Віршова література другої половини XVII ст.

Реферат

Закінчується твір прославленням Габсбургів, побажанням цісареві доброго здоров'я і слави, а головне — висловлено всенародне бажання довготривалого і міцного миру.

Цікава ритмічна і строфічна будова обох творів. У першому вірші строфа складається з чотирьох рядків, де спочатку йдуть два рядки тринадцятискладових силабічних віршів, потім два семи- і восьмискладові тонічні вірші. Другий вірш написаний шестирядковою строфою з шести- і семискладовим віршем тонічного звучання. Кожний третій рядок повторювався два рази, отже, поезія призначалася ще й для співання.

Другою важливою групою анонімних віршів була любовна лірика, органічно пов'язана з такою ж тематикою народнопісенної творчості. Іноді вірші, складені окремими авторами за правилами шкільної поетики, шліфувалися й згодом ставали народними піснями. Було і навпаки — поети писали свої твори за зразком мелодійних українських пісень, вживали сталі народні епітети, метафори, порівняння тощо. Такі вірші книжного і фольклорного походження, як і пісні, поширювалися насамперед у рукописних збірниках. Вперше на них серйозно звернули увагу лише наприкінці XIX ст. українські та польські вчені. Чимало збірників українських віршів та пісень відшукали В. Перетц, А. Брюкнер, М. Возняк.

В одних віршах розповідалося про перші несміливі й тривожні почуття молодих людей, про зародження кохання («Скажи мені, соловейку, правду», «Аннусю, серденько, полиш мою душу», «Ой перестань, перестань до мене ходити». Дівчина скаржиться хлопцеві, сумнівається у його почуттях:

В іншому вірші хлопець допитується дівчини, чи вона його кохає, але дівчина чесно признається, що її «серденько належить іншому», і тому просить залишити її та знайти собі «хорошу жононьку» («Аннусю, серденько...»).

Найбільше у віршах оспівується щире й вірне кохання («Пойду ж я, пойду на гору високу», «Чого моє серденько тяженько вздихає», «Неволенько ж моя з вами»), гірка розлука через соціальні причини та тяжке і немилосердне життя за старим або й молодим нелюбом («Перепеличенька я невеличенька», «Ой, коли любиш — да не забувай», «Дівойка тяжейко вздихає»). Таке близьке поєднання мотивів вірного кохання, гіркої розлуки і нестерпного життя з нелюбом у поезіях не випадкове, адже батьки здебільшого не зважали на почуття дітей і одружували їх за своєю волею, орієнтуючись на майновий стан нареченого чи нареченої. Тому дівчата й тужили за втраченим коханням:

Наприкінці XVII ст. побутують і цілком книжні витвори — любовні романси, авторами яких, треба думати, були представники міщанства: студенти, дяки, писарі, дрібні чиновники тощо. Класичним зразком такої книжкової любовної лірики може бути романс невідомого автора «О роскошная Венера». Вірш написаний за зразком західноєвропейської і, зокрема, польської романсової лірики, що дедалі більше проникала на східнослов'янські землі та знаходила притулок у тодішніх освічених людей, особливо в Росії, де під кінець XVII та на початку XVIII ст. віршописання було надзвичайно поширеним. У поезії використані імена і образи грецької міфології, у тому числі античних богів кохання, а реалістичне відтворення справжніх почуттів підмінене сентименталізмом, наприклад:

Дівчина запевняє, що у «вертограді» немає такого «цвіта», щоб був подібний до її коханого, для якого відкрите серце і двері кімнати «о полночі», адже він «преізряден і чесного роду», та так дивиться «оченьками, аж серденько мліє». Книжна мова тут уживається з народною, хитромудрі епітети, метафори та порівняння поєднуються з народнопоетичними. Все це буде властивим і для української лірики всього XVIII ст.

У другій половині XVII ст. розвивалася і духовна лірика або вірші на релігійні та моралізаторські теми, що беруть початок з творчості А. Римші, К. Транквіліона-Ставровецького та Г. Смотрицького. Особливо багато складалося віршів про «чудотворні» ікони та панегіриків на честь високопоставлених осіб. Л. Баранович з приводу смерті царя Олексія написав «Вечірній плач», а з приводу коронації нового царя Федора — «Заутренню радість». Крім того, Л. Баранович писав польською мовою цілі збірки віршів, як наприклад, «Zywoty swietych» (1670), «Lutnia Apollinowa» (1671), «Filar wiary» (1675). Російських царів прославляв у панегірику «Похвала царям» Антон Русанівський, українських гетьманів вихваляли у віршах Степан Яворський, Іван Орловський, Олександр Бучинський та інші. Всі ці панегірики створювалися в стилі придворної поезії середньовіччя з уживанням античних виразів і церковнослов'янізмів, а сучасні поетам герої порівнювалися з давньогрецькими та біблійськими персонажами.