Драма другої половини XVII ст.

Реферат

До нашого часу збереглося понад 20 текстів різних шкільних рукописних і друкованих драм, частина яких виникла в другій половині XVII ст. У свій час тексти давньої драми публікували М. Тихонравов і В. Резанов, які одночасно вирішили й низку важливих теоретичних питань; з дослідників давньої української драми слід назвати П. О. Морозова, М. І. Петрова та О. І. Білецького. У дослідженнях цих авторів поряд з позитивно розв'язаними питаннями трапляються й досить спірні висновки. Особливо викликає заперечення хибна думка В. Рєзанова та М. Петрова про цілковиту залежність українського шкільного театру від західноєвропейського й, зокрема, єзуїтського театру. Її заперечує, наприклад, оригінальна за змістом і формою драма «Слово о збуреню пекла» з другої половини XVII ст.

Найдавнішою датованою п'єсою українського театру є міракл «Алексій, чоловек божій» невідомого автора, здогадно, викладача Київської колегії. На титульній сторінці цього драматичного твору зазначено, що його поставили учні Київської школи в честь царя Олексія Михайловича. Вважають, що це було 17 березня 1673 р. в день іменин царя. На бажання Київського воєводи Г. П. Трубецького програму п'єси було опубліковано у друкарні Києво-Печерської лаври 1674 р.

Драма про Олексія складається з прологу, двох дій та епілогу. У першій дії п'ять сцен («видоків»), у другій шість; після третьої сцени першої дії йде інтермедійна частина «Играние свадьбы», а інтермедія до другої сцени другого акту не збереглася. В основу змісту п'єси покладено широко відому легенду про сина римського сенатора Евфіміана, Олексія, «чоловіка божого», який, керуючись вченням християнської церкви, втік зразу ж після одруження з дому, довго був відсутній (17 років), згодом повернувся до батьків, де жив ще 17 років як невпізнаний жебрак. Тільки після смерті Олексія із залишеного листа довідалися, що старцем, який жив у сенатора Евфіміана, був його син. Олексій — людина, що знехтувала радощами життя і, ставши жебраком, вступила на сподвижницький шлях. Таке тернисте, безкорисне життя пропагувала церква, відвертаючи увагу людей від боротьби за кращу долю. Зрозуміло, драматург був свідомий того, що житійна легенда про Олексія досить поширена, тому й вирішив показати її на сцені:

Коли порівняти п'єсу про Олексія з «житіями» та легендами про нього, то можна виявити спільне й різне в цих творах. У п'єсі, як і в легенді, що, за думкою М. Петрова, драматург міг використати із збірника «Анфологіон сі есть цветословіє», виданого у Москві 1660 р. з «Житіями святих» Петра Скарги, — сюжет однаковий. Проте у драмі маємо чимало такого, чого немає в легенді. Так, з метою оживлення дії драматург поширив коло дійових осіб і поглибив конфлікт. Крім Олексія, його батьків, дружини, римського імператора Гонорія, бояр, слуг, селян і архангелів Гавриїла, Михаїла, Рафаїла та Уриїла він вивів на сцену міфологічні фігури Фортуну і Юнону, персоніфіковані образи «Щастя» і «Віртуса». Таке поєднання античної міфології з християнством було характерне для творів стилю барокко.

Конфлікт у п'єсі зводиться до боротьби за Олексія. Дехто з дійових осіб (батько, архангел Рафаїл, Юнона, Щастя) бажають пошлюбити Олексія, інші (архангел Гавриїл, Віртус, Нищета) відвертають його від цього. Хоч Олексій одружився, проте поборники одруження зазнали поразки. Він залишив дружину і жив так, як бажали цього противники шлюбу.

На п'єсі позначився своєрідний колорит тих часів, коли ставили її на сцені. Так, з образом Олексія, сина Евфіміана, драматург пов'язав російського царя Олексія Михайловича, панегірично вихваляючи його заслуги.

Вихваляє автор і тогочасну знать. У першій яві першого акту архангел Гавриїл заявляє, що бог шеренгу своїх праведників поповнює людьми з вельможного середовища:

«Проте ці пристрасті, — зауважує О. І. Білецький, — викличуть у сучасного читача скоріше посмішку, ніж обурення; час, що притупляє гостроту, зробив їх для нас наївними, і нас, мабуть, може навіть зворушити щира наївність автора, який примушує Евфіміана після того, як Олексій пропав без вісті, насамперед жалкувати про те, що нікому буде залишити спадщину».

Зрозуміло, драматург був далекий від демократизму. В цьому нас переконує також інтермедійна частина «Играние свадьбы», в якій дійовими особами виступають селяни, запрошені Евфіміаном на весілля Олексія. Вони по-народному вітають Евфіміана з приводу одруження сина та приносять подарунки (хліб, курку, качку, яблука). Багатий вельможа з радості влаштовує для них бенкет, який закінчується «сваром и битвою». Селяни введені в драму з єдиною метою — розвеселити глядачів, бо, мовляв, від хлопів іншого й чекати не можна. Тому їхні образи дуже однобічні.

Мова драми, в якій часто зустрічаються полонізми, в своїй основі народна, особливо в комедійній вставці — інтермедії «Играние свадьбы», наприклад:

У мові селян з цієї інтермедії знаходимо пестливу лексику («волики», «козенятка», «ягнятка»), образні звороти («хмель не вода», «єму оче посоловели власне, як у поторочи»), своєрідну народну етимологію («верецеи», «малзамія» замість «орації», «мольвизія») тощо. Однак є в п'єсі й зразки вишуканої книжної мови своєрідного високого «штилю», наприклад голосіння дружини Олексія з приводу його смерті: «Увы мне, любопустынная горлице моя! Кое тобе зло створих, яко напрасно возненавидел мя еси и отреклся еси мене, невесты твоея? Тридесят лет и четыре ожидах тебе, жениха своего возлюбленнаго, и се ныне вижу, не якоже хотех. Се уже безчасная явилася есмь вдова! О источницы и моря! Дадете ми толико слез, да возмогу доволно плакати мое безчастье!» Такою ж мовою написані монологи і репліки «святих», передсмертний лист Олексія та плач його батьків. А вміщене на початку інтермедійної частини запрошення на весілля («реч, взывающая на свадбу»), складене польською мовою, записане чомусь кирилицею.