Етика локаяти, чарваки

Реферат

Локаята є неортодоксальною філософською школою, що сформувалася всередині І тис. до н. е.

Локаята (санскр. лока — спрямований тільки на цей світ) — давньоіндійська система матеріалізму, що пояснювала світ взаємодією чотирьох елементів (землі, води, вогню і повітря), проголошувала матеріальний світ єдиною реальністю, а метою людського існування — насолоди.

Оригінальним у цьому вченні є проголошення принципу свабхави — визнання індивідуальної природи кожної речі. Несумісні з природою речі спроби вплинути на неї є марними.

Згідно з етичною концепцією локаяти мета буття полягає у турботі про благополуччя людини, що зрештою виявилось у гедонізмі. Відповідно добром є все те, що приносить насолоду, злом — те, що спричиняє страждання.

Учення локаяти за матеріалізм і вільнодумство, заперечення божественності Вед, антибрахманізм, тобто за відхід від усталених традицій давньоіндійської культури, більшість тамтешніх філософських шкіл піддавала нищівній критиці. Прихильників його переслідували, а їх твори знищували. З погляду гуманістичної свідомості це вчення вразливе для критики, оскільки воно ґрунтується на засадах індивідуалізму та егоїзму, подолання яких є основним завданням етики. Недосконалість його ілюструє хоча б таке висловлювання локаятиків про добро і зло: «Щедрість, самоприборкання, піст і чесність — аж ніяк не є шляхами досягнення заслуг».

Різновидом локаяти було послідовно матеріалістичне вчення чарвака, яке заперечувало традиційні брахмансько-ведійські засади — існування Бога і душі (брахмана й атмана), закон карми як основу моральної доцільності існуючого. Згідно з етичними принципами цього вчення реальними є лише страждання і насолода чуттєвим буттям. Визнаючи цінність земного життя людини, воно виправдовувало прагнення зробити його щасливим.

Отже, попри те, що джерелом етичних учень Давньої Індії були священні книги Веди, кожне з них мало свою специфіку, обумовлену різними поглядами на проголошувані у цих книгах засади людського буття і співіснування, поступовим перенесенням уваги народів, що населяли країну, з явищ зовнішнього на внутрішній світ людини.