Відмінність рис генезису капіталізму у Франції
і в німецьких князівствах

Реферат

Особливості зародження капіталістичного ладу у Франції. Розклад феодального ладу в промисловості й сільському господарстві Франції почався наприкінці XV ст. Порівняно з Голландією і Англією зародження капіталістичного ладу в надрах феодального суспільства у Франції мало низку характерних рис.

По-перше, не було поміщицьких господарств, за винятком деяких районів. Феодальна власність на головний чинник виробництва — землю — залишалась у Франції протягом XVI—XVIII ст. Право володіти землею мали тільки дворяни, церква і корона. Феодал лишав собі меншу частину феоду, а більшу передавав селянам. Основною формою селянського землеволодіння у Франції була так звана цензива. На відміну від голландських, англійських і східноєвропейських феодальних землевласників французькі сеньйори на своїх безпосередніх володіннях (доменах) господарством не займалися. Вони здавали їх малими частинами в оренду селянам за плату грошима або частиною врожаю.

По-друге, цензиву, що закріплювалася договором про оренду на різні терміни (рік, життя орендатора або кількох поколінь), згідно з традиціями того часу сеньйор не міг приєднати до свого домену. За умови вчасного виконання своїх зобов'язань перед сеньйором і державою орендар міг бути впевненим у тому, що ділянка землі, якою він користується, залишиться в нього або в його спадкоємців. Отже, експлуатація дрібних самостійних виробників — селян-цензитаріїв і селян-орендарів — була головним джерелом існування дворян, духовенства і королівського двору Франції.

По-третє, селяни Франції були юридично вільними. Тільки в деяких східних і північних її районах залишилася невелика кількість кріпаків, які не мали права передавати свою власність нащадкам.

Процес первісного нагромадження капіталу, який почався у Франції в XVI ст., не супроводжувався такою масовою експропріацією сільського населення, як в Англії. Майнове розшарування й обезземелення французького селянства відбувалося під впливом зростання податків і посилення лихварства. Французьке дворянство, на відміну від англійської буржуазії, вважало, що займатися промисловістю, сільським господарством, торгівлею, піратством, пограбуванням колоній і вкладенням отриманих грошей у промисловість чи інші галузі народного господарства недостойно, соромно. Французького дворянина, який займався підприємницькою діяльністю в промисловості й сільському господарстві, уряд міг позбавити головного дворянського привілею — звільнення від податків, а також дворянського титулу. Дворяни Франції вважали за краще отримати церковні або командні посади в армії чи стати королівським придворним. Деякі привілейовані види військ, наприклад мушкетери, повністю становили дворяни, які отримували королівську платню.

Податки, сплачувані французькими селянами (22 млн осіб із 26 млн населення країни), спрямовувались на утримання духовенства, армії та королівського двору.

Основними з них були грошовий оброк (ценз), натуральний оброк хлібом (шампар), який становив 20—25 % урожаю зерна. Крім того, селян обкладали паромними, мостовими, нормовими податками, зборами за можливість рибної ловлі тощо. У 80-х роках XVII ст. більше ніж половина податкових надходжень припадала на акцизи (непрямий податок на предмети масового споживання). Зберігалась і панщина — від 5 до 15 днів на рік.

Крім королівського податку (тальї), у XVIII ст. селяни платили також подушний податок і двадцятину (1/20 свого прибутку). Невдоволення селян викликали введення податку на сіль (габель) і церковна десятина.

По-четверте, на відміну від Англії формування капіталістичного виробництва відбувалося не у формі перебудови феодального господарства на буржуазний лад, а шляхом розвитку капіталістичних відносин серед селян. Це проявилося такими початковими елементами капіталізму, як зростання оренди, використання найманої праці безземельних і малоземельних селян, розшарування селянства та виділення селянської буржуазії. Велика селянська ферма була досить нечастим явищем у Франції не тільки в XVII, а й у XVIII ст. Селянське господарство мало в основному натуральний, позаринковий характер. Селяни продавали свою продукцію тільки для того, щоб виплатити податки. Було заборонено або істотно обмежено вивіз хліба і навіть його перевезення по країні, а також внутрішній ринковий продаж.

Виявом поширення капіталістичних відносин на селі став розвиток селянських промислів і розсіяних мануфактур. Однак в умовах вузького внутрішнього ринку та низької купівельної спроможності більшості населення країни — селян — мануфактурне виробництво Франції мало свою специфіку.

По-перше, мануфактурна промисловість Франції працювала в основному на прошарки населення, які мали кошти, — на королівський двір, духовенство, буржуазію, виготовляючи передусім дорогі й рідкісні речі (оксамит, атлас, тонке скло та ін.).

По-друге, на відміну від Англії, де розвиток мануфактур був справою самих підприємців, у Франції, з урахуванням характеру продукції мануфактур держава підтримувала їх шляхом надання привілеїв, кредитів тощо.

Це було викликано жорстокою боротьбою з монополією цехів. Цехові привілеї дуже обмежували впровадження технічних новинок, появу нових виробів, технологій. Прикладом може служити жорстока й довготривала успішна боротьба, яку вели цехи Франції (було характерним і для цехів Англії, Нідерландів та німецьких міст) зі стрічковим ткацьким верстатом, що з'явився в XVI ст., і з винаходом XV ст. — панчішною в'язальною машиною. Боротьба виражалась у забороні використання винаходів і знищенні самих верстатів. Винахідника стрічкового верстата кинули в Данцизі в річку, а винахідник панчішно-в'язальної машини вимушений був тікати з Англії. У Франції ще в 70-х роках XVIII ст. цехи домагалися знищення стрічкових верстатів, і тільки ухвалений державними законодавчими зборами закон заборонив такі дії.

По-третє, буржуазне нагромадження весь час перебувало під загрозою конфіскації, оскільки на селі податки збирали не тільки пропорційно до власності, а й у порядку кругової поруки.

З метою уникнути конфіскації майна за відмову сплачувати податок за бідного французькі буржуа намагалися вкласти кошти в придбання дворянських маєтків, титулів, державних, церковних і військових посад. У таких випадках їх, як і дворян, звільняли від сплати податків і надавали феодальну ренту. Крім того, буржуазія займалася лихварством, даючи гроші в борг селянам, феодалам і державі.

Цілком очевидно, що феодальні порядки, які були у Франції в XVI—XVII ст., суперечили потребам капіталістичного виробництва. На відміну від Англії у Франції, з одного боку, не було ринку праці, а з другого — нагромаджений капітал, як правило, вкладався не в промисловість і сільське господарство, а в ті сфери, де йому найменше загрожувала конфіскація. Тільки з 30-х років XVIII ст. розвиток капіталістичних відносин у Франції відбувався швидше, ніж у XVI і XVII ст.

Значний вплив на прискорення розвитку капіталізму у Франції мав крах державного банку (1720). Кількість його паперових грошей, випущених за пропозицією директора банку Джона Ло для поповнення нестачі монет, визначалася не ступенем економічного розвитку країни, не кількістю її матеріальних цінностей, а чисельністю населення, що призвело до їх знецінення.

Тисячі людей розорилися, але держава за допомогою знецінених паперових грошей встигала виплатити значну частину державного боргу, істотно розширивши товарообіг внутрішнього ринку. Це спричинило великі зрушення в структурі народного господарства Франції. Почало розвиватися капіталістичне фермерство на селі, прискорилося захоплення общинних земель, особливо в північних районах Франції. Значно збільшилися прямі й непрямі державні податки.

Із середини XVIII ст. у країні поширювалися нові агрокультури. Французів стимулювало те, що англійці завдяки новій системі землеробства змогли покривати свої потреби в хлібі за рахунок внутрішнього виробництва, тоді як Франція в першій половині XVIII ст. ввозила значну кількість пшениці. З 1750 р. у Франції видають багато агрономічної літератури. Спочатку це були переклади англійських авторів. За урядовим розпорядженням чиновники безплатно роздавали їх місцевим землевласникам. У першому томі "Енциклопедії", виданому в 1751 p., Д. Дідро виділив сільське господарство як нову самостійну науку. Це вплинуло також на економічну науку: на зміну поглядам меркантилістів прийшла французька школа фізіократів (Ф. Кене, А.Ж.Р. Тюрго та ін.), які бачили джерело національного багатства виключно в землеробстві.

Пожвавився розвиток промислового виробництва. У національному доході Франції в 1789 р. сільське господарство давало 1,8 млн, а промисловість — 0,6 млн ліврів. Вищими темпами розвивалася текстильна промисловість, особливо бавовняна, виробництво інших тканин, скла, паперу, мила тощо. Світову славу здобули французькі мануфактури — виробники предметів розкоші. В основному це були малі централізовані мануфактури, на яких працювало від 10 до 15 найманих робітників, рідко — до 100.

Незадовільне становище шляхів сполучень, наявність внутрішнього мита, відсутність єдиної системи мір і ваги гальмували розвиток внутрішньої торгівлі. Проте з розвитком торгівлі, особливо зовнішньої, і промисловості зростає потреба в банках. У 1703 р. в Парижі налічувався 21 банк, у 1786 р. — вже 66, щоправда, в інших містах Франції банків майже не було.

У другій половині 70-х років XVIII ст. реформи французького контролера фінансів А.Ж.Р. Тюрго скасували обмеження хліботоргівлі, зменшували мита з продовольчих товарів, які ввозили в місто. До того ж у 1664 р. держава ліквідувала митні кордони між Північною та Центральною Францією. Скасовувалися державні селянські повинності. Сеньйори-винороби втрачали баналітетні права. Майже всі види торгово-промислової діяльності звільнялися від будь-яких обмежень. Проте негаразди в економіці наростали. Неврожай, торгово-промислова криза, державне банкрутство і неспроможність уряду налагодити господарське життя країни — все це свідчило про глибокий розклад феодально-абсолютистського режиму і потребувало радикальних рішень.

Значно більші успіхи Франція мала в розвитку торгівлі. Найбільше значення для торгівлі мали в той час такі міста: Париж — "загальна комора королівства, де здійснюється обмін витворів одних провінцій на продукти інших", Марсель — головний пункт французької торгівлі на Середземному морі, Гавр, зорієнтований на торгівлю з Америкою, і Бордо.

Крім того, у Франції в XVII—XVIII ст. виникли нові види торгових міст — порто-франко, тобто портові міста за митним кордоном держави. У Франції це були Марсель, Дюнкерк, Лоріан, Байонна. На зони порто-франко не поширювалася політика протекціонізму, яка охоплювала всю територію країни. Сюди безмитно доставляли іноземні товари, які тут же й перепродавали. Усе це підштовхувало промисловий розвиток. Так, у Марселі виникло виробництво мила, цукру-рафінаду, шовкових тканин, парчі, капелюхів та ін. Це було вигідно, оскільки для виробництва використовували дешевшу сировину, а при ввезенні в інші області Франції ці товари обкладали меншим митом, ніж іноземні товари.

Отже, на відміну від Голландії та Англії, які вже в XVII—XVIII ст. були передовими для свого часу капіталістичними країнами, Франція навіть наприкінці XVIII ст. залишалася феодально-абсолютистською монархією. Своєрідність французького феодалізму зумовила уповільнення процесу первісного нагромадження капіталу і проникнення капіталістичного виробництва в економіку Франції. Податкове пограбування так званого третього стану, який віддавав казні 2/3 своїх прибутків, консервація цехових обмежень і відносна нерозвиненість мануфактурного виробництва, різке посилення феодальної реакції, паразитизм дворянства, духовенства та придворної аристократії, їхні намагання зберегти недоторканність феодальних порядків і небажання проводити необхідні реформи — ці та багато інших причин економічного й політичного характеру зумовили глибоку кризу феодально-абсолютистського ладу Франції і викликали революційний вибух. Він розпочався розгромом політичної в'язниці Бастилії 14 липня 1789 р.

Причини повільного розвитку капіталізму в Німеччині. У період, що розглядається, Німеччини як держави ще не було. На початку XVIII ст. існував конгломерат близько 300 суверенних князівств, герцогств і архієпископств, 9 курфюрстів, 36 духовних князів, 62 світських і близько 100 імперських рицарів, 50 імперських міст та ін. під назвою "Священна Римська імперія німецької нації". Реально вони не були пов'язані між собою, юридично вважалися васалами імператора, але фактично ні від кого не залежали. Перша загальноєвропейська війна між двома групами держав (з одного боку, Іспанія, Австрія, католицькі князівства Німеччини, Річ Посполита, з другого — Франція, Швеція, Голландія, Данія, Росія і певною мірою Англія, які насправді й здобули перемогу в цій війні), так звана Тридцятилітня війна (1618—1648), надовго затримала економічний розвиток німецьких князівств і земель. Вона прискорила й поглибила економічний, політичний та культурний занепад Німеччини, що почався ще в XVI ст. в результаті переміщення світових торгових шляхів в Атлантичний океан і відчувався аж до кінця XVIII ст.

Найбільші князівства — Бранденбург, Саксонія, Мекленбург, Гессен, Ганновер, Брауншвейг, Баварія, Австрія, Вюртемберг. Деякі з них унаслідок воєнних дій, голоду, епідемій і масової еміграції втратили до 5/6 населення. Загинула значна частина домашніх тварин, майже третина орних земель перетворилися в пустку, зупинилося виробництво низки сільськогосподарських продуктів. Панівні класи бачили вихід із тяжкого становища у посиленні феодальної експлуатації селян.

У північних і південно-східних князівствах завершився процес закріпачення селян, так зване друге видання кріпосництва, яке розпочалося ще на початку XVI ст. За рахунок селянських земель у Східній Німеччині в другій половині XVII ст. значно зросло число великих дворянських господарств, які постачали сільськогосподарську продукцію на зовнішній ринок. Селяни законодавчим шляхом навічно закріплялися за тим чи іншим поміщицьким володінням, у якому вони зобов'язані були виконувати нічим не обмежену панщину та інші численні повинності. У Бранденбурзі, Померанії і Пруссії володарів таких господарств називали юнкерами.

Незважаючи на те, що міське господарство зазнало від війни менше втрат, ніж сільське, різке зниження виробництва сільськогосподарської сировини, занепад гірничодобувної промисловості, порушення торгових зв'язків із зарубіжними країнами, значне скорочення населення міст призвели до падіння внутрішнього попиту, негативно вплинули на поновлення промислового виробництва. Навіть такі відомі далеко за межами німецьких земель товари, як сукно із Вестфалії і Баварії, льняні тканини із Померанії, металеві вироби з Нюрнберга, скляні й керамічні вироби із Саксонії і Мекленбургу, зовсім зникли з ринку. Економічний занепад міст позбавляв їх колишнього політичного впливу, і вони швидко, одне за одним, входять до складу того чи іншого князівства. Втрата самостійності й занепад уповільнили процес формування у князівствах національної буржуазії.

Політична роздробленість Німеччини зробила неефективною типову для абсолютизму економічну політику меркантилізму. Протекціонізм промисловості й торгівлі в умовах існування численних князівств зі своїм законодавством, митницями, системами міри й ваги, грошових обігів (у країні карбували до 600 видів монет) тощо тільки поглиблював економічний застій.

За допомогою незаконних угод, усіляких насильницьких завоювань і приєднань на сході та півночі Німеччини в XVII ст. виникла велика Бранденбурзько-Прусська держава, яка в 1701 р. стала королівством Пруссією зі столицею в Берліні. Королівство в майбутньому стало центром об'єднання численних німецьких князівств і земель у єдину німецьку імперію.

З попиту на сільськогосподарську продукцію з боку найбільш розвинутих країн Західної Європи в XVII—XVIII ст. сприяло зростанню товарності поміщицьких господарств Німеччини. Поміщики, особливо на сході Німеччини, за рахунок селянських наділів розширили свої орні землі, збільшили панщину і довели феодально-кріпосницьку експлуатацію селян до крайніх меж.

У таких князівствах, як Пруссія, Померанія, Бранденбург, Мекленбург, у XVIII ст. кріпосний гніт був особливо тяжким.

На сході Німеччини і в Пруссії у другій половині XVIII ст. посилюється захоплення селянських земель. Однак на відміну від Англії де огороджування створювало передумови для розвитку капіталістичного ладу, капіталістичного фермерства, використання праці вільних найманих робітників, у Пруссії в результаті зігнання селян розширювалася панська земля за рахунок селянських наділів, зміцнювалося товарне господарство поміщиків, зростало використання праці кріпосних селян. Потім таке кріпосне господарство перетворювалось у юнкерське господарство капіталістичного зразка.

Особливістю розвитку південних земель Німеччини було панування перехідних форм аграрних відносин. Експлуатація кріпосних селян поєднувалась зі збереженням значного числа селян, які не знали панщини і користувалися землею за грошовий оброк.

Промисловий розвиток німецьких князівств і земель у XVIII ст. відбувався повільнішими темпами порівняно з Голландією, Англією і навіть Францією. Причина полягала в тому, що так зване друге видання кріпосництва супроводжувала консервація цехової системи. Відомі центри німецьких ремесел — Нюрнберг, Мюнхен, Аугсбург та ін. — занепали ще в XVII ст. Проте на початку XVIII ст. у Порейнській Німеччині починається відновлення суконної та металургійної промисловості, незважаючи на сильну конкуренцію з боку Голландії, Англії і Франції. Значного поширення набула розсіяна мануфактура. Наприкінці XVIII ст. зароджувалася централізована купецька мануфактура, щоправда, ще досить слабка, яка починає долати конкуренцію з боку Голландії, Англії та Франції.

Наприкінці XVIII ст. капіталістичні форми в промисловості набувають розвитку, але переважно в Саксонії, Бранденбурзі та Порейнській Німеччині. У текстильній промисловості, особливо у виробництві тканин із вовни, шовку, виникли досить великі централізовані мануфактури з числом робітників від 2 до 4 тис. Однак у більшості німецьких князівств і земель протягом усього XVIII ст. панівною формою організації промисловості залишалися ремесла. Цеховий лад ліквідовано тільки в 1869 р.

Причини повільного розвитку капіталістичних форм у промисловості Німеччини такі: по-перше, панування кріпосного ладу, що затримувало формування ринку праці, без якого неможливе існування мануфактурного виробництва; по-друге, негативний вплив на розвиток німецької промисловості конкуренції з боку найбільш розвинутих у той час Голландії, Англії, Франції; по-третє, недостатність коштів у німецьких купців, майстрів та інших заможних міщан для організації великого мануфактурного виробництва.

Нестерпний феодальний гніт, пограбування з боку князів, свавілля і деспотизм посилили еміграцію населення. Лише за 1756—1766 pp. з Німеччини в Америку й Росію виїхало більш як 200 тис. селян. Тільки поміщики-дворяни, які залишалися панівним класом, мали монопольне право на землю, на посади в державному апараті й армії. Роль буржуазії в політичному житті Німеччини була в той час незначною.

У XVIII ст. королівство Пруссія перетворюється на військову державу, промисловий розвиток якої цілком підпорядкований інтересам армії. Пруссія крок за кроком почала приєднувати території Австрії, Швеції, Речі Посполитої і дрібних німецьких князівств та земель.

Отже, на відміну від Голландії та Англії капіталістичне виробництво запроваджувалося в народному господарстві Франції і Німеччини повільніше. Своєрідність феодального ладу цих двох країн відбилася на первісному нагромадженні капіталу, додавши становленню капіталізму в цих країнах характерних особливостей.