Початок віршової літератури

Реферат

Більш-менш зрозумілою для широких мас мовою були написані такі панегіричні вірші, що вийшли в друкарні Києво-Печерської лаври, як «Візерунк цнот» (1618) і «Евхарістіріон, албо Вдячность» (1632). Автор першого названого вірша Олександр Митура в основному прославляє архімандрита Києво-Печерської лаври Єлисея Плетенецького. Вірш складається з кількох частин, що їх виголошували, певно, спудеї або ченці лаври. У першій половині О. Митура прославляє «клейноти» панів Плетенецьких, далі говорить про «урожене», «статечность» у вірі, про працю і старання за «старожитну» релігію, про «фундуване» архімандритом монастирів і церков. Найбільше ж хвалить автор архімандрита Плетенецького за те, що він заснував у лаврі «припалую пылом» друкарню Балабана і дав можливість працювати колегам друкаря О. Митури. Закінчується вірш великою «промовою» та «колядою». Автор заявляє що, він наважився звернутися до Плетенецького, бо той ніким не гордує, всіх вітає і мирно з усіма живе. Можливо, тут маються на увазі лексикограф і поет П. Беринда, проповідники З. Копистенський, Т. Земко, О. Митура й інші діячі першої половини XVII ст. Організація у Києві друкарні була справді справою величезної культурної і навіть політичної ваги. Ось чому у промові до Плетенецького панегірист говорить:

Другою найпопулярнішою особою у Києві на той час був митрополит Петро Могила, який у 1632 р. Київську братську школу перетворив на колегію, що довгий час називалася Києво-Могилянською. Київська колегія була центром освіти не тільки для східно-, а й для західнослов'янського світу. Навчання тут велося за зразком єзуїтських шкіл, замість грецької мови вводилася латинська і польська з тим, щоб можна було вести полеміку з вишколеними польськими єзуїтами та іншими католицькими місіонерами, а також виступати у польських судах, сеймах і сеймиках.

Новий стиль панегіричної поезії визначив новий характер освіти, прищепивши їй, наприклад, звичайну в латино-польських панегіриках мішанину язичеської міфології з християнською, схильність до персоніфікацій, до фігурної складної побудови та ін. Саме так написані два панегірики в честь Петра Могили «Евхарістіріон, албо Вдячность» (1632) і «Евфоніа веселобрмячаа» (1633).

Перший панегірик написаний колективно спудеями Києво-Могилянської колегії з класу риторики за «гойныи добродійства, собе и церкви православной, в фундованю школи показаныи». Вірш складається з двох частин — «Гелікона» і «Парнаса». Гелікон — це джерело наук, сад наук перший «осм кореній вызволеных наук в собе маючій», тобто семи вільних наук, які вивчалися в школах. Парнас з дев'ятьма музами та Аполлоном є садом наук другим. Власне, і частини «Парнаса» мають назви грецьких муз: Кліо, Мельпомена, Уранія, Калліопа, Полігімнія, Талія, Евтерпа, Терпсіхора і Ерато. У всіх 26 віршах панегірика «Евхарістіріона» спудеї вихваляють дисципліни, що вони їх вивчали в колегії.

В «Евхарістіріоні» досить відчутний зв'язок з римською класичною поезією, власне перша частина є ремінісценцією «Метаморфоз» Овідія (розповіді про Орфея), а друга нагадує початок буколіки Вергілія «Тітіре, ти в холодку опочив попід буком гіллястим...». Неодноразово зустрічаються в панегірику звороти з назвами античної міфології («Каліопе звитяжцов преславних похвало», «Фебе, давцо світлости всего світа око» та ін.), які використані в ролі тропів та надають віршам деякої штучності. Віршописці цього панегірика вжили й чимало таких епітетів та метафор, що не викликають заперечень, наприклад звір дикий, світлий промень, в широких полях, музика цвіт весіля, музика сад утіхи. Мова панегірика в основі своїй народна, хоч у цілому ряді випадків використано форми і лексику, дуже близьку до польської мови. Окремі рими далекі вже від граматичних закінчень (скали — несталий, много — такого та ін.).

Другий панегірик «Евфоніа» був написаний друкарями Києво-Печерської лаври з нагоди обрання Петра Могили митрополитом, що мало неабияке значення і для розвитку книгодрукарства на Україні. Автори його говорять про те, що новий митрополит будував школи, утримував бідних студентів і вчителів, не шкодував грошей на друкарню; вони тішаться надією, що Могила відбудує собор св. Софії і взагалі збереже спокій православної церкви та всієї України.

Панегірик побудований у формі акровірша («Петр Могила митрополит кієвскии»), а тому й строфіка його досить різноманітна. Хоч збірки «Евхарістіріон» і «Евфонія» були дальшим кроком у розвитку віршової літератури щодо форми, проте в тематичному відношенні їх перевищували вірші на історичні теми.

З творів першої половини XVII ст. на історичну тематику помітне місце займають «Вірші на жалосный погреб зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного, гетмана войска... Запорозкого». В дальшій частині титульної сторінки цих віршів зазначається, що склав їх ректор Київської школи Касіян Сакович, а прочитали його учні на похороні Сагайдачного в Києві 1622 р. Того ж року вірші були надруковані окремою книжечкою, яка складається з передмови, 17 віршів та епілогу. Збірку прикрашають малюнки (гравюри): герб запорозького війська, портрет Сагайдачного і здобуття козаками турецького міста Кафи (Феодосії) в 1616 р. Вірші збірки, як зазначається і на титульній сторінці, тематично пов'язані з похороном П. Конашевича-Сагайдачного, який загинув у боротьбі з турками під Хотином. Однак автор виходить поза межі цієї теми, проголошуючи, що все написане на пошану Сагайдачного стосується всіх запорожців, бо «гетман не сам през ся, леч войском ест славный». Тому у вірші-передмові прославлено героїзм запорізького війська у боротьбі з турками і татарами, що зустріло схвалення навіть з боку польського короля, і він наділив козаків «золотою вольностю».

Оспівуючи славного гетьмана, К. Сакович заявляє, що не всякий поет спроможний повністю відобразити всі подвиги Сагайдачного:

З панегірика читач довідується, що Сагайдачний народився на Перемиській землі, вчився в Острозькій школі, згодом пішов на Запоріжжя, де став козацьким гетьманом. Там організовував походи проти турків, вславився битвою під Кафою, знищивши із своїм військом 14 тисяч турків та визволивши безліч бранців з турецької неволі. У творі розповідається також про смерть від ран, здобутих у битві під Хотином, і про похоронення його в Київському братському монастирі. Однією з найпомітніших рис характеру свого героя поет вважає беззавітне служіння своїй батьківщині. Це стосується і його сподвижників, бо

Роздумуючи про смерть, К. Сакович зазначає, що життя людське нічого не варте, що вся суть у ньому лише слава, тим більше — козацька слава. Безсмертя справи Сагайдачного порівнюється з безсмертям слави античних героїв, яким рівня і козацький гетьман:

Не забув автор нагадати і про доброзичливість гетьмана у ставленні до українського суспільства, його пожертвування на шпиталі, монастирі, церкви і особливо школи. К. Сакович не замовчує і того, що Сагайдачний разом із своїм військом записався до Київського братства і подавав йому велику матеріальну і моральну допомогу. І справді, після того польська влада і єзуїти боялися нападати на Київське братство і його керівників, знаючи козацьку вдачу вписаних «братчиків». Значну суму грошей передав Сагайдачний і Львівському братству, щоб і там розвивалося шкільництво: «ажебы науки там были, пилне жадал».