Проблеми входження економіки України
у світове господарство

Реферат

Факторні умови конкурентоспроможності. Україна була і продовжує залишатись складовою світового господарства. Проте на відміну від радянського минулого її сучасне успішне входження у світовий ринок в умовах здійснення системної трансформації є важливим чинником, що зумовлює її майбутнє. Нині країна має певні успіхи у розвитку міжнародної торгівлі, про що свідчить додатний торговельний баланс: у 2000 і у 2001 pp. — 2,9, у 2002 р. — 3,5 млрд дол. США.

Роль експорту та імпорту в українській економіці визначається їхньою часткою у ВВП, яка становила у 2000 р. відповідно 56,8 і 47,6 % (при розрахунку ВВП не за паритетом купівельної спроможності, а за офіційним обмінним курсом гривні у 2000 p.). Частка зовнішньоторговельного обороту країни у ВВП становила 104,4 %. Це між іншим створює об'єктивні передумови для подальшої лібералізації валютного регулювання в країні. Разом з тим такі небезпечні диспропорції підривають умови розвитку внутрішнього ринку, послаблюють економічну безпеку держави. Визначилися галузі виробництва, які майже не пов'язані з внутрішнім попитом. Наприклад, на початку XXI ст. надзвичайно висока експортна орієнтація спостерігалася в чорній металургії, де обсяг експорту становив 85,3 %, у хімічній і нафтохімічній промисловості — 96,9, деревообробній і целюлозно-паперовій — 77,3, а в легкій промисловості у зв'язку з використанням давальницької сировини він сягнув 125,9 % загального обсягу виробництва. Аналіз структури експортної продукції наштовхує на прогноз про труднощі у входженні економіки України у світовий ринок в умовах посилення конкурентної боротьби.

Звернемося безпосередньо до характеристики основних параметрів, які забезпечують успіх галузей і фірм у конкуренції: факторні умови (природні, трудові, технологічні та інвестиційні); умови попиту в країні на продукцію і послуги галузі; наявність споріднених і підтримуючих галузей, конкурентоспроможних на міжнародному ринку; стратегія фірми, її структура і характер конкуренції на внутрішньому ринку.

Конкурентоспроможність виступає як універсальна вимога, що ставиться відкритою господарською системою до будь-якого національного економічного суб'єкта. Вона дає можливість забезпечувати порівнянні зі світовим рівнем споживчі якісні та цінові характеристики товару або послуги незалежно від ринку, до якого вони належать, — внутрішнього чи зовнішнього.

Проведені вітчизняними спеціалістами дослідження показали, що за станом факторних умов Україна не переважає більшість країн світу і значно поступається його індустріально розвинутому авангарду. Серед інших чинників на першому місці за своїми негативними наслідками стоїть різке скорочення обсягів інвестицій порівняно з дореформеним рівнем. Це помітно звузило поле діяльності для всієї переробної, машинобудівної, і особливо оборонної, промисловості. Звуження платоспроможного попиту спричинили також інфляція, що знецінила доходи підприємств та населення, і жорстка урядова грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення помірної нестачі грошей в обігу.

Одна із основних причин стримування розвитку виробництва і відповідно міжнародної торгівлі готовою продукцією — наявний дисбаланс між фізичним та монетарним секторами економіки України. У період трансформації економіки України від адміністративно-командних форм організації господарських процесів до ринкових частка грошових ресурсів у загальній структурі обігових коштів підприємств мала б зростати. Проте у вітчизняній економіці розвивались протилежні тенденції. Так, у 1997 р. бартерні операції в промисловості становили 32 % загального обсягу реалізованої продукції, у 1998 р. — 37,6, а у 1999 р. — вже 42,5 %. Натуральні виплати доходів за 1996—1999 pp. збільшились майже в 3,3 раза і в 2000 р. становили 11,4 % загального фонду оплати праці. Збої у формуванні господарського механізму, найголовніший серед яких — зростання неплатежів і бартеризація економіки, є наслідком низького рівня монетизації.

Однак на фоні цих негативних явищ та процесів якість внутрішнього попиту в споживчому секторі за 90-ті роки суттєво змінилася. Зникла його усередненість, безликість, характерна для періоду товарного дефіциту, і натомість з'явилась більша його структурованість. В умовах помітного посилення ролі імпорту в забезпеченні населення і зростаючої диференціації доходів громадян платоспроможний попит все більше орієнтується на загальносвітові стандарти споживання, індивідуалізується, стає вибірковим і вимогливим до цінових та якісних параметрів товарів і послуг. Безсумнівно, ці зрушення у характері попиту сприяють розвитку конкурентних переваг вітчизняних виробників.

Під вирішальним впливом зміни характеру платоспроможного попиту зменшився випуск споживчої продукції низької якості й непридатного асортименту. В умовах товарного дефіциту реалізація його фактично нав'язувалась споживачам. Згортання нежиттєздатного виробництва, успадкованого від планової економіки, — неминучий позитивний результат переходу до ринку, навіть з урахуванням того, що це призвело до скорочення обсягу ВВП за роки системної трансформації економіки більш ніж у 2 рази. Тепер виробники вимушені співвідносити обсяг випуску продукції, її асортимент, споживчі якості та цінові параметри з реальними потребами конкретних сегментів ринку.

Специфіка нинішньої соціально-економічної і монетарної ситуації в Україні (невисокий за світовими мірками рівень доходів населення, нестача обігових засобів у підприємств та ін.) зумовлює ставлення споживачів до вибору продукції. Перевага, як правило, віддається більш дешевим, а не більш якісним її видам. Тому масовий попит на внутрішньому ринку за своєю вимогливістю до споживацьких якостей і якості продукції поступається попиту в промислово розвинутих країнах, що позбавляє вітчизняні підприємства можливості орієнтуватися на перевагу внутрішнього ринку при просуванні своїх виробів на ринки цих країн. Вихід на ринки країн, що розвиваються, та інших країн з перехідною економікою, з опертям на відносно невимогливий внутрішній попит, може принести українським виробникам лише тимчасовий успіх, а в кінцевому підсумку здатний призвести до консервації технологічної відсталості виробництва.

Україна має масштабний і диференційований за галузями промисловий комплекс, спроможний випускати різноманітну продукцію — від найпростіших інструментів до космічних об'єктів. Однак, промисловий виробничий апарат України істотно зношений, значна частина основного капіталу морально і фізично застаріла. Країна, по суті, не має жодного важливого блоку суміжних підприємств, всі елементи якого були б конкурентоспроможними на світовому ринку. Це одна з основних причин того, що Україна за рейтингом конкурентоспроможності Всесвітнього економічного форуму (м. Давос, 1999 р.) посідає передостаннє 58-ме місце серед охоплюваних індексом 59 країн.

Досвід розвинутих країн показує, що досягти успіху в тій чи іншій галузі тим легше, чим більше в країні конкурентоспроможних споріднених галузей. Діяльність конкурентоспроможних постачальників створює для переробних галузей можливість швидкого й ефективного доступу до передового оснащення, технологічних та інформаційних ресурсів. Місцеві постачальники добре знають внутрішній ринок, близькі до споживачів географічно, а також щодо культури і стилю ведення бізнесу. Тому наявність конкурентоспроможних постачальників у країні важливіша, ніж орієнтація на іноземних, не заінтересованих у створенні нових продуктів на місцевому ринку. Проте це не означає, що для успіху на ринку необхідно мати всіх конкурентоспроможних постачальників всередині країни.

За недостатнього рівня розвитку суміжних галузей виробництво готової продукції, порівняно конкурентоспроможної всередині країни, особливо високотехнологічної, суттєво залежить від імпортних поставок. Економіка України більш як на 100 % пов'язана із зовнішньоторговельним оборотом (1995 р. — 97,3%, 1996 р.— 93,9, 1997 р.— 84,3, 1998 р.— 86,1, 1999 р.— 103,1, 2000 р. — 104,4 % ВВП). Це майже вдвічі вище, ніж у Німеччині й Великій Британії, у 5 разів, ніж в Японії, і в 6 разів, ніж у США. Проблема ускладнюється ще й тим, що Україна змушена в значних обсягах імпортувати продукцію галузей, традиційно базових для української економіки. Частка імпорту в структурі внутрішнього споживання продукції чорної металургії на початку XXI ст. становила 44,7 %, хімічної і нафтохімічної промисловості — 96,8, машинобудування і металообробки — 61,4, деревообробної і целюлозно-паперової — 78,7 %. Майже повністю за рахунок імпорту формуються ресурси внутрішнього споживання продукції таких галузей, як кольорова металургія і легка промисловість. Це свідчить про необхідність орієнтації на імпортозаміщення.

Основна маса українських промислових підприємств, на думку уряду, здатна утримувати свої позиції на ринку, і тільки приблизно 30 % потужностей не можуть виробляти конкурентоспроможної продукції. Конкурентоспроможними у зовнішній торгівлі є підприємства металургії, оборонного комплексу та деяких інших галузей. Але очевидно, що за відсутності кластерів конкурентоспроможних галузей завдання щодо просування кінцевої продукції українських виробників на зовнішні ринки є досить важким.

Джерела конкурентних переваг. В умовах ще не завершеного перерозподілу власності та відсутності її ефективного захисту головна мета менеджерської ланки вітчизняних підприємств (фірм) полягає в "розподілі грошей", а часто — й у власному збагаченні. Питання розвитку бізнесу відходять на задній план, домінувати починає ідеологія скорочення або навіть ліквідації підприємств. Саме цим можна пояснити факт "тіньового" обігу в Україні (5 млрд дол. США) і значний відплив валюти за кордон, що триває. За рамками банківської системи нашої держави відбувається 52 % грошового обігу. Водночас, за підрахунками спеціалістів, до лютого 2000 р. державний борг України становив 51 % її ВВП і 85 % обсягу українського експорту товарів та послуг.

Спроможність економічного середовища України визначається можливістю її підприємств і фірм утримувати та нарощувати конкурентні переваги. Тому одне з найважливіших завдань держави в умовах перехідної економіки — формування середовища, яке сприяло б підтриманню конкурентоспроможності на рівні фірми. Це завдання залишається актуальним і в ринковій економіці. Істотною мірою цим пояснюється подальше зростання у промислово розвинутих країнах в останні два десятиріччя участі держави у підвищенні конкурентоспроможності вітчизняних підприємств. Уряди розвинених країн розробляють і реалізують спеціальні програми забезпечення конкурентоспроможності, беруть на себе безпосередню турботу про розвиток і здешевлення потрібної для цього інфраструктури — науки, системи зв'язку, збору інформації, переглядають податкове законодавство з метою заохочення конкурентоспроможних галузей.

Протилежні процеси відбуваються у період системної трансформації економіки України. Макроекономічна політика держави у 90-х роках мала на меті "фінансову стабілізацію", під якою розумілось тільки досягнення порівняно невисоких темпів інфляції і стійкості національної валюти. Ця політика здійснювалася за допомогою низки інструментів, у тому числі високих податків, дорогого кредиту і невиконання державою бюджетних зобов'язань. Вона призвела до зниження виробничої та інвестиційної активності не менше ніж у 2 рази, зростання неплатежів у народному господарстві, натуралізації обміну і виплати доходів, концентрації вітчизняного капіталу у торгово-грошовій сфері і відпливу його за кордон. Переважна більшість вітчизняних підприємств зазнають труднощів з обіговими коштами, мають обмежені можливості для розширеного відтворення і проведення технічної модернізації. Надмірне податкове навантаження (податковий коефіцієнт в Україні становить 40—45 % ) та дія інших негативних факторів призвели до того, що більше половини функціонуючих підприємств за останні роки стали збитковими, багато з них перенесли свою діяльність у тіньову економіку.

За високої вартості кредиту, який став переважно короткостроковим, основна маса учасників господарського обігу утримуються від позик у комерційних банках.

Незважаючи на зростання останніми роками експорту товарів на 3,9 % за рік, подібні аномалії українського економічного середовища, безсумнівно, гальмують розвиток зовнішньої торгівлі як основного джерела валютних надходжень і основного показника рівня входження економіки України у світове господарство. Безпрецедентний спад капіталовкладень, по суті, блокує вирішення фундаментальних завдань: розширення виробничої бази експорту в галузях високих технологій, розвиток перспективних імпортозамінних виробництв, удосконалення транспортної та інформаційної інфраструктури.

Теорія міжнародної конкуренції розглядає економічне зростання як рух у напрямку ускладнення джерел конкурентних переваг і зміцнення позицій високоефективних сегментів та секторів ринку. Рівень економічного розвитку різних країн вона подає як ряд стадій розвитку конкуренції, які відрізняються масштабами використання основних її детермінант (конкурентний "ромб").

Характерною особливістю розвитку конкуренції на основі факторів виробництва є те, що переваги в ній забезпечуються лише станом цих факторів. Опора на останні різко звужує коло галузей, здатних витримати умови міжнародної конкуренції.

Розвиток конкуренції на основі монетарних важелів передбачає готовність і спроможність національних фірм до жорсткого інвестування. Пріоритетними ресурсами конкурентоспроможності в цих умовах виступають уже не одна, а три сторони конкурентного "ромба" — виробничі фактори, внутрішній попит, що зростає, стратегія і суперництво фірм. Коло галузей, у яких національні фірми виявляють високу конкурентоспроможність, на цій стадії значно розширюється.

Розвиток стадій конкуренції на основі нововведень досягається за взаємодії усіх чотирьох складових конкурентного "ромба" в широкому колі галузей. Розвиток економіки на цій стадії сприяє створенню і розвитку нових спеціалізованих чинників, швидкому розвитку споріднених і підтримуючих галузей, переходу фірм до розробки глобальних стратегій. Галузі стають менш вразливими щодо цінових шоків і зміни валютних курсів. Коло сегментів, у яких національні фірми успішно конкурують на світовому ринку, весь час розширюється.

Економіка України застряла на стадії розвитку конкуренції на основі факторів виробництва. Для забезпечення стабільного економічного зростання і зміцнення її позицій у світовому господарстві вкрай необхідно розширити джерела конкурентних переваг за рахунок інвестиційних важелів та інновацій.

На сучасному етапі системної трансформації економіки України стан вітчизняного технологічного базису такий, що на його основі складно або взагалі неможливо випускати продукцію, конкурентоспроможну на світовому ринку. Повна заміна цього базису або його істотної частини вимагає значного обсягу капітальних вкладень. За оцінками експертів, для вирішення економічних проблем Україна у найближчі 10 років потребує не менше 40 млрд дол. США тільки зарубіжних інвестицій. В умовах неможливості їх залучення в таких розмірах це означає, що в найближчі 10 років підприємствам слід буде витратити на капітальні вкладення більше 60 % власних засобів — амортизаційних відрахувань і прибутку. Крім того, їм необхідно було б залучити ще 25 % засобів у вигляді банківських кредитів, портфельних і прямих зарубіжних інвестицій. Решту загальної суми потрібних інвестицій мають виділити державний, регіональні та місцеві бюджети.

Отже, в активізації інвестиційного процесу вирішальна роль належить підприємствам. Тому помітне зростання інвестицій можливе лише за значного поліпшення фінансового стану підприємств. Однак майже 40 % підприємств є збитковими, і, таким чином, не можуть фінансувати капіталовкладень із прибутку. Таким чином, змінити негативну ситуацію, що склалася, перетворити на позитивну буде непросто. Прибуткові підприємства в основному вкладають засоби у відновлення старих і вибуваючих потужностей, тобто в капітальний ремонт, що не сприяє підвищенню технологічного рівня виробництва.

В умовах перетворення монетарних важелів на одне з джерел конкурентних переваг України важливі не тільки нарощування їх обсягів, а й зміни в їх галузевій структурі. Останніми роками майже 50 % обсягів інвестицій припадало на металургію, тоді як найбільш гостру потребу в капіталовкладеннях мали хімічна, переробна, харчова промисловості.

Не менш важливим завданням уряду України і вітчизняних підприємств у перехідний період є більш активне залучення інноваційного чинника розвитку. Україна покищо має достатній науковий потенціал, але слід вирішити цілу низку серйозних питань, починаючи від фінансування досліджень і розробок, їх швидкого втілення у виробництво і закінчуючи випуском продукції. Наукомісткі галузі завжди вириваються вперед і визначають конкурентоспроможність країни в сучасному господарстві. Їх рушійним двигуном виступає дохідність науково-технологічної продукції. Якщо продаж на світовому ринку одного кілограма сирої нафти приносить 2—2,5 цента прибутку, то кілограм побутової техніки — 50 дол., кілограм авіаційної техніки — 1000 дол., а кілограм електроніки та інформаційної техніки дає змогу заробити 5 тис. дол. США.

Посилення конкуренції на внутрішньому ринку й активне використання підприємствами стратегій розвитку бізнесу сприяло б розширенню попиту на результати досліджень і розробок, інтенсифікації їх освоєння виробництвом. Поки що кількість інноваційно активних підприємств у вітчизняній промисловості і частка наукомісткої продукції в загальному обсязі виробничої промислової продукції надто мала — не більше 2 %. Розширенню джерел конкурентних переваг України може сприяти послідовна державна політика, спрямована на формування умов господарської діяльності, зростання сукупного попиту, інвестицій та інноваційної активності підприємств, збереження та примноження науково-технічного потенціалу, у тому числі розширення фінансової підтримки фундаментальної і прикладної науки, освіти. Для створення і розвитку нормального ринкового середовища в країні необхідно забезпечити силами судових правоохоронних органів захист власності, виконання господарського законодавства і контрактних зобов'язань. Вкрай важливо закріпити і підвищити ефективність діяльності тих частин державного апарату, до функцій яких входить здійснення так званого інфоременту — примусу до виконання.

На найближче десятиріччя розвитку України завданням органів виконавчої влади мають стати удосконалення економічного середовища і поліпшення монетаристських умов підприємницького клімату, модернізація і підйом вітчизняної економіки, її більш активне входження в систему світових господарських зв'язків.

Проблеми входження у світову економіку. Незважаючи на економічне зростання в перші два роки нового століття, підстав для оптимістичних оцінок ще замало, оскільки воно не опирається достатньою мірою на чинники довготривалої дії.

Здатність сучасного уряду України реалізувати намічені на перспективу програмні дії сприяння входженню вітчизняної економіки у світове господарство — важливий чинник підвищення її конкурентоспроможності. Без цілеспрямованої політики держави, яка змінює стан економічного середовища на краще, вітчизняний бізнес не матиме необхідної мотивації для розвитку своїх конкурентних переваг.

Політики і урядовці мають усвідомити, що на ринку товарів і послуг конкурують не стільки держави, скільки конкретні підприємства і фірми. У процесі подальшої адаптації до ринкових умов українському підприємництву доведеться змінювати попередні орієнтири, що сформувалися і утвердилися в період "дикого" капіталізму. У ході утвердження і розширення підприємницької діяльності необхідно буде освоювати норми цивілізованого ведення бізнесу, формувати нову етику ділових відносин, використовувати у своїй діяльності стратегії, націлені на розвиток підприємств і задоволення потреб ринку.

Аналіз позитивних результатів останніх років розвитку економіки України показав, що вихід країни на траєкторію зростання став можливим завдяки відкритості економіки й активному використанню зовнішньоекономічного чинника. Вони опираються на наявні в Україні, нехай і недостатньо відчутні, конкурентні переваги. Разом з тим країні потрібно змінювати нинішню однобічну метало-сировинну спеціалізацію, яка не може слугувати надійною основою для стабільності довготривалого економічного зростання.

Стратегія уряду України щодо подальшого входження її в світову економіку, на нашу думку, має полягати в орієнтації на формування двополюсної міжнародної спеціалізації, яка базується на використанні природно-ресурсного і науково-технічного потенціалу. Досвід, наприклад Південної Кореї, показує, що у перспективі останній має бути пріоритетним.

Найближчі завдання зовнішньоекономічної діяльності уряду України в межах цієї стратегії такі:

— не допускати зниження цінової конкурентоспроможності вітчизняного експорту та імпортозамінного виробництва;

— на основі створення вільних економічних зон, державної монетарної політики стимулювати експорт, особливо продукції, створеної на основі високих технологій;

— активно впроваджувати в життя політику гнучкого протекціонізму, забезпечувати захист галузей і виробництв, які "стають на ноги", модернізуються, потенційно конкурентоспроможні на внутрішньому і зовнішньому ринках.

Нині набір важелів для збереження цінової конкурентоспроможності основної маси українських експортних товарів — металу, сировини і напівфабрикатів, а також імпортозамінної продукції досить обмежений.

Передусім це регулювання цін на продукцію і послуги природних монополій (електроенергію, залізничні перевезення). Від рівня цих цін значною мірою залежить обсяг витрат на виробництво продукції у всіх галузях економіки. В умовах наявної ще інфляції регулювання цін природних монополій не зводиться до їх заморожування або встановлення планки збільшення на мінімальному рівні. Питання стоїть про пропорційність зростання монопольних цін і цін у народному господарстві в цілому. Адже останніми роками ціни на електроенергію зростали майже у 2 рази швидше, ніж в інших галузях промисловості, що привело до постійного зростання збитковості підприємств (майже у 5 разів з 1997 до 2000 р.)

Не менш значним важелем підтримки конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг є цілеспрямований вплив Національного банку на валютний курс гривні. Обмінний курс, на нашу думку, навряд чи варто розглядати тільки як макроекономічний індикатор, за динамікою якого оцінюється стан народного господарства, і лише як якір, що утримує економіку від гіперінфляції. Світовий досвід показує, що у країнах, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою свідомо підтримується занижений валютний курс. Як правило, це країни, що мають велику зовнішню заборгованість і страждають від вивозу капіталів. Для фінансування того й іншого вимагається, щоб експорт товарів і послуг стійко перевищував їх імпорт. Підтримувати позитивне торговельне сальдо допомагає занижений валютний курс. Використання валютного курсу тільки для боротьби з інфляцією може викликати зростання реального курсу і валютний крах.

Зміцнення курсу національної валюти або підтягування його до паритету купівельної спроможності (ПКС) наближає внутрішні ціни до світових. У результаті неминуче знижується цінова конкурентоспроможність вітчизняних виробників, що насправді веде до скорочення експорту і зростання імпорту.

Для України, яка стикається з перманентними труднощами в обслуговуванні державного зовнішнього боргу і потерпає внаслідок браку зарубіжних інвестицій, у найближчі роки неприйнятна лінія на неухильне закріплення курсу гривні. Вітчизняний досвід це підтверджує: передчасний перехід до фіксованого курсу в межах "валютного коридору" закономірно призвів до девальвації національної валюти в 1997—1998 pp. з 1,9 грн до 5,2 грн за 1 дол. США. Від цих помилок у фінансово-грошовій політиці втрати бюджету становили 7,6 млрд грн, валютні резерви зменшились з 2,3 млрд до 761 млн дол. США.

Національний банк України, врахувавши досвід і взявши на озброєння політику плаваючого валютного курсу, намагається не допускати різких курсових коливань. При цьому він виходить із необхідності забезпечення конкурентоспроможності найважливіших експортних галузей, поміркованого протекціонізму стосовно життєзабезпечення населення і підтримання наявного активного сальдо за поточними операціями платіжного балансу, що дало б Україні змогу виконувати зобов'язання за зовнішніми боргами. У 2000—2001 pp. застосування режиму "плаваючого" курсу фактично вилилось у зміцнення гривні: номінальна девальвація становила 4,18 % за рік, а у 2002 р. гривня подорожчала приблизно на 5,2 %.

Зовнішньоекономічна діяльність держави. Україна у зовнішній торгівлі протягом останніх трьох років має позитивне сальдо. Експорт основної маси вітчизняних товарів (більше 60 %) поки що залишається рентабельним, оскільки зростання закупівельних цін на внутрішньому ринку останніми роками компенсується зростанням світових цін. Поточний ринковий курс гривні забезпечує значний запас ефективності зовнішніх торговельних операцій з експортними товарами. Водночас відбувається зниження ефективності експорту — він відстає від темпів зростання виробництва в 1,5 раза.

Зміцнення грошової одиниці має стати визначальним атрибутом усталення позицій національного ринку, його інвестиційної привабливості, ефективним засобом підвищення конкурентоспроможності вітчизняного товаровиробника і модернізації економіки. Але варто пам'ятати, що забігання вперед щодо вирішення цієї проблеми також може мати негативні наслідки. Тому в управлінні курсом гривні слід змінити акценти, переходячи до забезпечення відносної стабільності гривні у режимі плавання. У такому випадку під стабільністю розуміється девальвація гривні, яка відповідає темпам інфляції або величині перевищення національних темпів інфляції над зарубіжними. Проводячи таку монетарну політику щодо курсу гривні слід враховувати досвід більшості менш розвинутих країн, які на відміну від розвинутих утримують співвідношення між ринковим курсом і ПКС у діапазоні 40—50 %. Тим часом намічена урядом України політика зміцнення гривні може справляти стримуючий вплив на експортне та імпортозамінне виробництво, що позначиться на розмірах активного сальдо за поточними операціями. З огляду на досвід розвинутих країн, найкращі умови суттєвого зміцнення національної валюти і наближення її ринкового курсу до ПКС створюються тоді, коли визрівають загальноекономічні передумови — зростають ефективність виробництва і продуктивність праці, поліпшується структура експорту, знижуються темпи інфляції, підвищується конкурентоспроможність продукції, особливо за якісними параметрами.

У підвищенні конкурентоспроможності та стимулюванні експорту, насамперед готової продукції, неможливо обійтись без використання загальноприйнятих і тих, що довели свою ефективність, важелів. Серед них — пільгове кредитування й оподаткування, надання державних гарантій під зовнішнє фінансування експортного виробництва і поставки продукції у кредит, страхування експорту від ризиків, державне сприяння проведенню вітчизняної продукції на зовнішні ринки.

На жаль, уряд України не передбачає використання подібних заходів у цьому десятиріччі. Уряд має наміри надати підтримку авіабудуванню, виконанню космічних програм, модернізації військового потенціалу, а також деяких інших наукомістких і капіталомістких виробництв у формах, що виключають можливість легального застосування протекціоністських важелів з боку торгових партнерів. Для вирішення наявних проблем забезпечення прогресивних зрушень у структурі експорту цих заходів явно недостатньо. Складається враження, що виконавча влада недооцінює значення експорту для економічного розвитку країни і її входження у світове господарство.

Таким чином, для ефективного використання монетарних важелів уряду і підприємств України у підвищенні конкурентоспроможності в умовах перехідної економіки необхідна комплексна програма облагородження експорту, її основою має стати розширення асортименту і поліпшення якості експортної продукції, удосконалення товарної і географічної структури експорту, використання прогресивних форм міжнародного торгово-економічного співробітництва. Така програма має стати складовою структурного маневру, спрямованого на технологічну модернізацію і прогресивну перебудову національного господарства, підвищення міжнародної конкурентоспроможності України.

Зарубіжний досвід показує, що в сучасних умовах розширення експорту товарів і послуг та зміцнення позицій національних виробників на зовнішніх ринках надто складно забезпечити без фінансової та іншої підтримки держави, навіть якщо пропоновані товари і послуги цілком конкурентоспроможні. Тому, формуючи бюджет, слід передбачати бюджетні асигнування на сприяння експорту, еквівалентні не менше ніж 0,3 % ВВП.

Держава зобов'язана активно підтримувати розвиток експортного потенціалу. Слід надавати активне фінансове сприяння шляхом видачі гарантій під залучені експортерами у комерційних банках ресурси, страхування і гарантування експортних кредитів. Не менш важлива пайова участь держави у реалізації перспективних інвестиційних, орієнтованих на експорт проектів. Цей показник має становити не менше 40 % фінансування.

В умовах перехідної економіки значними важелями є також заохочення експорту за допомогою податкових пільг, надання експортерам інформації, маркетингових і консультативних послуг через їх загальнонаціональну державну мережу. Особливо важливим на нинішньому етапі є державне сприяння участі українських виробників у міжнародних виставках і ярмарках, просуванню вітчизняної продукції на зовнішні ринки за допомогою економічної дипломатії.

Прийняття і реалізація запропонованої програми могли б привести до формування та розвитку нової моделі участі України в міжнародному поділі праці. Це забезпечило б ефективний експорт сировини і продуктів її переробки з поступовим збільшенням ролі та підвищенням якості останніх; активне проникнення на зовнішній ринок українських постачальників готової, насамперед наукомісткої, продукції, яка відповідає зарубіжним аналогам, а в окремих випадках має переваги над ними за рахунок застосування унікальних технологій і технічних рішень; порівняно масштабний експорт капіталомісткої продукції, насамперед комплектуючого оснащення, яке поставляється в рамках технічного сприяння країнам, що розвиваються.

Не менш важливими є розширення арсеналу засобів для захисту національних галузей і підтримання їх конкурентоспроможності. У світовій практиці використовуються тарифне регулювання, антидемпінгове законодавство, спеціальні та компенсаційні мита, нетарифні обмеження, включаючи квотування і ліцензування, так звані технічні бар'єри у торгівлі. Всі ці важелі відповідно до чинного законодавства можуть застосовуватись і в Україні. Проте імпорт на внутрішній український ринок регулюється переважно за допомогою митних тарифів.

Зрозуміло, що виконуючи міжнародні угоди, уряд України не може ставити за мету створення нездоланних тарифних і нетарифних бар'єрів на шляху проникнення зарубіжних товарів на внутрішній ринок. Захисні заходи не повинні перешкоджати вибракуванню неефективних виробництв, повній або частковій заміні імпортом окремих видів вітчизняної продукції та послуг. У цьому випадку неминуча консервація технічної відсталості й високої ресурсомістскості вітчизняного виробництва, збереження непридатних за ринкових умов форм управління та організації господарської діяльності. Проте вітчизняний ринок потребує цивілізованого захисту. Необхідно допомогти "стати на ноги" підприємствам, секторам і галузям економіки, потенційно спроможним витримати конкуренцію. Навіть такі розвинені країни, як США, ЄС і Японія, підтримують високі бар'єри на шляху текстильних товарів, тобто тієї продукції, перспективи експорту якої з країн, що розвиваються, відносно сприятливі. Крім того, на Заході зберігається надзвичайно високий рівень аграрного протекціонізму, який перешкоджає експорту продукції сільськогосподарського виробництва для країн, що розвиваються. Так, у Канаді на імпортне масло встановлюється мито 360 %, завізний сир — 289, яйця зарубіжного виробництва — 236 %; у ЄС: на імпортну яловичину — 213 %, пшеницю — 167; в Японії привізні мучні вироби обкладаються митом 388 %; у США цукор із-за кордону — 244 %. Захист, зрозуміло, повинен мати не суцільний, а тільки вибірковий і тимчасовий характер, рівень його в міру зростання конкурентоспроможності вітчизняних виробів слід знижувати. Такою є загальносвітова тенденція розвитку.

Отже, інтереси підвищення національної конкурентоспроможності в умовах входження економіки України у світове господарство вимагають:

— внесення коректив у зовнішньоекономічну політику, не вдаючись до уніфікації тарифних ставок;

— збільшення частки інвестицій в основний капітал і частки витрат на інновації в загальному обсязі промислової продукції;

— збереження науково-технічного потенціалу, у тому числі за рахунок розширення державного фінансування фундаментальної науки, досліджень та розробок, а також освіти.

Не варто забувати, що нині більше 50 % економічно активних громадян розвинутих країн зайнято не фізичною, а розумовою працею, а в США їх більше 2/3. Сьогодні стає все більш очевидним, що майбутнє не тільки окремої людини, а й тієї чи іншої країни буде залежати від загальноосвітнього рівня населення. За оцінкою економістів, у розвинутих країнах 60 % приросту національного доходу пов'язані зі зростанням знань і освіченості суспільства.

Як бачимо, перед молодою Українською державою стоять надзвичайно важливі і складні завдання у сфері економіки. Від розв'язання їх залежить наш поступ до цивілізованого життя.

Проблеми розширення Європейського Союзу. У другій половині 90-х років XX ст. у літературі часто вживається поняття "конвергенція" з новим змістом. Раніше (60—80-ті роки) під конвергенцією розуміли зближення, сходження двох протилежних соціально-економічних систем — капіталізму і соціалізму — до певного пункту та утворення в результаті цього в майбутньому якоїсь оптимальної системи, яка б синтезувала переваги обох попередніх і одночасно була б позбавлена їх недоліків. Системна трансформація економіки державного соціалізму зняла проблему такої конвергенції з порядку денного. Нині поняттям "конвергенція" позначають процес поступового скорочення економічних відмінностей між нинішніми і майбутніми членами ЄС.

На засіданні в Гельсінкі (грудень 1999 р.) члени Ради Європи заявили, що серед країн Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) більше немає поділу на кандидатів першої і другої хвилі на вступ до ЄС і в подальшому вони будуть розглядатися на рівних. (У цьому випадку не бралися до уваги несхідноєвропейські країни — Кіпр, Мальта і Туреччина.) Однак проблема розширення ЄС полягає насамперед у відмінностях у рівні ВВП на душу населення за паритетами купівельної спроможності (ПКС) між нинішніми і новими членами ЄС. У 13 країн — кандидатів на вступ до ЄС цей показник у 1999 р. (при середньому — 7709 дол. США, або 33 % від середнього по ЄС-15) коливався від 15 813 дол. у Словенії (68 % від середнього показники ЄС-15) до 5441 дол. у Румунії (23 %).

Отже, до 2003 р. лише країни ЦСЄ (Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина та Чехія) подолали економічний спад і перевищили дотрансформаційний рівень ВВП (1989). У всіх постсоціалістичних країнах ЦСЄ значно зросли рівні безробіття та соціальної нерівності. Жодній з цих країн, за винятком Чехії, не вдалося досягти реального середнього рівня заробітної плати 1989 p., що відображає зростаючу нерівність між капіталом і працею на користь першого. Бідність, яка раніше була відносно рідкісним явищем у країнах ЦСЄ, нині стала дуже поширеним злом.

Конвергенція, або поступове скорочення відмінностей в основних економічних показниках між нинішніми країнами — членами ЄС і кандидатами на входження до ЄС, відповідає інтересам всіх країн. Така конвергенція усуває значну нерівність як причину можливої напруженості й нестабільності всередині ЄС.

Однак для практичної реалізації конвергенції країнам-кандидатам необхідні темпи середньорічного економічного зростання 5—6 %, щоб через 20—30 років досягти середнього рівня по ЄС. Приблизно таких високих середніх темпів зростання досягли за тривалий час країни повоєнної Західної Європи, але питання полягає в тому, чи зможуть такі темпи забезпечити нинішні кандидати до ЄС за цілком інших, ніж у 50—80-ті роки, геополітичних та геоекономічних умов і при проведенні іншої економічної політики. Нині ж обмеження при вступі до ЄС, встановлені Маастрихтською угодою щодо державного боргу, бюджетного дефіциту, темпів інфляції тощо, вступають у суперечність із стимулами до економічного зростання в постсоціалістичних країнах.

Асиметрія стану і розвитку сучасної світової економіки. Національні економіки в межах світового господарства і міжнародних економічних зв'язків наприкінці XX — початку XXI ст. характеризувалися асиметричністю стану та розвитку. Це знайшло свій вияв насамперед у посиленні нерівності між ними. На початку XXI ст. членами МВФ та МБРР були 183 країни. Частка "Великої сімки" становила майже половину світового виробництва (45,8%). При цьому на США припадало 21,9 %. За ними йшли, у міру спадання, Японія — 7,6 %, Німеччина — 4,7, Франція — 3,3, Велика Британія — 3,2, Італія — 3,2, Канада — 2,0 %. При зіставленні національних ВВП не за паритетом купівельної спроможності (ПКС), а за ринковим валютним курсом частка "сімки" у світовому виробництві становила 66 %. Між тим у країнах "Великої сімки" проживало менше 12 % населення планети, в тому числі в США — 4,8 %. Спостерігалась приблизна відповідність часток зазначених країн у світовому виробництві з їх частками голосів у МВФ (45,2 %) і МБРР (43 %). Лише на США в обох організаціях припадало відповідно 17,2 і 16,4 % усіх голосів. Для порівняння: частка України у світовому виробництві становила 0,5 %, і на країну в зазначених організаціях припадало 0,6—0,7 % всіх голосів.

Значно зросла нерівність у розвитку між країнами і регіонами, у концентрації доходів, ресурсів і багатства. ВВП на душу населення в розвинутих країнах був у 11—15 разів більший, ніж у країнах, що розвиваються. Розрив у доходах між п'ятою частиною світового народонаселення, що живе у найбагатших країнах, і п'ятою частиною, що живе в найбідніших країнах, у 1997 р. виражався співвідношенням 74 : 1 порівняно з 60 : 1 у 1990 р. (у 1820 р. — 3 : 1). На промислово розвинуті країни, що входять до Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР, 29 країн), припадає лише 19 % світового народонаселення, і разом з тим 71 % глобальної торгівлі товарами та послугами, 58 % ПІІ (прямі іноземні інвестиції) та 91 % усіх користувачів Інтернету.

Частка 64 країн з низькими середньодушовими доходами, в яких проживало 40 % населення Землі, становила не більше як 1 % ПІІ. У всіх без винятку країнах, що розвиваються, спостерігалась тенденція посилення соціальної диференціації, зростання розриву в доходах. У багатьох із них так званий децильний коефіцієнт (різниця в доходах верхніх і нижніх 10 % населення) досяг жахдивдх, розмірів (Колумбія — 41, Бразилія — 61, Нігерія — майже 87 та ін.).

Ринкові перетворення в перехідних економіках пострадянських країн сприяли посиленню асиметрії стану і розвитку національних економік світу. Системна трансформаційна криза 90-х років XX ст. кількісно і якісно змінила їх місце у світі, відкинувши пострадянські країни далеко назад. За обсягами ВВП Україна перемістилась у міжнародних рейтингах з 29-го місця на 51-ше, а Росія — з 5-го на 10-те (за ПКС) і на 16-те (за поточним ринковим курсом). За рівнем ВВП на душу населення Україна перебуває у низькодохідній групі країн поряд з Індією (у 1999 р. — 2348 дол. за ПКС). Для зіставлення: у Португалії середньодушовий ВВП становив 17 тис. дол. — найменший рівень серед країн Європейського Союзу (47,5 % від рівня США). Від США наша країна у 2001 р. відставала майже в 10 разів. Різкий розрив у рівнях життя між сучасною Україною і США перевищив той, який був на початку XX ст. (28 % доходу в США проти 11,4 % у 2001 p.).

Успішний розвиток економіки Китаю, що будує соціалістичне ринкове господарство, на тлі трансформаційної кризи народного господарства пострадянських країн також посилює асиметричність розвитку світової економіки. За період 1979—1999 pp. Китай був країною з найбільш високими темпами економічного зростання у світі (9,7 %). За рівнем ВВП на душу населення Китай увійшов до середньої дохідної групи поряд з Білоруссю, Казахстаном та Росією. До 2010 р. країна планує вийти на друге місце у світі за обсягом національного ВВП.

Навіть у межах окремих, особливо великих багатонаціональних, країн (Індія та ін.) практично відсутня гомогенність економіки і спостерігається асиметрія в її розвитку. Так, значні регіональні відмінності в основних економічних показниках мають місце в Італії (проблема Півдня), у Великій Британії (проблема Шотландії), у Німеччині (проблема східних земель) тощо. Це стосується і такої стійкої регіональної спільноти, як Європейський Союз.

Отже, світова економіка наприкінці XX — на початку XXI ст. характеризувалась посиленням асиметричності розвитку.