Віршова література другої половини XVII ст.

Реферат

Дещо незвичайно і навіть неправдоподібно автор говорить про прохання козаків:

Тобто козаки начебто тричі просили польського короля укласти договір і жити так, як жили за Зборовським договором, на що той поставив умову, щоб козаки видали гетьмана Богдана Хмельницького, всю козацьку старшину, слухали польських панів та йшли воювати проти татарського хана. Досить характерна відповідь козаків полякам:

Анонімні поети XVII ст., співчуваючи знедоленій вітчизні, у багатьох своїх віршах з сумом розповідають про тяжке лихоліття і невдачі, що почалися після смерті славнозвісного гетьмана Богдана Хмельницького. Вони обурювалися підлою зрадою козацької старшини, що намагалася або «повернути» Україну до Речі Посполитої, або віддати під владу султанської Туреччини.

З цього приводу невідомий автор написав вірша під назвою «Плач Россійській, або Плач Малой России», де центральним героєм виступає персоніфікований образ України. За своїм змістом і манерою викладу вірш нагадує відомі в фольклорі народні голосіння, а також «Тренос, тобто плач єдиної святої вселенської апостольської східної церкви» М. Смотрицького. Як і у «Треносі», знедолена, нещасна, пограбована Україна простягає руки до неба та волає до бога зі своїм горем. Адже її

Одначе ті «дітки», мовби яничари, допомагають шляхті сісти на шию матері-вітчизні, забувши про те, що мучилася вона разом з ними під чужим ярмом. Можливо, стогнала б вона завжди, «если б Богдан, муж избранный» не скинув з неї зле ярмо. У стилі українських народних пісень автор образно пише від імені України, що вона ще й крил не розпростерла, не витерла сліз, не відпочила від мук, а «дітки» хотять вже погубити її. Поет саркастично називає їх «ляхолюбцями» і «лихолюбцями», які сараною налетіли та все посквернили, плазують перед шляхтою та вихваляють її, а все своє ганьблять:

Через загальновживані в тогочасній поетичній практиці риторичні фігури патріотично настроєний автор запитує, що ті «ляхолюбці» бачать на чужині, окрім чванства, фальшивості? Хіба вони можуть бути синами, коли серце їхнє з ворогами? Такі не можуть носити гордого імені сина Вітчизни.

До названого «плачу» дуже близько стоїть і вірш «О гордых и гневливых ляхах, како гордостію хотеша Росією обладати и православіє в єресь низложити». В ньому подано сумну картину страшенного спустошення України внаслідок міжусобних війн після смерті Богдана Хмельницького; засуджуються представники козацької старшини, які допомагають загарбникам руйнувати батьківщину. Натомість вороги, бачачи руїни колись могутньої і квітучої країни, «ликуют, веселят и торжествуют». Автор гірко дорікає тим, хто сумнівається в написаному; нехай прийдуть і своїми очима побачать, як

Вони також почують, як стогне Поділля, ридає Волинь, побачать, що земля стала пустою, бо спалені села і міста, люди запродані татарами і турками. Де ж шукати порятунку? Куди подітися, що робити? — риторично запитує автор. Як і в попередньому творі, він бачить єдиний порятунок у боротьбі українського народу проти внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Збереглися до нашого часу і такі вірші другої половини XVII ст. на історичні теми, як «Українонько, матінко моя», «Ах, Українонько, бідна годинонька тепер твоя», «Бувало лиха много на світі» тощо. В них зображено тяжке становище Правобережної України, яку розоряли турки й татари, запрошені гетьманом П. Дорошенком. Адже за зраду Дорошенка і його прибічників дорогою ціною розплачувалось передусім трудове населення Правобережжя, бо турки й татари грабували міста і села, забирали худобу, брали людей у полон і продавали у рабство. Саме про це й розповідається в першому з названих віршів: