Історична проза другої половини XVII ст.

Реферат

З літературного боку найцікавішим історичним твором є «Кройника з летописцов стародавних» (1672) ігумена київського Михайлівського Золотоверхого монастиря, ректора Київської колегії Феодосія Сафоновича. До нас дійшли лише кілька списків цієї праці, яка так і не була надрукована. На початку своєї хроніки Сафонович вказує, що він користувався літописами Київської Русі, у тому числі «Повестю временних лет» Нестора, а також польськими джерелами, зокрема творами М. Стрийковського. Перша частина, яка охоплює події від найдавніших часів і до кінця XIII ст., — компілятивна, автор просто вибирав найцікавіші, на його погляд, факти з попередніх джерел, щоб потім зв'язати давню історію з новою, показати родовід своїх земляків із спільного для південно-східного слов'янства кореня — Київської Русі. Більш оригінальною є друга частина літопису як збірник історичних повістей про найвизначніші історичні події північно-східної Русі, зокрема України, від початку XIV до XVII ст. Тут історія України викладена у зв'язку з історією російських і білоруських земель. Написана мовою, близькою до народної розмовної «Кройника» Сафоновича дала поштовх до створення першого короткого нарису з історії України та Росії під назвою «Синопсис».

Як згадувалося, «Синопсис» був надрукований 1674 р. за повелінням архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля, чому тривалий час і приписували йому авторство. Дискутивним в історіографії це питання лишається і сьогодні. «Синопсис» був найпопулярнішою історичною працею; він більше десяти разів перевидавався тільки в XVII і XVIII ст., тоді ж його переклали на грецьку і латинську мови, поширювали в рукописних списках. Власне, це був перший підручник історії для шкіл аж до виходу в світ «Краткого российского летописца с родословием» (1760) і передусім «Древней российской истории» (1766) М. В. Ломоносова, який використав досвід свого попередника. Причина великої популярності твору полягала в тому, що «Синопсис», написаний образною мовою, виховував патріотичні почуття читачів, кликав до боротьби з турецькими завойовниками.

Уже сама повна назва твору «Синопсис, или Краткое собрание от различных летописцев о начале славяно-россійскаго народа» свідчить про те, що невідомий нам автор вибирав для своєї книги матеріал з багатьох писаних джерел. На полях книги він посилається на Густинський літопис, «Хроніку» М. Стрийковського, польські хроніки Длугоша, Кромера, Баронія, Гваньїні. Цілком можливо, що автор знав і «Кройнику» Ф. Сафоновича, тим більше, що вони обидва користувалися деякими спільними матеріалами.

Хоч автор «Синопсису» критично ставився до праць своїх попередників та сучасників у галузі історичної прози і вибирав тільки потрібне йому для ідейного направлення твору, книга написана нерівномірно. Поряд з цікавим і свіжим матеріалом, особливо з другої половини XVII ст., там є багато наївного, дріб'язкового, позначеного клерикальним світоглядом укладача. Більша половина книги присвячена Київській Русі і боротьбі наших предків з монголо-татарською ордою, кілька оповідань — про литовське нашестя, а закінчується розповіддю про два бусурманські «приходы» під Чернігів 1677—1678 pp. та про «преславні» перемоги об'єднаних військ над турками і татарами. Варто зупинитися лише на деяких найцікавіших моментах цього визначного твору.

Історію Київської Русі автор висвітлює з найдавнішого часу, використовуючи для цього легенди і перекази. Переказавши літописну легенду про заснування Києва трьома братами: Києм, Щеком, Хоривом і їх сестрою Либіддю, автор подає короткі, на сторінку-дві, оповідання про князювання Рюрика, Аскольда, Ігоря, Олега, Ольги (та її походи на древлян), Святослава, Ярополка й ін. Особливо багато уваги приділено князюванню Володимира — тут художні розповіді про його законних жінок і «подложениць», і про його хоробрість, і про перемоги над печенігами, і про його та «всего народа крещеніи», і про розподіл княжих земель між синами Володимира. Подібно до попередників, автор «Синопсису» різко засуджує міжкнязівські чвари, які знищили колишню могутність Київської Русі, умалили значення самого Києва як столичного міста, що сталося після смерті Володимира Мономаха. Історик обурюється вчинками Святополка, що вбив рідних братів Бориса й Гліба та хотів захопити батьківський престол, кидає докори Святославу і Всеволоду, які вигнали з Києва брата Ізяслава, а також Всеволоду Ольговичу, який позбавив законної влади в Києві Вячеслава Мономаховича.

Напевно, автор був знайомий і з Галицько-Волинським літописом, однак галицько-волинськими князями він ніскільки не захоплюється, навпаки, пише про них досить стримано і навіть недоброзичливо. Зокрема, Романа картає за те, що той хотів перенести столицю «россійского самодержавія» з Києва до Галича, а це призвело до спірки «о столици самодержавія россійского» і навіть до тимчасового обрання на престол «князя от венгров, или от угров» Коломана, що його згодом вигнав Мстислав Мстиславич, який «бяше зело храбр, венгерскую, или угорскую, и полскую силу порази». Про Данила згадується тільки те, що він заснував місто Львів, коронувався і був у пошані в хана Батия.