Нова проповідницька і публіцистична проза другої половини XVII ст.

Реферат

Найпомітнішими представниками нової проповідницької та публіцистичної прози в другій половині XVII ст. були Інокентій Гізель, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовськии і Антоній Радивиловський. Довгий час її беззастережно відносили до української схоластичної школи і про творчість названих письменників говорили в дещо скептичному плані. Найавторитетніше слово про перших трьох проповідників сказав ще наприкінці XIX ст. М. Сумцов у спеціальних дослідженнях — монографіях, а про останнього — М. Марковський, однак роботи зазначених авторів слабкі з методологічного боку. Пізніше їхні думки повторювалися в інших розвідках та енциклопедичних довідниках; одні їх схвалювали за «місіонерську» проповідницьку діяльність на користь православної церкви, другі, дорікали їм за зв'язок з «московщиною», тобто за підтримку українсько-російських культурних зв'язків.

Ще в 1927 р. О. І. Білецький у статті «Симеон Полоцький та українське письменство XVII ст.» справедливо писав, що слід переглянути встановлену історично-літературну традицію «про київську схоластичну літературу». Виникала настійна потреба заново прочитати твори, глибше вивчити форму, зміст та ідеологію письменників, переглянути апріорні твердження про всілякі впливи, однак усі ці проблеми стали предметом спеціальних досліджень українських вчених тільки в останні роки.

Так, увагу дослідників привертають стильові особливості, характерні для проповідницької та публіцистичної літератури другої половини XVII ст.: а) роль широковживаних розповідних напівсвітських і світських елементів, зокрема історичних, легендарних, апокрифічних й анекдотичних; б) наявність модернізації «священних» подій та осіб, підпорядкована завданням часу; в) функціональні особливості нагромаджень символів й алегорій, вишуканих метафор, несподіваних порівнянь і антитез; г) використання письменниками у творах численних іноземних джерел від давніх еллінських, латинських до тогочасних західноєвропейських, передусім польських, які були «найближчими» для українських читачів. А це, в свою чергу, викликало настійну потребу глибше й детальніше дослідити творчий вплив літератури Ренесансу й західноєвропейського гуманізму на тогочасну українську літературу.

Як відомо, провідним стилем у західноєвропейському мистецтві та літературі від кінця XVI й аж до середини XVIII ст. було барокко, який вважають перехідним етапом від раннього Ренесансу до класицизму. Саме для барокко й була характерна надмірна урочистість, декоративна пишномовність, динамічність композиції, контрастність, кольористичність різноманітних формалістичних ефектів тощо.

Грунтовна розмова про барокко в слов'янських літературах відбулася під час дискусії на IV Міжнародному з'їзді славістів у Москві 1958 р. Центральним у цій дискусії було питання: чи існувала так звана література барокко в слов'янських країнах та які її особливості. Деякі вчені сумніваються взагалі у прийнятті самого терміну «барокко» в українській чи російській літературах, інші, навпаки, прихильно говорять про це. Так, І. П. Єрьомін писав: «У країнах східної Європи барокко утвердилося у тому його варіанті, який культивувався насамперед у духовній школі, — під пером шкільних теоретиків літератури, шкільних поетів і драматургів, серед яких у країнах католицького світу не останню роль відігравали літератори-єзуїти. Барокко в країнах південнослов'янських — важливий і безсумнівно прогресивний етап літературного розвитку. Цей напрямок прискорив тут процес становлення «нової» літератури, збагатив її новими темами, сюжетами, способами художнього відображення, прищепив нові, до цих пір не відомі жанри і види художньої творчості — поезію і драматургію». Така думка І. П. Єрьоміна є цілком слушною.

Так, наприклад, тенденції стилю барокко у віршовій літературі були наявні, зокрема, в так званому курйозному, або формалістичному, віршуванні, а в прозі — у новомодній теорії складання проповідей, чи орацій, основоположником якої став І. Галятовський у своєму трактаті «Наука, албо Способ зложеня казаня», доданому до третього видання збірника проповідей «Ключ разуменія» (Львів, 1665). Про мету як свого збірника проповідей, так і теоретичної частини «зложеня казань» Галятовський зауважив у передмові: «Для того тая книга «Ключем» ся называет, же священникам до казаня двери отмыкает, хиба кто сам не схочет и будет леноватся, той не напишет казаня, маючи тут так ясную науку и так латвый способ зложеня казань». В чому ж виявляється «ясная наука» і «латвый способ зложеня казань» цієї першої гомілетики в усьому східнослов'янському православ'ї? Насамперед, радив Галятовський, слід обрати відповідну фему, або тему, бо вона «ест фундаментом всего казаня». Спочатку фему автор пропонував брати з святого письма. Пізніше він допускає можливість користуватися творами християнських письменників, житіями святих, історичними творами, легендами, «фізіологами» та іншими джерелами. Коли фема обрана, слід продумати план «казаня», який складається з трьох частин: екзордіуму, або вступу, де проповідник «ознаймует людем пропозыцию свою, постановленье умыслу своего.., о чым хочет казанье меты»; найбільшої частини викладу, наррації, де йдеться про те, що «обецал повідати», конклюзії, або закінчення, в якому казнодій підсумовує сказане і обов'язково повчає слухачів.

Усі три частини мусять бути узгоджені і тісно пов'язані між собою з тим, щоб проповідник сказав слухачам усе, що обіцяв, бо без цього «жадной мудрости ему не припишут». У другому «способу зложеня казаня» Галятовський радить розділити тему в наррації на частини і пояснювати кожну окремо. Для цього він наводить кілька прикладів із власних проповідей, радить, як скомпонувати «казаня» на неділю і свято, подає свої феми, екзордіуми, наррації і конклюзії. Іноді, зауважує автор, «казаня» може бути і без феми, але такого стилю сучасні казнодії дотримуються мало. І, нарешті, у третьому «способу зложеня казаня» подаються практичні поради про прийоми складання «казань» на випадок похорону, де рекомендується вихваляти «цноты и добрый учинки» померлого, його шляхетне походження, етимологію прізвища тощо. Вся ця «наука» супроводжується проповідями, які унаочнювали теоретичну частину гомілетики і повинні були практично допомогти тим, хто хотів складати «казаня».

Основна мета проповідей — повчати слухачів, виховувати їх у дусі християнської моралі і добропорядності, закликати до боротьби проти єретиків і до жертовного відстоювання православної віри. Для цього автор користується церковною і світською літературою, різними символами та порівняннями, що дало підставу навіть сучасним історикам літератури говорити про вишуканість стилю Галятовського, який для широких мас був мало зрозумілим. Але вони забували, що сам Галятовський навчав: «Старайся, жебы все люде зрозумелы тое, що ти мовиш в казаню...». І якщо в його власних проповідях були наявні елементи штучності і хитромудрі алегорії, то це, можливо, тому, що він їх виголошував перед підготовленою аудиторією.

Взагалі ж нова проповідницька і публіцистична проза другої половини XVII ст. виходила далеко за межі релігійної тематики й мала вже загальнонаціональне культурне і політичне значення. Вона була призначена, насамперед, для потреб тогочасної ідеологічної боротьби проти наступу католицького Заходу.