Народонаселення і суспільний розвиток

Реферат

До складу національного багатства країни належать не лише створені й накопичені матеріальні блага, а й сукупність потреб, здібностей, творчих обдаровань людей, ступінь вправності населення, рівень освіти, майстерності тощо. Найбільш узагальнюючим показником при встановленні рівноваги національного ринку серед цієї частини нематеріальної форми національного багатства нації є сукупність потреб, яка залежить від кількості населення, його вікової структури, міграції, чисельності зайнятих і безробітних тощо. Кожен із цих елементів значною мірою детермінується соціально-економічною політикою держави на національному та наднаціональному рівнях й іншими факторами. Ці питання є складовими проблеми народонаселення.

Сутність народонаселення та особливості його зростання. Залежно від вікової структури люди є власниками, споживачами, виробниками матеріальних і духовних благ, вони також виконують функцію відтворення людського роду. Найбільше значення для соціально-економічного прогресу суспільства має населення працездатного віку. Цей вік встановлює держава з урахуванням національних, культурних, історичних традицій тощо. Тому в різних країнах він неоднаковий. Наприклад, у Великобританії, Німеччині повнолітніми вважаються особи, які досягли 18 років, у Франції — 19, у Бельгії — 21, а в Нідерландах — 23 роки. В Україні повнолітніми є особи, яким виповнилося 18 років. Працездатний вік починається переважно у більш ранньому віці, але при цьому встановлюються менша тривалість робочого дня і нижчий рівень оплати робочої сили. Так, у Франції, Іспанії й інших країнах для працюючих віком до 18 років встановлено нижчий мінімум заробітної плати (від 10 до 30% від мінімуму для дорослих).

Народонаселення — сукупність індивідів, які відповідно до соціобіологічної та економічної сутності людини здійснюють власну життєдіяльність у межах певного ладу, вступають між собою у суспільні відносини (економічні, політичні, правові, сімейні, національні, культурні тощо).

Соціально-економічний прогрес країни залежить не лише від виконання активним трудовим населенням функцій виробника та споживача матеріальних і духовних благ, а значною мірою й від реалізації кожною людиною всіх своїх сутнісних сил, тобто від виконання нею функцій працівника, власника, підприємця, від активної ролі в соціальному, політичному, правовому, культурному, духовному житті нації тощо.

Упродовж усього розвитку цивілізації спостерігаються певні особливості зростання кількості населення, співвідношення народжуваності та смертності. За даними американського науковця Г. Несса, наприкінці першого тисячоліття нової ери кількість населення нашої планети становила приблизно 250 млн. осіб. У наступні 700 років темпи його приросту були дуже низькими через високу смертність, що досягла 30—40%. Приблизно 300 років тому смертність населення знизилась, а приріст зріс. Загалом за 1000—1800 років середні щорічні темпи приросту населення земної кулі становили менше 0,2%, а в 1800—1900 pp. зросли до 0,6%. У 1950 р. цей показник сягнув 1,4%, на початку 60-х років — 2%, а в наступні 30 років скоротився. Абсолютний щорічний приріст населення Землі — до 90 млн. осіб.

Особливістю світових демографічних процесів в останні століття є те, що між зростанням виробництва, поліпшенням життєвого рівня і зростанням кількості населення існує тісний взаємозв'язок. Так, упродовж останніх 300 років відбувалися одночасне зростання виробництва на душу населення і приріст населення. Т. Мальтус стверджував, що приріст населення здійснюватиметься через кожні 25 років у геометричній прогресії, а виробництво зростатиме в арифметичній. Цю залежність він назвав «законом необхідності, що диктується природою». Якби він мав рацію, то через три століття (прогноз було зроблено наприкінці XVII ст.) відношення кількості населення до кількості засобів до існування становило б 4096:13. Насправді зростання виробництва на душу населення випереджало його приріст.

Ця особливість характерна для взаємодії двох агрегатних показників (зростання виробництва і приріст населення) у масштабах планети. Однак вони не корелюються або корелюються не в такій залежності у різних регіонах земної кулі. Так, якщо у XX ст. темпи приросту населення на планеті становили в середньому 1,7% на рік, то у країнах, що розвиваються (або слаборозвинутих країнах), — 2,5%, а в розвинутих країнах не перевищували 1%. З огляду на це західні науковці прогнозували, що частка промислово розвинутих країн у світовому населенні зменшиться з 1/3 у 1950 р. до 13% у 2100 р. Кількість населення країн, що розвиваються, до 2020 р., за цим прогнозом, збільшиться на 4,8 млрд. і досягне понад 6,5 млрд. осіб.

Надзвичайно низькими темпами відбудеться приріст населення в Україні. Так, за 1940—1989 pp. кількість жителів України збільшилася лише на 25%, а загальний приріст населення у СРСР за ці роки становив 47,7%. З усіх країн колишнього Радянського Союзу нижчими, ніж в Україні, темпи приросту населення були лише у Білорусі. У 1897—1926 pp. кількість жителів України (без західних областей) зросла більш як на 8 млн. осіб. У 30-ті роки вона скоротилася на кілька мільйонів (внаслідок штучного голодомору 1932—1933 pp.), за роки війни — ще на 12 млн. осіб. Лише у 1959 р. населення республіки досягле довоєнного рівня. У 1994 р. в Україні почалася демографічна криза.

Для світового населення в останні три століття характерною особливістю є процес інтенсивного посилення міграційних потоків, швидка урбанізація. Так, у 1700 р. міське населення земної кулі становило лише 10% . В Україні за 1940—2000 pp. частка міських жителів зросла майже втричі й сягнула 70%.

Демографічна політика держави. Показник зростання кількості населення взаємодіє з іншими агрегатними показниками людської цивілізації, зокрема зі станом довкілля, обсягом природних ресурсів, кількістю сільськогосподарських угідь тощо. Швидкий приріст населення планети за наявного рівня забруднення навколишнього середовища, великої густоти населення у деяких країнах та через інші фактори загрожує існуванню цивілізації. Усвідомлення цього змусило уряди окремих країн в останні десятиріччя проводити активну демографічну політику.

Демографічна політика держави — комплекс заходів державного регулювання процесу народжуваності населення, зокрема обмеження або стимулювання його зростання.

Так, на початку 50-х років Індія та Японія вперше вдалися до політики обмеження зростання кількості населення, яка базується на заходах щодо зниження народжуваності (фертильності). У 1974 р. Всесвітня конференція з проблем народонаселення вперше визнала планування сім'ї необхідною складовою офіційної політики. За оцінками фахівців, з початку 60-х — до початку 90-х років це дало змогу уникнути небажаного дітонародження майже 400 млн. осіб у слаборозвинутих країнах світу. Така політика надзвичайно актуальна для цього регіону оскільки майже 250 млн. дітей тут хронічно недоїдають а від голоду та недоїдання щороку раніше вмирало понад 40 млн. осіб, а у 2000 р. — 17 млн. Активна демографічна політика здійснюється в Китаї. Завдяки їй вдалося стримати бурхливе зростання кількості населення, яка становила на початку 2005 р. 1,3 млрд. осіб. На відміну від цих країн у розвинутих країнах здійснюється політика стимулювання народжуваності шляхом встановлення вищих податків на холостяків і бездітні сім'ї, і навпаки.

У СРСР не існувало достатньо науково обґрунтованої демографічної політики та шляхів її реалізації (свідченням цього були недовготривалі й мізерні виплати за народження дитини). Водночас здійснювалася сталінська політика «переселення народів», що передбачала виселення деяких корінних націй і народностей зі своєї землі. Так, з Криму було депортовано татар та інші народи, за межами України опинилося понад 1 млн. українців. Цю політику в Україні доповнив штучний голодомор 1932—1933 pp., який забрав життя 3,5—5 млн. осіб. Все це значною мірою зумовило складну демографічну ситуацію в Україні у наступний період.

Її загострення в 90-ті роки спричинила економічна криза, хибна економічна політика, яка призвела до тотального зубожіння більшості населення. У 1992 р. смертність вперше за повоєнний час перевищила народжуваність. У 1992—2004 pp. в Україні померло майже на 5 млн. осіб більше, ніж народилося. На думку вчених-демографів, це найнижчий показник народжуваності у державі. За прогнозами, процес депопуляції населення відбуватиметься до 2026 p., а кількість його за цей період скоротиться до 42 млн. осіб. Така ситуація склалася також у Росії та деяких інших країнах колишнього Радянського Союзу.

Щоб подолати комплекс цих проблем, необхідно, крім заходів щодо стабілізації економіки та підвищення життєвого рівня населення, здійснювати економічно обґрунтовану демографічну політику, спрямовану на підвищення рівня народжуваності, істотно поліпшити рівень охорони здоров'я. Такі заходи почали впроваджувати Президент та Уряд України у 2005 р. (зокрема, сума виплат за народження дитини перевищує 8 тис. грн.).