Історична проза другої половини XVII ст.

Реферат

Чимало місця у «Синопсисі» займає показ спільної боротьби східнослов'янських народів з монголо-татарськими завойовниками. Автор з сумом пише про розорення «злочестивим» Батиєм Києво-Печерської лаври і самого Києва: «Солнечной славный царственный град Кіев взяша, церквы божественные разориша, город и місто огнем сожегоша, людій иных посекоша, а иных плениша и все государство Кіевское нивочто обратиша».

Автор захоплюється мужньою боротьбою Дмитрія Донського з «нечестивым Мамаем», детально розповідаючи про князювання Дмитрія, про його підготовку до походу проти монголо-татарської орди та про знамениту Куликовську битву, де об'єднаним російським військам разом з українськими і білоруськими загонами вдалося наголову розгромити монголо-татар. Хоч автор і не посилається на першоджерела, але він напевно користувався літописною повістю про Мамаєве побоїще і російськими воїнськими повістями «Задонщиною», «Сказанием о побоище великого князя Дмитрія Ивановича», про що говорить яскрава картина битви в багатьох емоційно забарвлених оповіданнях. Особливо поетичні тут оповідання про поїздку Дмитрія Донського після битви по «бранному» полю, про його плач за вбитими, а також про повернення Дмитрія з «торжественною победою» у Москву.

Власне історія України в «Синопсисі» починається з розділу «О взятии стольного россійского града Кіева», в якому повідомляється про перемогу князя Литовського Гедиміна 1320 р. під Києвом на річці Ірпінь над київським князем Станіславом та про панування різних намісників Гедиміна в Києві. В інших невеликих оповіданнях йдеться про князя Литовського Вітовта і київського митрополита Григорія Цамблака, про перетворення польським королем Казиміром «великого княженія кіевского в воєводство» та про перших київських воєвод від Дмитра Путятича (1503) до Адама Кисіля з Брусилова (1651).

Автор чомусь жодним словом не згадав про героїчні події на Україні 1648—1654 pp., а акт возз'єднання України з Росією обійшов лише невеликим повідомленням про повернення Києва в 1654 р. російським царем Олексієм Михайловичем «на первое паки царственное бытіе». З приводу цього є різні здогади вчених. Одні твердять, що причиною такого могло бути двоїсте ставлення українського духівництва до возз'єднання України з Росією і до возз'єднання української церкви з московською патріархією та про перехід Київської митрополії під зверхність Московського патріарха. І, можливо, тому, щоб не потрапити в неласку до представників різних сторін, автор обійшов мовчанкою події визвольної війни, які закінчилися визволенням України з-під влади шляхетської Польщі.

У 70—80 pp. XVII ст. надзвичайно злободенним було питання боротьби України проти нової турецької навали. Підступна польська шляхта на чолі з королем Яном Собєським, порушивши договір з Росією, умовила Туреччину і її васала Кримське ханство почати війну проти Російської держави. Королівська Польща не могла змиритися із втратою щедрих і багатих українських земель і тому намагалася знову захопити їх при допомозі турецьких і татарських яничарів. Зрозуміло, автор «Синопсису» не міг лишитися байдужим до цих подій, яким він і присвячує останні сторінки своєї праці, що були написані очевидцем по свіжих слідах.

У третьому виданні «Синопсису» 1680 р. уміщено кілька історичних оповідань про походи «бусурманські» під Чигирин, про битви між турецькою і російсько-українською арміями. Літописець не замовчує того, що в 1678 р. російські війська змушені були відступити від Чигирина під навалою переважаючих сил противника, але він гордився і прославляв «преславну победу над турками и татарами» російських полків на чолі з боярином Григорієм Ромодановським і запорізьких козаків під керівництвом гетьмана Івана Самойловича. У розповіді «О возвращении войск христіанских от Чигирина» автор малює картину битви, яка деякою мірою нагадує і народнопісенну творчість, і картину битви Ігоря з половцями в «Слові о полку Ігоревім»: «Тамо бо гласы до небес возвышахуся, от превелика клича бесчисленных воев! Тамо солнце затмися, ради прегуста дыма, от огненныя стрельбы возходяща! Ту воздух помрачися от праха земли, конскими копытами горе возбіеннаго!.. Ту стрелы от многочисленных луков испущенныя, яко прегустыя капли дождевны. Тамо куле от великія и меншія стрельбы, яко огненный град исхождаху! Тамо гласы стрелбы огненныя, аки страшныя громы слышахуся! Ту мечи обнаженныя, аки молнія блещахуся!»

Завершується «Синопсис» в остаточному третьому виданні 1680 р. порівняно великим оповіданням про похід до Києва «множественных сил царских и войск запорозских» на початку 1679 p., коли стало відомо про намір турецького султана знову піти війною на Україну.

За своїми формальними ознаками «Синопсис» уже не був літописом, але й не був ще історією в буквальному розумінні слова, бо здебільшого факти компілювалися без ретельної перевірки та аналізу. Твір тісно пов'язаний з польською історіографією: якою мірою польський історик М. Стрийковський та інші запозичували факти з давньоруських літописів, такою мірою автор «Синопсису» брав відомості з польських джерел. Пізніше ж із «Синопсису» брали матеріал і теми для художніх творів українські та російські письменники аж до середини XIX ст.

Написаний після визвольної війни 1648—1654 pp., «Синопсис» закликав український народ до боротьби проти турецько-татарського лихоліття. Він був помітним кроком уперед в розвиткові історичної думки на Україні, дав поштовх до створення відомих козацьких літописів Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка та інших в кінці XVII — на початку XVIII ст.