Віршова література другої половини XVII ст.

Реферат

У другій частині на практичних колоквіумах розбирали, що таке поетичні роди (епос, драма, лірика) та види (епопея, елегія, епіграма, трагедія, комедія), практикувалися різні приклади складання самих віршів з детальним їх розбором, читанням і т. п. Значне місце у прикладній поетиці займало модне «курйозне» віршування як данина чи захоплення західноєвропейським барокко. Студентів навчали складати акровірші, хроновірші, анаграми, хитромудрі віршові загадки, дотепні епіграми, а також «фігуральні» вірші (у вигляді хреста, зірки, серця, яйця), «раковидні» вірші або раки «словесні», «літеральні», «прекословні», вірші, які можна було читати знизу до верху, зліва направо і навпаки, з одним і тим же здебільшого схоластичним значенням та часто пустим змістом.

Таке формалістичне поетичне штукарство іноді було своєрідним викликом з боку українських віршописців західноєвропейському барокко, мовляв, українською мовою можна писати не гірші «поетицькі штучки». Зокрема, випускник Києво-Могилянської колегії, талановитий поет Іван Величковський, обгрунтовуючи написання цілої збірки «курйозних» віршів «Млеко от овцы пастыру належное» (1691), у передмові до «чительника» писав буквально таке: «Уважаючи я, иж многіи народове, звлаща в науках обфитуючіє, много мают не тылко ораторских, але и поетицких, чудне а мистерне, природным их языком, от высоких разумов составленных трудолюбій, которыми и сами ся тешат, и потомков своих довцепы острят, я, яко истиный сын Малороссійскои отчизны нашей, болеючи на то сердцем, иж в Малой нашой Россіи до сих час таковых не от кого тыпом выданых не оглядаю трудов, з горливости моеи ку милой отчизне, призваша бога и божію матку на(помощ), умыслилем, иле зможность подлого (довце)пу моего позволяла, некоторые значнешные штуки поетицкіє руским языком выразити, не з якого языка на рускій оные переводяячи, але власною працею моею ново на подобенство інородных составляючи, а некоторыє и целе русскіе способы вынайдуючи, которые иншим языком ане ся могут выразити».

Як бачимо, це вже була ціла поетична декларація визнання західноєвропейського новомодного стилю барокко в українському віршуванні. І. Величковський — теоретик і практик — водночас заявляє, що в зарубіжному віршуванні часто поетичні «штучки» тільки «на марные сегосветные жарты выданыє», однак він бачить у них значно більше — «оздобу отчизни нашеи и утеху малороссійским сыном єи, звлаща до читання охочым и любомудрым». Далі він запевняє читачів, що його вірші спочатку можуть бути й незрозумілі, однак якщо вони, читачі, вникнуть у їх суть, то «велце ся в них закохает». Щоправда, згодом теоретики поезії мало будуть звертати уваги на такі поетичні штукарства, хоч у практиці вони ще довго існували. Так закладалися основи української літературознавчої науки, зокрема науки про поетику.

Основними групами віршової літератури другої половини XVII ст. були: твори на історичну й публіцистичну тематику, любовна лірика, духовна лірика або вірші релігійного і моралізаторського змісту.

Найважливішою групою віршової літератури даного періоду є політично загострені вірші демократичного напряму про визвольну війну українського народу під безпосереднім керівництвом Богдана Хмельницького та про події після його смерті. За справедливим визначенням акад. О. І. Білецького, вірші тих часів, створені в період громадського піднесення, були близькими за своїм ідейним спрямуванням і стилем до фольклорних творів настільки, що їх часто важко відрізнити від дум та пісень. Так, у анонімному вірші «Висипався Хміль із міха» («Про Жовтоводську битву») розповідається про перші великі перемоги українського війська. З історії відомо, що в травні 1648 року Богдан Хмельницький під Жовтими Водами розгромив польську армію на чолі з Стефаном Потоцьким та взяв його в полон. Автор дуже дотепно й образно висміює польську шляхту:

Рядки названого вірша нагадують відому історичну пісню «Чи не той то Хміль», в якій, зокрема, співається:

Як у вірші, так і в народній пісні в колоритному образі хмелю мається на увазі Богдан Хмельницький. У віршеві далі йдеться про полонення гетьмана Стефана Потоцького, про те, що настала інша пора і польська шляхта вже не буде знущатися з українського народу.

Подібне знаходимо і в народній пісні, де також тікають «вражі ляхи», гублять штани і шуби, і не один лях лежить, «вищиривши зуби».

Два інші вірші «Он глянул як звір...» («Полонення Потоцького під Жовтими Водами і Корсунем») і «От так пиха наробила лиха...» («Полонення польських гетьманів») присвячені як битві під Жовтими Водами, так і остаточному розгрому польського війська під Корсунем, де вже було полонено самого коронного гетьмана Миколу Потоцького і напольного гетьмана Калиновського.

Автор першого вірша говорить, що битва під Жовтими Водами нічого не навчила польську шляхту й чванливого Потоцького, які хотіли помститися козакам під Корсунем. Але гонор і пиха, як про це говориться вже в другому вірші, наробили їм великого лиха:

З приводу тих же подій написаний дуже цікавий вірш під назвою «Дума козацька о берестецькім звиченстві 1651, 31 іюля», який дійшов до наших днів у дещо попсованому рукописному списку. З твору можна зробити висновок, що написаний він людиною, яка була в курсі всіх подій і докладно знала подробиці нещасливої битви під Берестечком.

31 липня 1651 p., як пише автор, почалася битва «Хміля з козаками» проти війська польського короля, але ця битва вже не була такою, як під Зборовом і Пилявцями, звідки тікали ляхи. Тепер ляхи вперто б'ються, не зважають на татар і в крові бусурманській «острий меч свій купають».

У вірші названо багато прізвищ полководців з ворожого табору, що кладуть голови «для оборони польської корони», і серед них Казановського, Осолинського, Вишневецького, Сапігу тощо.