Література другої половини XVII ст. Історичні умови

Реферат

На кінець першої половини XVII ст. майже вся Україна була поневолена панською Польщею. Південноукраїнські землі, крім того, зазнавали спустошливих наскоків з боку татарських і турецьких орд, які часто проникали аж до середньої течії Дніпра. Численні селянсько-козацькі повстання жорстоко придушувалися і польськими, і українськими феодалами. Гноблення польською шляхтою покріпачених селянських мас у своїй дикості не мало меж. Різноманітних обмежень і утисків зазнавало міське населення, дрібна українська шляхта і православне духівництво. Шляхетська Польща дедалі більше зазіхала на права і привілеї козацтва, яке було авангардною силою селянських заворушень.

Польські пани з допомогою уніатської церкви і Ватікану шляхом жорстокого примусу насаджували на Україні католицизм, провадили політику насильного ополячення, глумилися з культури, мови, побуту українського народу, намагаючись духовно поневолити його. Усе це і спричинилося до різкого загострення боротьби українського народу проти польського панування на Україні, в середині XVII ст. спалахнула народно-визвольна війна 1648—1654 pp., яку очолили видатний державний діяч і полководець Богдан Хмельницький та його найближчі соратники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар та інші. Головною і вирішальною силою цієї війни було покріпачене селянство, яке боролося проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників та іноземного поневолення. Разом з селянством активну участь у визвольній війні брали широкі маси козацтва і міського населення. В той час як селянсько-козацькі маси вели героїчну боротьбу проти соціального і національного гніту, українська феодальна верхівка з числа козацької старшини і дрібних поміщиків, беручи участь у визвольній війні і переслідуючи свої класові інтереси, прагнула зберегти і зміцнити феодально-кріпосницькі відносини на Україні, що особливо дало себе знати після смерті Богдана Хмельницького.

На Запорізьку Січ різними стежками йшли селяни-утікачі не тільки з України, а й з Білорусії, Дону, Росії. Звідси виступило військо назустріч ворогові, оточило шляхетську армію в урочищі Жовті Води і здобуло 6 травня 1648 р. першу знамениту перемогу, яка окрилила український народ і дала наснагу для дальшої героїчної боротьби.

Як відомо, Богдану Хмельницькому прийшлося укласти договір з татарською ордою про спільну боротьбу з шляхтою, бо сили спочатку були нерівні. 16 травня 1648 року відбулася битва під Корсунем, де польські війська зазнали цілковитого розгрому, командуючий польською армією гетьман М. Потоцький і гетьман М. Калиновський потрапили в полон. Польська шляхта поспіхом кидала загарбані українські землі та маєтки і тікала до Польщі. Визвольна війна на Україні стала всенародною, вона охопила всі українські і частину білоруських земель.

Ще одну блискучу перемогу в 1648 р. здобула українська народна армія під Пилявцями, де вщент розбила 40-тисячне шляхетське військо. Через деякий час Богдан Хмельницький підійшов до Замостя, а звідти повернувся до Києва. Як свідчать літописи і драма невідомого автора «Милость божія», кияни влаштували козацькому війську урочисту зустріч. Недовгий перепочинок Хмельницький використав для формування української державності. Фактично вся влада потрапила до козацької старшини, однак створення української державної влади мало велике значення для мобілізації народних сил на боротьбу із зовнішніми і внутрішніми ворогами, для визрівання національної самосвідомості українського народу і розвитку його культури, піднесення міжнародного авторитету України.

Королівська влада і польська шляхта не могли примиритися з втратою багатьох українських земель і дарової робочої сили «хлопів», а тому постійно вишукувала резерви, щоб завдати поразки повстанцям. Козацько-селянське військо мужньо відбивало напади, однак через неодноразову зраду татарського хана Іслам-Гірея III, Богдан Хмельницький змушений був у серпні 1649 р. укласти дуже невигідний Зборівський договір, а після невдачі під Берестечком і так звану Білоцерківську угоду у вересні 1651 p., яка тяжким лихом лягла на голови насамперед народних мас.

Довготривала війна проти шляхетської Польщі закінчилася в 1667 р. Андрусівським договором, за яким Лівобережна Україна і Київ залишилися під владою Росії, а Правобережжя — за Польщею. У 1665 р. на багато років значну частину Правобережжя захопив гетьман Петро Дорошенко.

Слід сказати, що такі гетьмани і великі феодали, як Іван Брюховецький, Дем'ян Многогрішний, Іван Самойлович та ін., використовували владу для особистої наживи і жорстоко розправлялися з антифеодальним рухом народних мас. Одні були просто маріонетками в руках польського короля чи російського царизму, інші — ставлениками старшинської верхівки. Внаслідок цього кров українського народу лилася і в боротьбі з іноземними загарбниками, і в боротьбі із зрадницькою антинародною політикою української панівної верхівки.

У другій половині XVII ст. в багатьох місцях України спалахували селянські антифеодальні повстання, які часом набирали загальнонародного характеру. Царизм при допомозі української старшини залив полум'я цього повстання кров'ю повсталих, однак не зміг убити волелюбних мрій і прагнень трудящих ні в XVII, ні в наступних століттях.