Концепція філософії життя

Реферат

У широкому розумінні філософія життя — це будь-яка концепція, що розглядає питання смислу, мети, цінності життя, особливо коли вона недооцінює чи й ігнорує теоретичне знання, звертаючись до непідробної повноти безпосереднього переживання, прагне «зрозуміти життя з нього самого». Вона надає перевагу почуттям, інстинкту; виступає проти інтелекту; захищає ірраціоналізм і містику від раціоналізму, споглядання від поняття, «творче начало» від «механічного». В такому розумінні до прибічників філософії життя зараховують деяких досократиків, стоїків, представників ірраціоналізму XVIII ст., романтиків та ін. Засновниками сучасної філософії життя вважаються А. Шопенгауер і Ф.-В. Ніцше.

Філософія життя — підкреслено антираціональний напрям у філософії, в центрі уваги якого перебуває інстинктивно пізнавана цілісна реальність, не тотожна ні духу, ні матерії, яку було названо «життям».

Представники цієї ірраціоналістичної концепції, що постала наприкінці XIX — у першій чверті XX ст. не дуже переймалися буттям об'єктивного світу: їх передусім цікавив внутрішній світ людини.

Оскільки ця концепція сфокусована на проблемах смислу, мети і цінності життя, істотне місце в ній відводиться етиці. Особливу увагу філософія життя звертає на невдавану (щиру) повноту безпосереднього переживання, внаслідок чого недооцінює або й ігнорує теоретичне знання.

До представників цієї школи належать німецькі мислителі А. Шопенгауер, Ф.-В. Ніцше, В. Дільтей, Георг Зіммель (1858—1918), Людвіг Клагес (1870—1956), Освальд Шпенглер (1880—1936), французькі — Анрі Бергсон (1859—1941), іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гасет (1883—1955) та ін.

Етичні погляди А. Шопенгауера. Творець філософської концепції, яка стала одним із джерел філософії життя, А. Шопенгауер наукове світорозуміння вважав ілюзорним, класичну філософію — шарлатанством, а діалектику — «жонглюванням абстрактними формулами» . Його праці — «Світ як воля і уявлення», «Дві основні проблеми етики» та «Афоризми і максими» значно вплинули на європейську філософію, зокрема й на етику.

Світ, на думку філософа, існує лише настільки, наскільки людина його уявляє. Уявлення розпадається на суб'єкт і об'єкт: споглядання того, хто споглядає. Без суб'єкта уявлення немає його об'єкта, який набуває просторової і часової визначеності (йдеться не про предмети об'єктивного, матеріального світу, а про уявлення). Проте цього для пізнання, що керується принципом каузальності (причинності), недостатньо, оскільки постає питання, чи не є світ чимось більшим та іншим, ніж уявлення. Зрештою, суб'єкт пізнання на основі досвіду може виявити в собі дві принципово різні сутності: своє тіло, яке постає для нього як уявлення, об'єкт серед об'єктів, а також те, безпосередньо знайоме кожному, що називають волею. Тіло — це об'єктивація волі, а воля — це в-собі-буття тіла.

Концепція А. Шопенгауера ґрунтувалася на двох основних положеннях: «світ — це воля в собі» і «світ — це уявлення для нас» (згадаймо «речі в собі» і «речі для нас» І. Канта). Світ як річ у собі постає у філософа як сліпа «воля до життя». Поняття, на його думку, — це тільки абстракції, тому більш вмотивованим за декартівське «Я мислю, отже, існую» вважав твердження «Я хочу (волію), отже, існую». Саме в бажанні суб'єкт виступає сам по собі, розкриває свою сутність, тобто волю. Вона завжди перебуває у стані прагнення, оскільки цей потяг є її єдиною сутністю. Воля не має чітко окресленої мети, якої можна досягти. Вона невгамовна, ніколи не може бути вдоволеною, а людина — щасливою.

Волю А. Шопенгауер розумів як космічне начало (світ постає як наслідок волі до життя), внутрішню сутність усіх сил (сили, завдяки яким людина має прагнення; сили, що спричиняють розвиток рослин, навіть силу тяжіння). Воля як «річ-у-собі» перебуває, за його переконаннями, поза простором і часом. Вона безпричинна і непізнавана, не має об'єктивної основи і певної мети. Воля до життя подрібнюється на нескінченну множину об'єктивацій, кожній з яких притаманне прагнення до абсолютного панування, що виражається у війні всіх проти всіх. Вищим ступенем об'єктивацій волі А. Шопенгауер вважав людину — істоту, наділену розумним пізнанням, яке він розцінював тільки як допоміжний засіб діяльності.

Якщо воля як «річ-у-собі» й основа будь-якого явища є свобідною, то все, що стосується цього явища, зокрема й емпірична людина, підкоряється необхідності. Людина може обирати рішення, і ця можливість робить її ареною боротьби мотивів. Кожен індивід пізнає себе всією волею до життя. Усі інші індивіди існують у його уявленні як щось залежне від нього, що є джерелом безмежного егоїзму людини. Держава не знищує егоїзм, оскільки вона — лише система збалансованих одиничних воль. Переборення егоїстичних імпульсів відбувається, на думку філософа, у сфері мистецтва і моралі.

Будучи результатом творчості генія, мистецтво ґрунтується на здатності до «незаінтересованого споглядання», в якому споживач мистецтва постає «чистим безвільним» суб'єктом, а об'єктом — ідея (у платонівському розумінні). Музика як найвищий вид мистецтва має на меті не відтворення ідей, а безпосереднє відображення волі.

За словами А. Шопенгауера, те, що в людині, набагато важливіше від того, що є у неї. Високо цінуючи здоров'я, він, однак, не поділяв гедоністичних поглядів: «Дурень ганяється за насолодами і знаходить розчарування; натомість мудрець лише уникає горя». Недооцінюючи дружбу, обстоюючи переваги самотності, вважав, що людина уникає, терпить чи любить самотність відповідно до того, яка цінність її «Я». Користь самотності вбачав і в тому, що саме на самоті кожен бачить у собі те, чим він є насправді. Істинна дружба — примара. Реальна дружба ґрунтується на взаємному благу, спільних інтересах, але як тільки інтереси зіштовхуються — дружба руйнується. Навіть шлюбні узи філософ вважав неприйнятними («Одружитися — означає наполовину зменшити свої права і вдвічі збільшити свої обов'язки»).

Етична концепція А. Шопенгауера песимістична, через що його називали філософом «світової скорботи». Він вважав існуючий світ найгіршим із можливих, а полемізуючи з Г.-В.-Ф. Гегелем, проголосив тезу: «Все дійсне нерозумне, все нерозумне дійсне». Одночасно діяти розумно і морально, на його думку, неможливо. Істинна доля людини завжди є трагічною: «Оптимізм, — стверджував філософ, — видається мені не тільки безглуздим, а й, правду кажучи, безсовісним поглядом, гіркою насмішкою над несказанними стражданнями людства». Правда, з точки зору молодості життя здається нескінченним майбутнім, однак з точки зору старості воно постає як дуже коротке минуле. Проте життя і смерть є трагічними лише для пересічної, нездатної осягнути їх таємницю людини. Для людини, здатної споглядати сутність світу, тобто волю, а осягнувши її, — відмовитися від неї і завдяки цьому досягнути абсолютної безтурботності, спокою, метою життя є смерть: «Смерть — це кінцевий висновок, resume життя, його підсумок...» Справжній філософ, мудрець, який осягнув таємницю світу, не боятиметься смерті, оскільки і в житті знає, що він ніщо. Саме тому в ньому відсутнє бажання індивідуального буття. А через заперечення волі до життя людина, за А. Шопенгауером, може досягнути вічної доброчесності.

Істотною ознакою життя людини філософ вважав страждання, яке є невідворотним. Те, що називають щастям, завжди фактично зводиться до звільнення людини від страждань. Однак, звільнившись від одних страждань, людина зазнає інших страждань і нудьги. Ілюзорний світ марновірства і релігії не рятує людину від самотності, тому вона завжди полишена на саму себе. Визнання домінуючої ролі страждання в житті людини привело його до висновку, що співчуття (співстраждання) є найважливішим моральним принципом. Співчуття стосується не тільки людини, але, на чому наголошував А. Шопенгауер, і тварин. Відкриваючи людині невикоріненість страждань, свідомість, на думку А. Шопенгауера, вказує шлях звільнення від світового зла. Зрозумівши, що воля в усіх її проявах одна, людина може дійти до стану цілковитої відсутності бажань. І тоді її воля не утверджуватиме своєї сутності, а заперечуватиме. Йдеться про перехід до аскетизму, мета якого полягає у знищенні не тільки життя тіла, а й волі, виявом якої є тіло. Це спричинює розширення у світовій волі індивідуальної, перехід її у небуття, внаслідок чого весь останній світ (світ-об'єкт) перетворюється на ніщо, оскільки без суб'єкта немає об'єкта. Такі думки також близькі індуїстському вченню про нірвану.

За твердженнями А. Шопенгауера, проповідувати мораль легко, а обґрунтувати важко. Тому він високо цінував етичний смисл своєї філософії, оскільки вона визнає волю сутністю людини. Індивід сам себе творить, а тому вчинки людини є справді її власними вчинками, а отже, можуть бути поставленими їй у провину.

Концепція А. Шопенгауера відчутно вплинула не тільки на філософів, а й на митців, зокрема на німецького композитора Ріхарда Вагнера (1813—1883).

Етичні погляди Ф.-В. Ніцше. Поділяючи погляди А. Шопенгауера, Ф.-В. Ніцше, однак, категорично виступив проти сучасної йому європейської моралі (не тільки проти моральності, реальних моральних стосунків, які завжди недосконалі, а й проти моралі як системи норм бажаних моральних стосунків людей), за «переоцінку цінностей», насамперед моральних. «Необхідно знищити мораль, щоб звільнити життя», — стверджував філософ. Етиці як науці про мораль, на його думку, не вистачає проблеми самої моралі: «...сама цінність цих цінностей повинна бути колись поставлена під сумнів...»

Образність і фрагментарність праць Ф.-В. Ніцше, насиченість їх парадоксальними висловлюваннями, афоризмами, міфами тощо ускладнюють тлумачення його філософської, зокрема й етичної, концепції. Невипадково одні автори захоплюються його працями, а інші, навпаки, засуджують, називають їх автора ідейним і духовним вождем фашизму.

На думку Ф.-В. Ніцше, сучасна йому Європа перебуває напередодні кризи. Однак щоб збагнути це і переоцінити цінності, філософ повинен бути чесним перед собою, мати «злу» совість, не схилятися перед авторитетами, виявляти героїзм мислі (за героїзм мислі Ніцше захоплювався творчістю А. Шопенгауера). Філософ нічого не повинен брати на віру, йому слід підозріло ставитися до дійсності, зривати маски з освячених ідеалів, не лякатися світу, який при цьому йому відкриється, не боятися бути незрозумілим і відкинутим ображеними обивателями. Насамперед він має відмовитися від морального тлумачення світу, яке панує в традиційній філософії і теології, не довіряти смислу, що лежить на поверхні, а відшукати його соціально-психологічні основи.

Різновиди моралі, за твердженнями Ф.-В. Ніцше, загалом належать або до моралі аристократів (кращих), або до моралі рабів (гірших).

Мораль аристократів — це «мораль переваги», одвічна, природна, самодостатня. Вона «виростає із торжествуючого самоствердження» людини як неприборкана сила природи. Наприклад, рицарсько-аристократичні судження про цінності мають своєю передумовою могутню «тілесність, квітуче, багате, навіть таке, що б'є через край, здоров'я, включаючи й те, що зумовлює його збереження, — війну, авантюру, полювання, танець, турніри і взагалі все, що містить у собі сильну, вільну, радісну активність». Люди високородні, будучи цільними, активними, сповненими сили, почуваються щасливими. Вони не відокремлюють діяльність від щастя. Основою аристократичної моралі (і права сильного) є «воля до влади». Вона — вища будь-яких норм життя і поведінки людей, зокрема нормативних настанов релігії і сучасної моралі. З «волі до влади» Ніцше виводив усі основи моралі. Суб'єктом аристократичної моралі є надлюдина, яку характеризує вроджене благородство, гармонійність, органічне поєднання фізичної досконалості і духовного багатства. Благородна людина навіть ворога вимагає гідного.

Ф.-В. Ніцше мало переймався проблемами узгодження моралі як особистісного феномену з інтересами суспільства та людства загалом, можливістю набуття мораллю всезагального характеру. Весь пафос його праць спрямований на розвінчання сучасної йому моралі яку він називав мораллю рабів.

Мораль рабів, на думку мислителя, сформувалася під впливом античної філософії та християнської релігії і втілилась у численних аскетичних церковно-доброчинних, соціалістичних та інших концепціях людської солідарності. В Європі, за його переконаннями, панує мораль рабів, яку вважають єдино можливою мораллю, мораллю загалом. Вона складна, суперечлива, проте їй властиві спільні ознаки:

— рабська мораль захищає інтереси стада, суспільства, а не особистості, тому вона є стадною, спрямованою передусім на підтримку слабких, хворих, жебраків, невдах. Така мораль сприяє знеособленню людини;

— рабською робить мораль уже сама претензія на безумовність, абсолютність, ототожнення її з недосяжним ідеалом, на тлі якого реальне існування людини виглядає нікчемним. Дотримуючись цієї моралі, людина погоджується бути маленькою, жалюгідною, нікчемною;

— норми рабської моралі є зовнішніми стосовно людини як автономної особистості. Така мораль в людині має відчужений характер, вона представлена репресивними функціями розуму стосовно почуттів, інстинктів. А пізнання як раціональна діяльність не сприяє підвищенню «волі до влади», оскільки перевага інтелекту паралізує її, підмінює реальну активність розмірковуваннями та відповідними розмовами. До того ж рабська мораль видається за самоцінну, адже винагородою за доброчесність проголошується сама доброчесність;

— рабська мораль спричиняє роздвоєння людини. Вона представлена в людині її другим «Я», що постійно виражає невдоволення першим «Я», навіює їй почуття невдоволення собою, вини і прирікає на постійні сумніви, нерішучість, муки. При цьому тіло, як правило, приноситься в жертву душі;

— рабська мораль завжди фальшива, лицемірна.

За словами Ф.-В. Ніцше, в людині твар (природне начало) і творець поєднані воєдино. В ній є і матеріал, уламок, глина, безглуздя, хаос, але водночас і творець, скульптор, твердість молота, божественний глядач. Співчуття, яке проповідувала традиційна мораль, на його думку, стосується тварного аспекту буття людини, її необхідно звільнити від співчуття, почуття жалю як від прояву найгіршої розбещеності й слабкості. Одним з основних видів зла, які підносяться християнською релігією, соціалістичними та деякими іншими ідеологами до рівня статусу добра, за переконаннями філософа, є страждання. Добрим він вважав те, що зміцнює «волю до влади», бажання влади і саму владу людини, а зле, навпаки, є наслідком слабкості людини. Оскільки суверенітет особистості і вимоги традиційної моралі несумісні, то особистість має перебороти моральність, щоб стати автономною, гордою від усвідомлення своєї могутності, свободи, почуття досконалості, здатності обіцяти. Свобідна людина послуговується власним масштабом цінностей, сама визначає і свою гідність, і міру презирства до інших. Вона знає ціну свободи і відповідальності, а тому з такою самою необхідністю поважає рівних собі, сильних і благонадійних, тих, хто має право обіцяти, на чиє слово можна покластися. Свобідна людина, аристократ почуває себе сильною, здатною дотримати слова всупереч будь-яким обставинам. Усвідомлення винятковості волі над власною долею стає інстинктом свобідної суверенної людини. Цей інстинкт Ф.-В. Ніцше називав совістю.

Мораль філософ пов'язував із творчим началом людини. Вона може бути проявом або позитивної творчості, самореалізації індивіда, що є результатом природного спонукання (аристократична мораль), або негативної, що служить демагогічним прикриттям руйнівних емоційно-вольових імпульсів (рабська мораль). Чимало його висловлювань наводять на думку, ніби він ототожнював рабську мораль з мораллю загалом, а переоцінювання цінностей розглядав як звільнення від будь-яких моральних цінностей. Проте немало міркувань Ф.-В. Ніцше засвідчують протилежне. Наприклад, критикуючи мораль, він вдавався до моральних суджень, понять зі сфери етики, писав про мораль майбутнього, хоча й називав цей історичний етап розвитку моралі позаморальним. Перший етап розвитку моралі є доморальним (коли цінність вчинку визначалася цілковито його наслідком), другий — моральним (коли критерієм цінності вчинку вважали характер наміру), третій — позаморальним (йому властиві стосунки, вчинки, зумовлені не намірами, а чимось глибшим, ґрунтовнішим, стосовно чого наміри є зовнішнім виявом). Позаморальні вчинки здійснюють за відсутності ситуації вибору, роздвоєння «Я» людини, без орієнтації на певні норми. Вчинена людиною дія є самостимульованою, глибоко особистісною, виявом смислу її життя. Свідки такої дії розцінюють її як високоморальний вчинок, оскільки вона відповідає найсуворішим нормам моралі. Однак похвала може принизити людину, бо такі дії позаморальні, вищі для неї від моральних, орієнтованих на зовнішні норми. Йдеться про дії, в яких концентровано виявляється смисл особистого життя людини, і водночас такі, наслідки яких відповідають найсуворішим вимогам моралі. Філософ вважав, що позаморальна поведінка є привілеєм тільки аристократів.

Етичним поглядам Ніцше властиві презирливе ставлення до простих людей, засудження демократичних засад у житті суспільства, заперечення всезагального характеру моралі тощо. Вони мають як прихильників, так і опонентів. Їх виважена оцінка наводить на думку, що проголошувана мислителем «воля до влади» означає насамперед владу над собою, панування над собою. Однак, досягнувши панування над собою, надлюдина повинна панувати над обставинами, над природою і всіма нестійкими креатурами (лат. creatura — створення) з ослабленою волею. Ця надлюдина нічого власне надлюдського в собі не містить. Вона — суверенний, aвтономний індивід, сильна особистість. Тезу філософа «по той бік добра і зла» не варто вважати закликом до аморальності, бо вона принаймні не означає «по той бік гарного і поганого». У ній, очевидно, йдеться про те, що оцінювання спостережуваних явищ залежить від того, суб'єктом якого відношення є людина: за прагматичного відношення вона оцінює явища як корисні чи шкідливі, за естетичного — як прекрасні чи потворні, за морального — як добрі чи злі. Надлюдина Ф.-В. Ніцше не вступає в таке відношення до світу, за якого явища оцінюють як добрі чи злі, проте вона розрізняє позитивне і негативне, гарне і погане.

Ф.-В. Ніцше здійснив у філософії поворот від раціоналістичної метафізики до ціннісних проблем, зробив особливим предметом своєї уваги дорефлексивну свідомість, вказав на ті тенденції в суспільстві і сформулював ті проблеми (свободи, творчості, відповідальності тощо), які стануть активно досліджуватися філософією XX ст.

Етичні погляди А. Швейцера. Близьким до філософії життя був німецько-французький мислитель, теолог, лікар, музикознавець і органіст Альберт Швейцер (1875—1965), центральною ідеєю вчення якого було благоговіння перед життям. За його словами, етика благоговіння перед життям спонукає усіх людей виявляти інтерес до кожної людини, її долі і віддавати всю людську теплоту тим, хто її потребує. Вона не дає змоги вченому жити тільки наукою, навіть якщо він приносить їй велику користь. Митцю вона не дає змоги жити лише своїм мистецтвом, навіть тоді, коли він творить добро людям. Людині, зайнятій будь-якою справою, ця етика не дозволяє думати, що вона зробила все, що могла і повинна була зробити. Теорія благоговіння перед життям вимагає від усіх, щоб вони частку свого життя віддали іншим людям. Як це зробити, кожна людина повинна вирішити відповідно до свого розуміння і обставин життя. Свою діяльність А. Швейцер розпочав як проповідник, але невдовзі дійшов висновку, що діяльна допомога чесніша, ніж словесне втішання.

Не погоджуючись із твердженням Р. Декарта «Я мислю, отже, існую», А. Швейцер проголосив формулу: «Я — життя, яке хоче жити, я — життя серед життя, яке хоче жити». Коли людина думає про себе і своє місце у світі, то вона стверджує себе як волю до життя серед таких самих воль до життя. У мислячій людині воля до життя приходить до згоди з собою. Такої згоди досягають діяльністю, спрямованою благоговінням перед життям. У результаті цього мисляча людина стає моральною особистістю, а утвердження її волі до життя переростає в моральне завдання: «Етика, отже, полягає в тому, що я відчуваю спонукання виявляти рівне благоговіння перед життям як стосовно моєї волі до життя, так і стосовно будь-якої іншої». У цьому виявляється основний принцип етики А. Швейцера, за переконаннями якого добром є те, що служить збереженню і розвитку життя, а злом — те, що знищує життя або перешкоджає його збереженню та розвитку.

З'ясовуючи причини неефективності традиційної етики, А. Швейцер висловив багато парадоксальних думок: «Абстракція — це смерть для етики», «Істинна етика починається там, де перестають користуватися словами», «Етика вмирає в словах, а наукове знання тільки з допомогою мови народжується». Зважаючи на твердження, що «етика є живе ставлення до живого життя», можна зробити висновок, що А. Швейцер ототожнював етику і мораль. Та це не зовсім так. Етика, на його думку, можлива не як знання, а як індивідуальний вибір, дія, поведінка. Отже, етикою він вважав не тільки мораль у вузькому розумінні, а й моральність. Враховуючи неспроможність традиційної етики однозначно визначити об'єкт її дослідження, А. Швейцер доводив, що етика повинна народитися із містики, яку він розглядав як прорив земного начала в неземне, минущого у вічне. Саме тому етика, на його погляд, неможлива як система знань, оскільки неземне і вічне не можна виразити з допомогою мови і мовлення. Тому етика можлива не як знання, а як вибір і поведінка. Йдеться про особливий спосіб буття людини у світі, живе ставлення до живого життя, яке може досягти буттєвої стійкості завдяки його усвідомленості, укоріненості в мисленні.

Обґрунтовуючи цю думку, А. Швейцер доводив, що воля до життя таїть у собі суперечність, відповідно до якої одне життя стверджується (принаймні може стверджуватися) за рахунок іншого. Тому самоствердження волі до життя етично не може відбуватися стихійно. Тільки в людині як свідомій істоті воля до життя залежить від мислення, яке доводить, що етика містить свою необхідність у собі і що індивід повинен «скоритися вищому одкровенню волі до життя» в собі. Мислення дає індивіду силу протистояти запереченню життя щоразу, коли його життя зіштовхується з іншим життям. Так, містична природа етики реалізується в раціонально осмислених і санкціонованих розумом діях і поведінці людини. Етику, як її розумів А. Швейцер, слід шукати не у книгах, бібліотеках, а в свідомості й способі життя людини, оскільки вона є просвітленою розумом мораллю, яка виявляється в захисті життя. Етика А. Швейцера репрезентує його розуміння, відчуття і переживання життя, благоговійне до нього ставлення, що виявилося в подвижницькому способі життя. А написане ним — це ще не етика, а всього лише знання, яким він керувався, формуючи своє гуманістичне ставлення до життя.

Замість моральних норм, правил, приписів концепція А. Швейцера пропонує єдине правило — благоговійне ставлення до життя скрізь і завжди, де і коли зустрічався б індивід з іншими проявами волі до життя. Це означає, що ламаючи дерево, кривдячи когось, людина коїть зло, а вирощуючи сад, піклуючись про людину чи рятуючи тварину від загибелі, робить добро. Жорстока буденність часто суперечить вимогам морального принципу. Людина як земна істота не може не завдавати шкоди іншим живим організмам. Проте вона може поводити себе морально, зводячи до мінімуму шкоду, яку вона наносить живому в своєму існуванні й діяльності, її творча воля до життя одночасно виявляється і руйнівною, тому совість не може бути чистою («Чиста совість — це винахід диявола»).

Згідно з принципом благоговіння перед життям («Ніхто з нас не має права пройти мимо страждань, за які, ми, власне, не несемо відповідальності, і не запобігти їм») воно сповнене страждань. І тільки приспана, «чиста» совість не реагує на ці страждання.

Етика благоговіння перед життям, за Швейцером, є етикою особистості. Виступаючи від імені суспільства, етика перестає бути етикою: «Загибель культури відбувається внаслідок того, що створення етики передовіряється державі». А. Швейцер справді створив етику для себе, просвітлену розумом і моральністю, і згідно з нею жив. Він неодноразово намагався реалізувати свій принцип служіння людині. У студентські роки піклувався про безпритульних дітей, пізніше займався влаштуванням життя бродяг і людей, які відбули тюремне ув'язнення. А в тридцять років залишив усі справи, які обіцяли йому успішне майбутнє, освоїв професію лікаря і присвятив себе лікуванню хворих в одній з африканських країн.

Етика Швейцера, за його словами, — не те, що він написав, а те, як він жив. А в житті він стверджував себе як волю до життя. Обґрунтована ним теоретична концепція допомогла йому окультурити, гуманізувати свою волю до життя, привчити її рахуватися з іншими волями до життя, керуватися принципом благоговіння перед життям.