Світ в епоху соціального ринкового господарства:
загальна характеристика епохи

Реферат

Соціальне ринкове господарство — не найкращий термін для позначення періоду, який почався після Другої світової війни і триває й нині. Однак кращого немає, оскільки поняття, які використовуються (післявоєнний період, постіндустріальний етап, сучасність тощо) значно ширші та більш розпливчасті.

Першим завданням, яке постало перед світом відразу після закінчення війни, було відновлення зруйнованого господарства і конверсія (переведення, переорієнтація) гіпертрофованого військового виробництва на потреби розвитку в умовах мирного часу.

На початок 50-х років провідні країни Заходу з цим завданням уже впоралися. Важливу роль відіграли впровадження кейнсіанских рецептів економічної політики, плану Маршалла і Бреттон-Вудська система золотодоларового стандарту, що забезпечило вибухове зростання світової торгівлі. У СРСР відновлення розтяглося більш ніж на десятиліття, а конверсію так і не було остаточно проведено, оскільки країна втягнулася в глобальне протистояння — холодну війну і гонку озброєнь із США та іншими країнами Заходу.

50—60-ті роки на Заході — це період найбільш потужного і тривалого економічного піднесення за всю історію. Йому не перешкодив навіть крах колоніальної системи (за п'ятнадцять післявоєнних років практично всі колонії домоглися політичної незалежності). До двох повоєнних десятиліть на Заході часто застосовуються епітети: благословенні, золоті, срібні роки тощо. Стрімке економічне зростання в розгромлених ледве не вщент Німеччині і Японії, які досягли 7—12-відсоткового річного збільшення ВВП протягом півтора десятиліття, дістало назву економічного дива.

Згодом цей термін застосовувався і для позначення аналогічного економічного зростання в Бразилії, Іспанії, Південній Кореї, Китаї та деяких інших країнах.

Саме в цей період у найбільш благополучних країнах Заходу — США, Канаді, Японії, Великій Британії, Франції, Західній Німеччині, Швейцарії, Нідерландах, Бельгії, Скандинавських та в деяких інших країнах — склалася соціально-економічна система, яка поєднує ринкові принципи організації господарства і розвинуту систему соціальних гарантій (страхування, пенсійне забезпечення, житлове кредитування — підтримка дітей, інвалідів, реабілітація тощо). Систему назвали соціальним ринковим господарством.

Найважливіша риса цієї системи — доступність практично всіх товарів і послуг (за винятком невеликої частини так званих елітарних, які не мають масових аналогів) для переважної більшості (75—90 %) населення. Завдяки цьому не лише виробництво, а й споживання безлічі товарів та послуг набуло масового характеру. У свою чергу, це дало поштовх до дальшого зростання виробництва. Тому систему соціального ринкового господарства ще називають суспільством загального масового споживання, або споживчим суспільством. Високий рівень споживання став базою для переходу до принципово іншої якості життя. Середня очікувана тривалість його в економічно розвинутих країнах сягнула 74—78 років у чоловіків і 76—81 року в жінок.

Однак двадцятилітнє процвітання змінилося на початку 70-х років великою економічною кризою, рушійними силами якої були крах Бреттон-Вудської валютної системи, шокове (для країн Заходу) підвищення цін на нафту і внутрішні суперечності споживчого суспільства. Ці суперечності полягають у тому, що високий рівень виробництва спирається на ідеали протестантської трудової етики, яка забезпечує найвищу продуктивність праці, а високий рівень споживання підтримують за допомогою культивування гедоністських норм поведінки: ледарство, розслабленість, культ насолод тощо.

На початку 80-х років Захід знову охопила глибока економічна криза. Її подолали лише в середині 80-х років. Із цього часу починається відлік нового великого економічного піднесення, до якого вдалося приєднатися ще кільком десяткам країн у Південно-Східній Азії і Латинській Америці.

Завдяки досягнутим економічним успіхам у 90-х роках відносно безболісно відбулося об'єднання Німеччини і триває поступова економічна інтеграція Європи, що є закономірним кроком на шляху до загальної глобалізації економічних і соціальних процесів.

Радянська система планування народного господарства, з плином часу навпаки, переживала серйозні труднощі і в кінцевому підсумку зруйнувалася. У країнах колишнього радянського блоку почався перехідний період — трансформація в ринкову економіку і водночас реінтеграція у світ, який глобалізується. На початку XXI ст. чисельність населення, яке проживає у країнах з ліберальним ринковим режимом, досягла 28 %. У 1875 р. цей показник складав 8 % світового населення.

Наприкінці 90-х років в Азії (Гонконг) сталася економічна криза, яка незабаром поширилась на окремі держави Латинської Америки (Бразилію). Цю кризу назвали гонконгівським грипом. До початку 2000 р. її наслідки в основному перебороли. Проте поки що рано робити остаточні висновки про те, чи був це тимчасовий збій у системі, ознака значних недоліків у господарській моделі нових індустріальних країн, чи симптом глобальної кризи сучасного капіталізму, що наближується.

Відкритим залишається також питання про зовнішні наслідки аргентинської кризи 2002 р. Вона, напевно, позначиться на сусідах Аргентини, яка була майже фінансовим центром Латинської Америки. Падіння економіки країни не може не погіршити репутацію регіону в цілому. Крім того, воно впливає на транснаціональні компанії (ТНК), більшість яких так чи інакше представлені на аргентинському ринку.

У другій половині XX ст. завершився демографічний перехід у Європі і Північній Америці. Показники народжуваності й смертності стабілізувалися на дуже низькому рівні. Зростання населення припинилося, а у деяких країнах (Франція, Німеччина, Скандинавські країни) пішло на спад. Він компенсується за рахунок так званої керованої міграції з Азії й Африки. Однак ця міграція створює чимало додаткових соціальних проблем. Ще однією проблемою стало стрімке "старіння" населення західних країн — зростання середнього віку тих, хто живе, збільшення частки літніх громадян (старших 65 років) у населенні. У деяких країнах вона вже перевалила за 20 % і наближається до 25 % .

Саме в цей час починається демографічний перехід в Азії, Африці і Південній Америці. Розрив між показниками смертності й народжуваності в зазначених регіонах виявився настільки великим, що населення почало зростати в геометричній прогресії (як і попереджав Т. Мальтус). За другу половину XX ст. населення Китаю зросло в 2,25 раза і перевищило 1250 млн осіб; населення Африки більш ніж потроїлося і перевищило 800 млн осіб; населення Індії зросло майже в чотири (!) рази і перевищило 1 млрд осіб.

Лавиноподібне зростання населення стали називати "демографічним вибухом". Воно породило безліч проблем. Головна з них полягає в тому, що бурхливе зростання населення сприяє консервації низького рівня економічного розвитку цих країн і веде до прискореного знищення невідтворюваних природних ресурсів. Тим самим посилюється глобальна екологічна криза, що виявляється вичерпанням деяких видів ресурсів і забрудненням навколишнього середовища. Головну відповідальність за розвиток "демографічного вибуху" несуть, звичайно, економічно розвинуті країни, на які припадає лише 20 % населення Землі і майже 80 % споживаних людством природних ресурсів.

Розвиток технологій, винахід комп'ютера, нова хвиля НТП, роботизація виробництва та ін. привели до прогресуючого витіснення фізичної праці з промисловості й сільського господарства. Основними сферами господарства у розвинутих країнах на початку XX ст. стали фармацевтика, зв'язок (передача інформації), програмування, кінобізнес, індустрія розваг, засоби масової інформації, інноваційний і дослідницький бізнес. Однак і так звані традиційні галузі (енергетика, нафтохімія, автомобілебудування та ін.) не втратили, а навіть зміцнили свої позиції.

На початок XXI ст. у сільському, лісовому і рибному господарстві економічно розвинутих країн залишалося працювати менш як 10 % працездатного населення (у слаборозвинутих країнах — більше ніж 50, у країнах із середнім рівнем економічного розвитку — 15—25 %). Відповідно цей сектор і дає не більш як 10 % ВВП.

У промисловості й будівництві у розвинутих країнах нині зайнято лише 20—25 % усіх працюючих (у слаборозвинутих — 25—35, у середньорозвинутих — близько половини) і виробляється не більше третини ВВП.

Більш ніж половина ВВП і від двох третин до трьох чвертей усіх зайнятих в економічно розвинутих країнах припадають на так званий третинний сектор — сферу послуг (у слаборозвинутих — менш ніж 15, у середньорозвинутих — 25—35 %). Така структура зайнятості й виробництва ВВП дала змогу деяким західним дослідникам зробити висновок про завершення індустріального етапу в розвитку США та інших країн і про перехід до постіндустріального.

Значні зміни відбулися також у соціальній структурі західних суспільств. Еліта, як і раніше, не перевищує 1,5 % населення. Це політичні та державні лідери, зірки шоу-бізнесу, топ-менеджери, провідні вчені, фінансові, промислові та медійні магнати і поодинокі представники давніх аристократичних родин.

Середній стан, який нині охоплює від 50 до 70 % населення, представлений добрим десятком різних соціальних груп: від фермерів до університетських викладачів, від найманих робітників третинного сектору до підприємців, від менеджерів до державних службовців. Він без перебільшення є "становим хребтом" сучасного західного суспільства.

Робітничий клас, який становить від 20 до 30 % населення, за основними характеристиками все більше наближається до середнього прошарку. Іноді його просто вважають "нижньою частиною" цього прошарку.

Нижчий стан, частка якого не перевищує 15 % населення, здебільшого представлений людьми, які ведуть асоціальний спосіб життя (наркотики, проституція, жебрацтво, бродяжництво, соціальне утриманство тощо), а також людьми, які не асимілювалися, — емігрантами першого покоління, чимало з яких перебувають на напівлегальному становищі (прострочені візи, підроблені посвідчення на проживання й дозволи на роботу тощо) і не інтегровані в систему соціальної адаптації. За даними міжнародної організації праці на початок XXI ст. від 25 до 30 % робочої сили у світі є безробітними.