Соціально-політична сатира XVIII ст.

Реферат

Передова українська література середини XVIII ст. впевнено прокладає шлях до реалістичного відображення дійсності. Кращі її представники ведуть непримиренну боротьбу з мертвущою схоластикою церковщини як щодо змісту, так і щодо художньо-поетичної форми. З одного боку, протест проти церковно-схоластичної літератури виявляється у травестійно-пародійних творах «мандрівних» дяків на релігійно-церковні сюжети, у зниженні різдвяних і великодніх сюжетів та образів, а з другого боку, бурхливим потоком розвивається соціально-політична сатира на поміщиків-кріпосників, попів, ченців, чиновників; тобто сатиричні твори викривають всіх представників панівних класів, виступаючи на захист поневоленого трудящого народу.

Попередницею літературної сатири XVIII ст. на Україні була, звичайно, сатира народна. Елементи ж сатиричного зображення дійсності ми зустрічаємо в українській літературі XVI—XVII ст. — у полемічних трактатах (насамперед у Івана Вишенського), у драматичних і віршованих творах. Як окремий жанр українська сатира оформляється вже у XVIII ст., коли вона набирає соціально-політичної гостроти у відображенні класових суперечностей і антифеодальної боротьби народних мас.

Теоретично сатиричний жанр визначається невідомими авторами сатир у вступній частині твору — зверненні до читача, а також викладачами теорії поезії у тодішніх школах.

У традиційних курсах поетики латинською мовою говорилося про сатиричну поезію та її специфіку. Так, у своїй «Поетиці», прочитаній протягом 1736/37 навчального року в Киево-Могилянській академії, Митрофан Довгалевський писав, що «сатирична поезія... це, по суті, жартівлива та їдка поема, винайдена для бичування чужих порочних характерів...» і що «призначення сатири — виправлення хиб... бо сатира вже самим висміюванням виліковує рани недоліків».

Досить влучно визначив сатиру як жанр родоначальник сатиричної поезії в російській літературі XVIII ст. А. Д. Кантемір (1708—1744): «Сатирою назвать можно такое сочиненіе, которое забавным слогом осмевая злонравіе, старается исправлять нравы человеческіе. По тому она в намереніи своем со всяким другим нравоучительным сочиненіем сходна: но слог ея будучи прост и веселый, читается охотнее, а обличенія ея, тем удачливее, что мы посмеянія больше всякаго другаго наказанія боимся».

Поява і розвиток жанру соціально-політичної сатири на Україні в середині і другій половині XVIII ст. були наслідком загального піднесення культури й літератури, викликаного загостренням соціальних суперечностей і класової боротьби українського народу проти самодержавно-кріпосницького гніту, а також результатом благотворного впливу творчості російських письменників А. Д. Кантеміра, М. В. Ломоносова, М. І. Новикова, О. П. Сумарокова, О. М. Радищева, В. В. Капніста та ін.

Найважливішими як у російській, так і в українській літературі були сатиричні твори, спрямовані проти самодержавно-кріпосницького гніту. Прекрасними сатиричними памфлетами на весь ненависний трудовому народові самодержавно-кріпосницький лад були твори О. М. Радищева.

Одною із важливих рис української літератури другої половини XVIII ст., насамперед соціально-політичної сатири, є спроби художнього відображення реальної дійсності в таких сатиричних творах, як вірш 1764 р. К. Р., «Плач киевских монахов» (1786), у творах Івана Некрашевича, віршах-новелах, в бурлескно-гумористичних віршах — пародіях і травестіях так званих мандрівних дяків, у творах Г. С Сковороди. В літературі цього періоду зароджуються елементи реалізму і народності, елементи нової літератури.

Твори соціально-політичної сатири антикріпосницького спрямування у XVIII ст., як правило, не друкувалися і поширювалися в основному в рукописних копіях, а деякі і в усній передачі, але майже завжди анонімно.

Твори української соціально-політичної сатири XVIII ст. можна розділити на дві групи: 1) сатирично-гумористичні віршовані оповідання чи новели фольклорного походження, в яких нерідко алегорично-фантастичні сюжети пройняті гострим гумором і соціальною сатирою; 2) сатиричні твори викривально-політичного характеру.