Інокентій Гізель

Реферат

Учителем, наставником, покровителем і другом майже усіх письменників-проповідників другої половини XVII ст. був Інокентій Гізель, який змолоду переселився з Німеччини на Україну і віддав увесь свій розум, всю енергію новій вітчизні. Він справив величезний вплив на всі сфери тогочасного життя — релігійну, політичну, економічну, моральну.

Народився І. Гізель у німецькій, напевно реформатській, родині десь напочатку XVII ст. Юнаком прибув до Києва, де прийняв православіє і став ченцем. На нього звертає увагу Петро Могила і після закінчення в 1642 р. Київської колегії в числі інших здібних молодих людей посилає вчитись за кордон для підготовки на викладацьку роботу. За свідченням Дмитра Туптала, Гізель навчався в школах різних держав, до яких мандрував навіть через моря і де вивчав не тільки богослов'я, а й історію та право. Після повернення з навчання Гізеля призначають професором, а потім і ректором Києво-Могилянської колегії, де він читав філософію, психологію та інші дисципліни. У 1656 р. його обирають архімандритом Києво-Печерської лаври, що на свій час було дуже почесною і політично важливою справою, адже треба було брати участь у всіх суспільно-політичних і церковних подіях. Помер Гізель 18 листопада 1683 року.

Важливо зазначити, що ректорство Гізеля (1645—1656) припадає на період визвольної боротьби українського народу проти шляхетської Польщі. До нього прихильно ставився Б. Хмельницький і в супровідних грамотах давав йому досить високу оцінку, передусім як учителю «училищ киевских».

І. Гізель був помітним церковним і освітнім діячем. Як ректору колегії, а потім архімандриту Києво-Печерської лаври йому часто доводилося вступати в усну та письмову полеміку з уніатами і католиками, що продовжували наступати на православну церкву. Як архімандрит, він повинен був перечитувати рукописні твори сучасників, схвалювати і давати дозвіл на друкування в лаврській друкарні, переглядати твори іноземних авторів. Недаремно його називають одним з найосвіченіших діячів XVII ст. Лазар Баранович радився з Гізелем, віддавав на виправлення свої рукописи. Гізелю присвячував свої твори А. Радивиловський, похвальне слово про нього сказав у річницю смерті Дмитро Туптало.

І. Гізель залишив мало творів. Йому належать трактати латинською мовою «Твір про всю філософію» (1645—1647) і тодішньою українською книжною мовою «О истинной вере» (1671) і «Мир с богом человеку» (1669), з яких тільки останній був надрукований ще за життя автора. Гізелю також приписували авторство першого підручника з історії «Синопсиса», що побачив світ у лаврській друкарні 1674 p., а потім багато разів видавався аж до початку XX ст. М. Максимович, наприклад, у статті «О киевском «Синопсисе» ще 1868 р. відкидав думку про авторство Гізеля, М. Сумцов, навпаки, розглядає «Синопсис» як твір Гізеля, що пізніше повторювали О. Огоновський і М. Возняк. Немає єдиної думки про це і в сучасній історичній науці. Та кому б він не належав, «Синопсис» є помітною віхою у вітчизняній історичній науці, а його автор був великим патріотом своєї батьківщини, про що будемо говорити пізніше.

Найцікавіший з історико-літературного боку твір І. Гізеля «Мир с богом человеку», який дає багатющий матеріал для характеристики українського суспільства другої половини XVII ст. Книга складається з віршової та прозової присвяти цареві Олексію Михайловичу, передмови до читачів і трьох основних частин: про покаяння взагалі, про того, хто кається, і про духівника, чи сповідника. Дослідники говорять, що це був власне підручник для духовенства при виконанні обряду спокутування гріхів.

Звертаючись до читачів, Гізель малює сумну картину спустошення України чужоземними завойовниками і міжусобними війнами. Та не тільки ними: «Во вся мимошедшая лютая времена воевало на нас небо, еже вредящими своими планетами многие болезни и погубы на нас ниспущало; воевала и земля обычных нам плодов возбранением и семени умалением; воевала и вода преизлишним своим излиянием и всяких плодов рыбных недаянием; воевал и воздух овогда сушами, овогда градами, бурями и безмерными мокротами; воевал и огнь частым градов и стран пожжением». Тепер же, — підсумовує автор, — якщо звернемося до бога, вся стихія буде нам допомагати, настане тиша й мир; а щоб усіх цих благ людина досягла швидше, автор і пропонує свою книгу для викорінення гріхів та очищення совісті.

I ось тут, як справедливо зауважує В. М. Перетц, Інокентій Гізель створює цілу шкалу гріхів для кожної відомої йому професії, а сама книга стала кодексом моралі міського населення, яке поступово посідало в суспільстві дедалі міцніші позиції, виразником ідеології якого і був автор «Мира». Досить всебічно Гізель виписує гріхи духівництва, починаючи від архірея і до простого монаха, батьків у ставленні до дітей і навпаки, молодих людей — хлопців і дівчат, панів і челяді, опікунів і нотаріусів, наглядачів шпиталів, монархів, князів, бояр і їх радників, суддів, писарів судових і адвокатів, воїнів, митників, полонених, купців, ремісників, лікарів, аптекарів, учителів і учнів, багатих і бідних, а в кінці корчмарів і прислужників готелів.

Так, наприклад, гріхами духівництва Гізель вважає розбещеність, пияцтво, здирство, обжерливість; гріхами «властей и строителей добра общего», тобто монархів, князів, бояр, — «аще возлагают на поданных своих необычные уроки и дани без народноя потребы, истязующие их на своя избытки в пированиях, украшениях, дарах и иных суетствах», коли вони видають дурні закони заради збагачення, не захищають вдів, сиріт, бідаків і православної віри, грабують купців і взагалі творять насилля; гріхами суддів, «аще неправедная отлагания судов творили з тщетою ближнего.., аще найпаче пришелцам, вдовицам, сирым, убогим и оным озлобленным праведного суда не твориша»; гріхами купців, — коли вони встановлюють непомірні ціни і продають «злые» (негодящі) товари, коли вони обважували, обмірювали, не додавали здачі покупцям, збували єретичні книги, «яко же отравы» та інше; багаті взагалі грішать, — «аще богатство себе стяжали удобием неправедным; аще взаим дают пенязи кому на лихву, или ими коего-либо неправедного ищут прибытка; аще не подают милостыни, паче сущим в нужде; аще из богатства своего гордятся и высокомудрствуют, на то возлагают всю надежду, предпочитают его паче бога и волят отщетеватися благ вечных, преступающе кую-либо заповедь божию». Як бачимо, це досить яскрава картина тогочасного суспільного ладу, і хоч Гізель не бичує пороки сильних, вони говорять самі за себе. Автор не вигадував «гріхи», він їх просто констатував такими, якими вони були. Одні «гріхи» він виводить у суспільному чи громадському, інші лише в моральному плані. Останнє стосується чоловіків, жінок, батьків, дітей і взаємин між ними.

Водночас варто відзначити великий гуманізм Гізеля, який, правда, часто поєднаний з євангельською проповіддю любові до ближнього. В окремому розділі «Како грех иногда может и грехом не быти» автор або зовсім не вважає гріхом, або гріхом малозначущим «взятие и удержание вещей чуждых в последней нищете, ея же ради не могл бы кто отнюдь живота соблюсти, аще бы чуждого у себя не имел и тем себе не живил, понеже в последней нужде вся суть обща по разумению учителей», чи «украдений единоя цяты у богатого». Це було зовсім новим у тлумаченні не світського письменника, а поважного архімандрита Києво-Печерської лаври, який повинен був стояти на сторожі світської влади. Ось чому він застерігає і просить читачів, напевно людей можновладних, щоб вони не «отвращалися» і не засуджували автора. І панівний клас, інтересам якого служив Гізель, терпимо поставився до книги.

Дуже високо ставить Гізель роль духівника, чи сповідника, як судді, що вимагає правосуддя і повернення кому б то не було збитків від гріхочинників, або як лікаря, що виліковує душі від гріхопадіння. В цьому його консерватизм і недалекоглядність служителя церкви.

Завдяки новаторству книга Гізеля «Мир с богом человеку» була досить популярною як на Україні, так і далеко за її межами. Вона є цікавим свідком моральних понять кола найосвіченіших людей на Україні другої половини XVII ст., а її автор, Інокентій Гізель, посідає помітне місце в публіцистично-проповідницькій прозі того часу.