спадщини кінця XVI — першої половини XVII ст. не однакові. Перші зразки книжного віршування були досить примітивні за своїм змістом та формою. Так, наприклад, один з найдавніших віршів, що його склав Андрій Римша у 1581 р. і назвав «Хронологія», є, власне, римованою інформацією про події окремих місяців, складеною за біблійними книгами. Зрозуміло, зміст вірша далекий від тогочасного життя, форма його позбавлена всяких художніх засобів і заслуговує на увагу тільки тому, що є одною з перших спроб книжного віршування на Україні. Крім того, Андрій Римша є автором силабічних у власному розумінні віршів на герб Остафія Воловича (1585).

Перші відомі книжні вірші за своїми ідейно-художніми якостями поділяються на панегіричні, історичні і релігійно-моралізаторські.

Одним з найдавніших панегіричних віршів є «Похвала на герб князів Острозьких», що її склав Герасим Смотрицький і опублікував в «Острозькій біблії» (1581). Віршописець, описуючи герб, вихваляє Костянтина Острозького за те, що той захищав інтереси своїх співвітчизників у боротьбі з агресією католиків і підтримував книгодрукування:

Як видно з наведеного уривку, «Похвала на герб князів Острозьких» має публіцистичний характер з релігійно-моралізаторськими тенденціями. У віршовій будові автор керувався в основному принципами силабічного віршування, а тому мова твору книжна, близька до старослов'янської з характерними рисами східнослов'янських мов.

Панегіричне віршування здобуло собі популярність у Київській братській школі, пізніше колегії, де вірші писали всі: і викладачі, і спудеї. Такі вірші не тільки писали, але й виголошували перед широкою аудиторією, тому тематика і мова їх поступово починала демократизуватися.