Лазар Баранович

Реферат

Глибока ненависть до польської експансіоністської політики і дворушництва шляхти, до бусурманських завойовників — турків і татар, а можливо, і деякі корисливі цілі стали причиною тісного листовного і особистого спілкування Барановича з російськими царями. Однак з тої епістолярії Баранович постає перед нами як великий патріот своєї вітчизни. Він неодноразово наголошував, що три слов'янські народи повинні вести боротьбу не між собою, а з «невірними», що міжусобиці лише роз'їдають могутність держав, приносять незчисленні лиха трудящому люду, а з того користаються «бусурмани». Разом з тим Баранович настійно просив царя, щоб той не віддавав за Андрусівською угодою полякам Києва. Для Барановича Київ — центр науки і культури, центр боротьби проти зазіхань ватіканських місіонерів.

Баранович захоплювався мужністю й відвагою українського козацтва, порівнював його з бурею, якій треба підкорятися. Захищаючи їх перед російським царем за участь у виступі проти утисків російських бояр, він писав, що козаки, здобувши «вольності» і позбавившись нав'язаного їм боярства, будуть вірно стояти на сторожі вітчизни.

Однак не слід забувати й того, що Баранович був представником вищої церковної ієрархії на Україні, яка тісно спілкувалася з козацькою верхівкою, прагнула забезпечення своїх економічних, політичних та церковних привілеїв, щоб нероздільно володіти землею і селянами. Та й сам Баранович володів як архієпископ великими маєтностями й хоч не відзначався жорстокістю до підданих, але був великим феодалом.

Великі заслуги Барановича у розвитку української школи та книгодрукування. Як мовилося, він підняв авторитет київської колегії, сам допомагав їй і буквально випрошував допомогу для неї у гетьманів, єпископів і царів. У 1689 р. Баранович перевів до Чернігова новгород-сіверську школу, яку хотів перетворити на колегію, на зразок київської, але для цього в нього не вистачило коштів. Вона стала колегією тільки 1700 р. Переніс Баранович до Чернігова у 1679 р. з Новгорода-Сіверського і друкарню, яку він організував там. У друкарні за життя Барановича було видано більше 50 книг, у тому числі букварі, богослужебники, твори самого Барановича, Галятовського, Туптала, Яворського та ін.

Після І. Гізеля Лазар Баранович був одним з найвідоміших проповідників та письменників другої половини XVII ст. З проповідей, що він виголошував у Києві та Чернігові, було складено два великих збірники «Меч духовный» (1666) і «Трубы словес проповедных» (1674). Обидві книги були видані в друкарні Києво-Печерської лаври.

«Меч духовный» складається з 55 слів-проповідей, написаних за всіма правилами шкільної гомілетики із збереженням відповідної теми, вступу, викладу та висновків. Основна мета проповідей — релігійно-моральні повчання про поведінку людей, про основні закони церковно-християнської моралі, яка нібито йде від самого Ісуса Христа. «Трубы словес проповедных» містять 80 проповідей, виголошених на різні свята. Одні — досить великі і теж написані за правилами гомілетики, інші — дуже короткі. Але як ті, так і інші підпорядковані з'ясуванню релігійно-моральних правил на прикладах життя і діяння різних святих. Переказувати їх сюжет немає потреби, хоч він і викликав найрізноманітніші оцінки дослідників. Одні називали його проповіді пустомолотством, інші знаходили сякий-такий зміст. Кажучи про схоластичну особливість проповідей письменника та їх «благочестиве» пустослів'я, М. Ф. Сумцов, наприклад, сам собі суперечить: «Суворість моральних вимог — характерна особливість моралі Барановича. Виникненню цієї суворості могли сприяти різні обставини, особа самого письменника, людини монастирського виховання, ченця-аскета за принципом, хоч, можливо, і не аскета в житті домашнім, або тодішньої української інтелігенції, для якої постійні війни, постійні гетьманські інтриги і спрямовані проти України інтриги сусідніх держав були поганою школою виховання...» Ось чому деякі проповіді й були спрямовані проти засилля католицизму, проти вчення кальвіністів та проти татаро-турецьких загарбників.

Звичайно, можна було б вимагати і більше від проповідей, зважаючи на загальновизнаний авторитет Барановича. Варто погодитися з тими дослідниками, які твердять, що проповіді Баранович призначав для вузького кола цінителів з-поміж верхівки суспільства, тим більше, що написані вони важкою слов'яноруською книжною мовою. Так звану «матерію» і «приклади» він брав не з життя, а з церковної літератури, недоступної для народних мас. Слов'яноруською мовою Баранович написав і окремо видав у різних друкарнях п'ять невеликих «Слів» на різні свята, що, власне, нагадують його проповіді в «Мечі» і «Трубах»; написав передмови до «Анфологіона» Симеона Ялинського та «Минеи общей», які були видруковані на його кошти у Новгород-Сіверській друкарні в 1678 p., а також невелику інструкцію «О хиротонии, сиречь о рукоположении святительском наново поставленном иереи» (1676).

Кілька панегіричних творів Баранович написав на честь російських царів, наприклад «Вечерний плач», «Заутренняя радость». З приводу будування в Чернігові Троїцької церкви Баранович друкує в 1680 р. новий панегірик «Благодать и истина Иисус Христос бысть...», який містить непомірне вихваляння царевичів Івана, Петра та царівни Софії за те, що їхній батько надавав авторові благодіння і кошти на побудову церкви.

Чимало творів Баранович написав польською мовою, з яких на увагу заслуговують великий збірник на тисячу віршів «Lutnia Apollinowa» (1671) і «Nowa miara starej wiary» (1676), написана віршами та прозою.

«Лютня Аполлонова» — збірка віршів, в яких автор прославляє бога, апостолів, пророків, ангелів, святих так, як і в прозових творах. Кілька віршів написано на морально-дидактичні теми, інші — про сонце і місяць, про різні місяці року, про весну і зиму, про жнива і про погоду, про мороз і вітер, про музику і спів тощо. У цих віршах, часто великих і безбарвних, Барановичу вдавалися лише окремі частини, заспіви або початки. Видно, що його раптово вразила якась думка, заполонило сильне почуття, і він поспішно закріпив їх двома-трьома рядками; далі йде звичайне безбарвне повторення або роздуми про те, що так ясно висловлено на початку вірша. Значно більшої виразності досягає автор у патріотичних віршах, де йдеться про боротьбу з турками і татарами. Для поета всі вороги — бусурмани, що тільки й чатують на Україну — аби її пограбувати. Що стосується поляків, то Баранович ставиться до них співчутливо, мріє про той час, коли Росія, Україна і Польща не будуть у чварах між собою проливати кров, а спільними зусиллями виступлять проти невірних. Автор з однаковою мірою поваги ставився як до свого українського, так і до польського народу; простягав руку дружби гордому шляхтичеві навіть тоді, коли той напівп'яно белькотів: «Як світ стоїть, ніколи поляк не буде русинові брат». Написані твори за правилами шкільної польської поетики — це здебільшого одинадцятискладові вірші з цезурою посередині, обсягом від двох рядків до кількох сторінок, з парним римуванням, алітераціями тощо. Були тут і так звані фігуральні вірші з означенням хреста, але без ніякого змісту, що дуже полюбляв сучасник Барановича — Іван Величковський.

«Нова міра» — один з кращих полемічних творів Барановича, спрямований проти віленського ренегата Павла Бойми та його книги «Stara wiara» (1668). Українець за походженням, Бойма, зрадивши своєму народу, виступив з богословським трактатом про походження святого духа не тільки від батька, як це твердили православні, а й від сина, звинувачував православних у темноті та невігластві. Це зачепило патріотичні почуття Барановича, і він просив Гізеля та Галятовського достойно відповісти Боймі, що ті й зробили, відгукнувшись своїми антикатолицькими творами («Об истинной вере» І. Гізеля, «Stary kosciol» І. Галятовського).

Книга Барановича «Нова міра» складається з кількох віршових та прозових вступів-звернень, зокрема до богородиці, Бойми і читачів; двох основних частин, біля тридцяти віршів у кінці твору. В передмові автор звертається до читачів, щоб не вірили уніатам, як найбільшим зрадникам, що служать двом панам. В першій основній частині Баранович тлумачить одне з центральних у полеміці між двома таборами питань — про першість папи римського. Пункт за пунктом автор відкидає докази Бойми то влучною фразою, то історичним, неприємним для католиків фактом, а то й просто віршем, не вдаючись при тому до теологічних тонкощів. Друга частина присвячена іншому питанню — про «філіокве», або про походження святого духа. Розмова про це також була в центрі полемічної літератури кінця XVI — першої половини XVII ст., тому щось нове Барановичу важко було додати. Він лише систематизував і логічно виклав відомий матеріал. Полемізуючи з уніатами, Баранович знову наголошує на тому, що немає ніяких підстав для ворожнечі між українцями, росіянами і поляками, що ліпше їхні об'єднані сили направити проти турецьких агресорів, звільнити від бусурманської кабали румунів, сербів та інші поневолені народи.

На відміну від усіх попередників-полемістів, які полюбляли в полеміці терпке слово, Баранович стояв на тій позиції, що полемізувати слід миролюбно, доводити самою суттю, а не лайкою. Це помітно в усій «Новій мірі». «Баранович, як натура поетична, — зауважує М. Сумцов, — здатний до захоплення, висловлюється коротко, образно, шукає принагідного випадку навести яке-небудь порівняння або оповідання, виявляє слабкість до віршування і, треба чи не треба, римує та віршує, і водночас як натура, що захоплюється, він не доопрацював шкільного матеріалу, не продумав достатньо прочитаних книг, не оволодів сповна їх змістом і тому виявляє велику залежність від них, що помітно, по-перше, в досить частих запозиченнях з них; по-друге, в недостатній систематизації цих запозичень і, по-третє, в постійному переплетенні польського тексту латинськими фразами».

Підсумовуючи сказане про письменника, можна цілком погодитися з твердженням сучасних дослідників, що боротьба проти національно-релігійного гноблення панської Польщі і татаро-турецьких загарбників, піклування про поширення освіти ставлять Лазаря Барановича в ряди діячів другої половини XVII ст., які заслуговують почесного місця в історії прогресивної думки на Україні, зокрема в історії давньої української літератури.