Козацькі літописи

Реферат

Характеристики багатьох історичних осіб, дані Самовидцем у своєму творі, в основному правдиві і відповідають оцінці, даній їм народними масами в усних творах. Це, зокрема, стосується І. Виговського, якого Хмельницький викупив із турецько-татарської неволі; Д. Многогрішного, який на раді 1669 р. відмовлявся від гетьманської булави «як старая дівка хорошего жениха»; І. Самойловича, попівського сина, що домігся гетьманства і «барзо гордый стал», «затяговал людей кормленієм».

Самовидець гостро засуджує міжусобну війну, що точилася на Україні після смерті Хмельницького.

Змальовуючи битви українського війська з ворогом, внутрідержавні міжусобні чвари між гетьманами, Самовидець не міг обмежитись творчим методом тодішньої прози. Визначальним тут був фольклор, який скеровував метод і стиль письма Самовидця. В окремих місцях твору автор іде за епосом. Так, наприклад, коли після ряду тріумфальних перемог над шляхтою в 1649 р. до Хмельницького прибули посли з різних країн, висловлювали свою приязнь і присилали дорогі подарунки, «...так зараз по усіх землях слава козацкая и Хмелницкого пойшла»; відбиваючи напад татар у 1674 р., уманчани «по улицях з дворов билися так, же кров текла ріками» тощо.

Часто для образного висловлювання своїх думок Самовидець використовує влучні прислів'я. Ось Дорошенко, листуючись з московським царем з приводу того, щоб піти під його руку, «токмо писмами свою зичливость отсвідчает, а на серци що иншого мает».

Отже, як виразник ідеології козацької старшини, Самовидець, описуючи найгостріші моменти війни та повоєнне життя, то сходився в думках з народом про цей відтинок часу, то розходився. Однак, незважаючи на те що літопис Самовидця був твором досить суб'єктивним і пройнятим класовими інтересами, він завдяки добрій обізнаності автора з рідним фольклором, звичаями і традиціями українського народу, більш ніж будь-який з літописів XVII—XVIII ст., образно відтворив знаменну епоху, розкрив подвиг народу в боротьбі за свободу.

Літопис Самовидця не всюди рівний за способом викладу подій. З цього погляду він чітко поділяється на дві частини: перша — це зведені воєдино окремі оповідання про найзнаменніші етапи визвольної війни; друга, що починається з 1677 p., — це короткі повідомлення про найважливіші події за роками.

Автор літопису «Действія презельной и от начала поляков крвавшой небывалой брани Богдана Хмелницкого, гетмана Запорожского, с поляки... в року 1648, отправоватися начатой и за лет десять по смерти Хмелницкого неоконченной, з розних летописцов и из діаріуша, на той войне писанного, в граде Гадячу, трудом Григорія Грабянки, собранная и самобитних старожилов сведительстви утвержденная. Року 1710» Григорій Грабянка поставив перед собою завдання показати крупним планом війну 1648—1654 pp. Твір дійшов до нас у рукописному вигляді (понад 20 списків). Був надрукований у Києві, в 1854 р.

Питання про авторство літопису «Действія презельной брани» остаточно не розв'язане. Справа в тому, що оригінал твору не зберігся, а ім'я Грабянки названо тільки у заголовку двох списків. Однак більшість вчених вважають, що твір належить таки перу Григорія Грабянки. М. Максимович зауважував, що Грабянка був людиною вченою і книжною, обізнаною з малоруським і польським літописанням.

Грабянка в «Обьявленію к читателю» зазначає, що він хоче історію боротьби українського козацтва зберегти для потомства. Він використав козацькі діаріуші, іноземні літописи, а головне, зібрав і опрацював оповідання очевидців подій 1648—1654 pp. Письменник не завжди покладався на факти, які були в літописах іноземців, та характер їх осмислення. Критерієм для достовірності цих фактів служили «повествованія сведителей, еще в живих обретающихся». Наслідком копіткої праці письменника був великий твір, скоріше військова повість, ніж літопис. Та й сам автор, мабуть, дотримувався такої думки, бо навіть поділив свій твір на «сказанія», близькі до жанру давньоруської розповідної літератури.

У своїй роботі над твором Грабянка повсякчас спирався на народнопоетичну творчість, зокрема на героїчний епос періоду визвольної війни, який об'єктивно відтворював їх дух, характер. Крім того, період війни породив велику кількість народних переказів і легенд, зокрема про Хмельницького, які часто використовує Грабянка.

Одна з таких легенд розповідає про розмову між Б. Хмельницьким і польським коронним гетьманом С. Конєцпольським з приводу збудованої в 1639 р. Польщею на Дніпрі міцної фортеці Кодак, щоб тримати козаків у покорі. На запитання Конєцпольського до козаків: «Угоден ли вам есть, козаки, Кодак?» Хмельницький, що був серед козацтва, відповів: «Что есть рукою сотворенно, чтобы было не розоренно». Письменник вводить цю легенду, щоб показати природний розум Хмельницького, його віру в народні маси і натякнути на замисли Хмельницького про майбутню війну українського народу з ненависними окупантами ще задовго до 1648 р.

На відміну від Самовидця легенду про викрадення джурою Хмельницького листів у Барабаша Грабянка подає повніше. Він наводить окремі деталі цього факту, — зокрема, говорить про шапку, перстень і пояс, зняті джурою в Барабаша, як ознаку довір'я, щоб забрати заховані листи. Легенда в інтерпретації Грабянки тісно пов'язується з відомою народною думою «Хмельницький і Барабаш». Правда, в легенді з твору Грабянки немає чіткої характеристики ідейних поглядів Хмельницького і Барабаша, діаметрально протилежних, що досить виразно видно в народному творі.

Іншого висвітлення, ніж у Самовидця, набуває тут причина виникнення війни між Україною і Польщею. Вона криється не в особистій образі шляхтичем Чаплинським Хмельницького, — пояснює Грабянка, — а в безчинстві польської шляхти на Україні. Своє особисте горе гетьман пов'язує з нещасливою долею всього українського народу. Випущений шляхтою із в'язниці Хмельницький рішуче заявив: «Жив бог и козацкая не умирала мати! Не все еще Чаплинській у меня побрал, когда шаблю в руках маю».

Грабянка підкреслює виняткову народність війни 1648—1654 pp. проти польської шляхти. Почувши про війну, «народ на Украине от всех градов стекашеся, аки реки ко Хмелницкому на луги Днепровіє».

Центральне місце в творі Грабянки посідають описи війни. Найважливіші битви письменник виділяє окремо і розповідає про них у «сказаннях», своєрідних невеличких оповіданнях. Основою сюжету цих оповідань були літописні відомості, факти з діаріушів, польських хронік, розповіді очевидців тощо, а стиль їх визначався стилем фольклорних творів, які з'явилися під час війни і оспівували тріумфальні перемоги українського війська над польськими панами. Письменник запозичує з народнопоетичної творчості влучні порівняння, вогонь нищівної сатири, ритміку. Все це надало «сказанням» виразної образності, сприяло розкриттю в них народно-визвольних ідей.

Письменник розповідає про безіменних героїв визвольної війни, які задля перемоги українського народу над ворогом вершили безприкладні подвиги. Так, під Корсунем якийсь «пленник оній, хитр сущи и премудр имея разум (а подобно яко от Хмелницкого научен)» сказав полякам, що «казаков без лечби» і п'ятдесят тисяч орди з ними. Інший воїн-проповідник «нарочито наведе лядскій обоз на долини й вертепи и болото», де обоз був розгромлений козацьким військом.

Автор літопису захоплений військовим генієм Хмельницького, відважністю М. Кривоноса та І. Богуна, звитягою всього козацького війська. З особливою теплотою, пристрастю розповідає Грабянка про героїзм трудящих мас. Перемоги під Жовтими Водами, Корсунем та іншими містами стали можливими лише завдяки самовідданості народу — така думка автора. Сам письменник цілком на боці народу. Коли трудящий люд дізнався про те, що польська шляхта хоче задобрити гетьмана багатими подарунками, автор разом з народом обурюється і вигукує: «и тим хощете нас ляхи паки в неволю обуздати!».