Формування індустріального суспільства в країнах
Латинської Америки

Реферат

Утвердження державного капіталізму. За темпами економічного зростання країни Латинської Америки у 80-х роках розвивалися більш ніж у 2 рази повільніше порівняно з країнами ОЕСР (1,5 % проти 3,1 %). У 1988 р. ВВП усіх латиноамериканських країн був меншим від ВВП Італії, хоча в них проживало більше ніж у 7 разів населення (414 млн осіб, а в Італії — 57,4 млн осіб). Майже половина сімей латиноамериканських країн жили в злиднях. На початку 90-х років на країни Латинської Америки припадало лише 3,9 % світового експорту, тоді як на США і Японію — 20 %.

Основи характеру економічного зростання країн Латинської Америки було закладено ще в довоєнний період. Починаючи з 20-х років, усі вони йшли шляхом державного капіталізму. Поштовхом до цього слугували розквіт ідеології антиімперіалізму на Південноамериканському континенті і масштабна економічна криза у розвинутих країнах. Аграрно-сировинні економіки країн Латинської Америки, які традиційно орієнтувалися на США, у період 1929—1933 pp. опинилися без ринку збуту. Криза, що охопила ці країни, стала стимулом до розквіту ідеології індустріалізації імпортозамінного типу. Оскільки індустріалізацію швидко можна провести тільки за підтримки держави, то в Латинській Америці знайшли сприятливий ґрунті значне поширення ідеї активного державного втручання в економіку.

Сприяв цьому і прихід до влади в деяких країнах (Аргентина, Бразилія, Чилі) у 30—40-х роках популістських урядів. Вони витіснили консервативних аграрних олігархів, великих латифундистів та іноземні гірничодобувні компанії, які були зацікавлені в розширенні експорту і консервації колоніального типу розвитку. Останній забезпечував безбідне існування невиробничих соціальних прошарків. Нова дрібна та середня національна буржуазія і міське населення стали соціальною опорою руху імпортозаміни та індустріалізації. Популістські уряди давали їм можливість реалізувати свої інтереси. Внаслідок цього в країні забезпечувалися достатньо високі середньорічні темпи зростання ВВП. Наприклад, у 1931—1940 pp. у Чилі вони становили 4,8 %, що було вищим від показника більшості розвинутих країн світу.

Становлення національного промислового потенціалу вело до скорочення імпорту деяких товарів. Проте збільшувався імпорт інших — обладнання і матеріалів, необхідних для виробництва. Для того, щоб зекономити валютні надходження, уряди стали обмежувати імпорт "другорядних" товарів, сприяти налагодженню виробництва їх усередині країни. Це знову посилило тенденцію до імпортозаміщення і ще більше підвищило ціну, яку доводилося платити за таку політику, що було викликано двома чинниками: збільшенням імпорту оснащення та зростанням витрат виробництва.

Друга світова війна поглибила ці проблеми. Країни Латинської Америки відчували гостру нестачу імпортних промислових товарів, а після війни зіткнулись із скороченням з боку розвинутих країн попиту на стратегічну сировину. Падіння попиту на сировинні товари різко погіршило співвідношення цін на товари, що вироблялися в країнах Латинської Америки і в розвинутих країнах. Це змушувало латиноамериканські країни спиратися на власні сили і проводити індустріалізацію імпортозамінного типу.

Подібний шлях розвитку передбачає створення замкнутих господарств, що самозабезпечуються, відгороджених від світового ринку. Оскільки ж національний капітал недорозвинутий і не має достатніх джерел нагромадження, то на початковій стадії стає необхідним активне втручання держави в економіку. Етатизація економіки почалася з націоналізації галузей, які становлять інфраструктуру, і з базових галузей: транспорту, зв'язку, енергетики, нафтодобування, металургії, хімії, нафтохімії. Економіка гостро потребувала розвитку цих галузей, однак національний капітал не міг забезпечити зростання їх. Протягом 30—70-х років у країнах Латинської Америки націоналізовували цілі галузі: нафтову промисловість у Мексиці (30-ті роки), оловодобувну в Болівії (1952), мідну в Чилі (1973), нафтову і гірничодобувну у Венесуелі і Перу (1974—1975).

Націоналізовані базові та структурні галузі почали швидко розвиватися при підтримці держави. На їхню продукцію держава встановлювала низькі ціни і тарифи, що сприяло прибутковості націоналізованих підприємств — нагромадженого ними капіталу. В умовах відсутності фінансового ринку, розпочався звичайний масштабний перерозподіл фінансових ресурсів від сімей і дрібних підприємств до великих компаній, які стояли поряд з владою. На користь національного капіталу суспільство платило податки. Аналогічні процеси спостерігались як у соціалістичних країнах, так і в країнах Південно-Східної Азії. Відмінність полягала в тому, наскільки враховували економічну ефективність і наскільки правильно було обрано стратегію розвитку. Проте від подібного перерозподілу виграють тільки старі, традиційні соціальні структури.

Подібну модель можна розглядати лише як тимчасову, вона не може діяти довго, тому що за такого форсування зростання очевидна загроза корупції державного апарату. Тривале функціонування такої моделі призводить до формування стійкої соціальної групи, яка зацікавлена не в ефективному виробництві, а в перерозподілі на свою користь обмежених і мізерних фінансових потоків. Такі правила гри поступово консервуються, утворюються системи "годівниць" і підкупу. Система стає традицією, і зламати її дуже важко. Боротьба за існування в управлінських прошарках змінюється тільки інтригами. Нових галузей, виробництв, а також нових груп підприємців не виникає.

Отже, у країнах Латинської Америки в післявоєнний період реалізовувалася модель "держава — трансферт". У цій моделі держава слугувала інструментом перекачування доходів на користь національних еліт, а не збудником економічного зростання країни. У Європі подібна модель була в XVII— XVIII ст., на її ліквідацію було потрібно більш як сто років.

Для фінансового забезпечення індустріалізації створювались великі банки розвитку, підконтрольні урядові. Якщо звичайні комерційні банки здійснювали короткострокове кредитування під високий процент, то банки розвитку фінансували великі інвестиційні проекти в пріоритетних галузях, виділяючи кошти на тривалий період. Діяльність створених банків розвитку поступово розширювалася. Пізніше вони стали проводити експертну оцінку інвестиційних проектів, розробляти пропозиції про розміри та форми участі в них капіталу (національного або зарубіжного), надавати організаційно-технічну допомогу новим підприємствам.

Держава через банки розвитку стимулювала розвиток спільного підприємництва національних і зарубіжних компаній. У 60—70-х роках змішані товариства стали типовою формою вкладів іноземного капіталу в країнах Латинської Америки. З допомогою їх національні компанії прискорювали модернізацію і значно успішніше пристосовувалися до потреб науково-технічної революції.

Високі заставні, митниця захищали внутрішній ринок країн Латинської Америки від іноземного напливу товарів, а в міжнародній торгівлі панував протекціонізм. Бар'єри на шляху імпортних товарів використовували для підтримки рівноважного платіжного балансу і потрібного валютного курсу, а також для фіскальних завдань, вони забезпечували приплив коштів до казни. Валютне поповнення бюджету здійснювалося не стільки за рахунок експорту, скільки за рахунок високих тарифів.

Утвердження моделі державного капіталізму сприяло перетворенню економіки латиноамериканських країн. Із аграрної і торгово-посередницької у 80-х роках вона стала цілком індустріальною. Крім того, нагромадження капіталу привело до утворення могутніх фінансово-промислових груп, які тепер будували партнерські відносини з компаніями Заходу.

Неоліберальні моделі. Загальносвітова тенденція лібералізації економіки охопила також латиноамериканські країни, в яких на початку 80-х років стала очевидною криза моделі державного капіталізму. Перехід до неоліберальної моделі передбачав:

1) відкриття внутрішнього ринку для зарубіжних фірм і створення умов конкуренції серед національних виробників;

2) структурну перебудову економіки і виділення галузей, які є перспективними з погляду світового поділу праці;

3) приватизацію підприємств і згортання державного втручання в економіку;

4) відновлення довіри зарубіжних інвесторів і залучення іноземних капіталів. Частково цього можна було домогтися шляхом конверсії зовнішнього боргу в акції національних підприємств.

Першою розпочала лібералізацію економіки Республіка Чилі. Почав перебудову моделі державного капіталізму Августино Піночет, який прийшов до влади в 1973 р. Інші країни перейшли до неоліберальної моделі у 80-х роках (Коста-Рика, Болівія і Мексика), а на початку 90-х років — Аргентина, Бразилія, Венесуела, Колумбія.

Лібералізація економіки потребувала скорочення втручання держави в економіку. Таке обмеження супроводжувалося приватизацією раніше націоналізованих підприємств. Ідеологія імпортозамінної індустріалізації з державою-трансфертом передбачала, що державні підприємства можуть і навіть повинні продавати свою продукцію нижче за собівартість, оскільки ці компанії належали здебільшого до базових галузей економіки. Хронічну неефективність державного сектору перекривали шляхом перерозподілу доходів приватного сектору. Створення ринкових умов змінило ситуацію. Після приватизації власники придбаних компаній не могли працювати собі на збиток. Вони стали підвищувати ціни на продукцію, що привело до різкого зростання інфляції і зупинення багатьох підприємств обробної промисловості, стан яких до цього вважався задовільним.

Економічна криза охопила всю економіку, тому що приватизовані підприємства (енергетики, транспорту, зв'язку, металургії та ін.) були в основі технологічного ланцюжка, і зростання цін на їхню продукцію багатократно посилювалося мультиплікатором міжгалузевого балансу. У зв'язку з цим ціни на продукцію переробних підприємств зросли набагато більше, і компанії, які стояли в кінці технологічного ланцюжка, одразу ж зіткнулися з проблемою обмеженого попиту. Одне за одним почали зупинятися підприємства, що, поряд з інфляцією, провокувало ще й зростання безробіття. Саме тому у 80-х роках не лише в економічній літературі, а й в урядових колах країн Латинської Америки при обговоренні шляхів національного розвитку були противники неоліберальної моделі розвитку економіки. За їхнім твердженням, вона веде до деіндустріалізації економіки та загострення проблеми злиденності.

Разом з тим слід мати на увазі, що перехід до ліберальної моделі потребує великих фінансових ресурсів, які можна позичити на міжнародному ринку, сильної державної влади на чолі з кваліфікованими прагматиками, а також те, що його необхідно здійснити за порівняно короткий час. Більшість латиноамериканських країн цих умов не мали, що призводило до невідповідності політичної системи країни і характеру завдань, які вирішувались. Лібералізація економіки потребує також демократичного устрою державної влади. Проте в перехідний період ще зберігається значна роль держави, демократія має бути ще обмеженою. У латиноамериканських країнах у 80-х роках до влади стали приходити "соціалістичні" уряди, які намагалися соціалізувати економіку, а не зробити її ефективною. Зростаючі соціальні проблеми в період реформ перешкоджали виробленню розумної економічної політики.

Перехід до нової моделі економічного розвитку ускладнювався ще тим, що модель державного капіталізму країн Латинської Америки зумовила деяку специфіку їхньої соціально-економічної структури, що перешкоджає переходу на новий шлях розвитку:

1) велика роль дрібного і середнього виробництва зі значною часткою кустарно-ремісничих майстерень. Економічна роль цього сектору значна, бо він забезпечує основну зайнятість у даних країнах. Продукція його не конкурентоспроможна. Як і раніше, він потребує протекторату держави;

2) велика диференціація доходів породила значні за чисельністю маргінальні групи, представники яких не привчені до сучасного виробництва;

3) міцні національні традиції і шанування свого минулого заважають змінам в економіці;

4) у значної частини соціальних прошарків і сьогодні помітний потяг до патерналізму. Опіка з боку держави переважає індивідуальну волю.

Очевидно, що звуження ролі держави можливе при паралельному створенні відповідних умов і "подоросленні" громадянського суспільства. Проте, незважаючи на всі труднощі, латиноамериканська цивілізація зміцнює свої позиції у світовому просторі. Якщо в 1950 р. на Латинську Америку припадало 5,6 % світового ВВП, то в 2000 р. — 8,7 %, регіональна структура світового експорту у 1973 р. складала 3,9 %, то нині (2000) — 5 %, а ВВП на душу населення зріс з 2554 дол. США у 1950 р. до 5795 дол. у 2000 р.