Етична думка XVI—XVIII ст. в Україні

Реферат

Культуру цього періоду характеризують, вдаючись до понять «Відродження», «Реформація», «бароко» тощо. Це були складні часи в історії українського народу, пов'язані з боротьбою проти турецьких і татарських орд, Московщини і Речі Посполитої, постпротидією наступу на українські терени католицизму, що спричиняло політичну, релігійну розрізненість народу. За таких складних умов відбувався болісний процес формування самосвідомості, світогляду, моралі українського народу.

Наприкінці XVI — на початку XVII ст. визначну роль у духовному житті України відігравали національно-релігійні організації православного населення міст — братства. У цей період намітився перехід від грекофільської орієнтації до ментальності Нового часу. Правда, на перших порах досить стійкою була традиційна орієнтація на Візантію.

Різноманітні проблеми людини, її розумового і моральних начал намагався осмислити Ісайя Копинський (?—1640), який вважав, що світ живої і неживої природи створений Богом для людини. Вінцем удосконалення людини, писав він у праці «Алфавіт духовний...», є пізнання Бога і єднання з ним. Проте «ніхто не зможе пізнати Бога, доки не пізнає насамперед себе». Захищаючи принцип самопізнання, І. Копинський зазначав: «День і ніч шукай Благодателя, та не знайдеш Його. Шукай Його в усьому світі, в усіх кінцях землі, шукай Його у славі, у багатстві, у красі плотській, у насолодах земних; шукай Його в усьому створеному, але ніде Його не знайдеш. Бо Він у тобі міститься, ти ж Його не пізнаєш; увесь у тобі є, ти ж Його не бачиш; усередині тебе Царство небесне, ти ж його в іншому шукаєш; усередині тебе найбільша насолода, ти ж про неї навіть не підозрюєш». У процесі самопізнання людина виявляє тілесну (зовнішню) і духовну (внутрішню) натури. Надаючи перевагу тільки зовнішній мудрості і зневажаючи духовну, людина уподібнюється «до того, хто бачить тільки на одне око». Обираючи життєвий шлях, вона повинна орієнтуватися не на мінливі чуттєві (тілесні) потреби, а на служіння вічному, внутрішньому, духовному началу. Такий шлях може привести до пізнання Бога, єднання з ним і здобуття блаженства на тому і на цьому світі.

Перебуваючи у смутку чи скорботі, людина прагне розважитися, земної насолоди, щоб мати спокій та втіху. Проте плотські насолоди не приносять утіхи, бо «якщо щось найбільше полюбиш, то потім настільки ж засмутишся; якщо надміру до насолоди плотської прикладеш своє серце, стільки ж потім скорботи й мук приймеш. Усяка плотська насолода є душевна тяжкість; духовна ж від Господа Божественна насолода, мир душі, простір совісті, свобода духа, радість, незасмученість і до всього любов не облудна». Якщо раптом трапиться погане, не варто перейматися великою скорботою, оскільки земне життя минуще. До того ж воно і не може бути добрим: «Якби тут було добре й досконале, то не стягував би Бог від нас кращих і смертю не припиняв би плотське життя наше».

На думку І. Копинського, визначальну роль у пізнанні істини й добра відіграє правий розум. «Нічого не можна зробити во благо, не маючи правого розуму.., початок усякому благу є правий розум і міркування, якщо хтось зробить що добре, то лише завдяки розуму... Отже, більше за інші чесноти буде віддана перевага розуму й поміркованості». Правому розуму він протиставляв безумство — «початок і корінь усякому гріху безумство є й безсловесне себе непізнання». Від нього «зароджується зневіра, від зневіри ж преслушаніє, від преслушанія всякий гріх і злочин». Гріх — дія плотської похоті. Вона і є нічим іншим, як безумством. А утримання від плотської похоті є і утриманням від зла.

Наголошуючи на необхідності самовдосконалення людини, І. Копинський писав: «Якщо не будеш примножувати даного тобі від Господа таланту, то будеш применшувати й погубляти; якщо не будеш досягати успіхів на горі чеснот, то будеш сходити вниз... Світ цей улаштований не на спокій і спочивання, а на працю й на подвиг, не на тишу й утіху, а на боротьбу й на рать». З цього погляду він намагався обґрунтувати теорію «розумного творення», що передбачає подолання людиною кількох етапів: моральне самовдосконалення; праця, яка стає потребою і породжує радість; зречення світу тілесних речей; очищення й просвітлення розуму; самозаглиблення; пізнання Бога та єднання з ним. Виняткового значення при цьому надавалося правому розуму людини.

І. Копинський захищав ідею рівності всіх людей, був прихильником національної і релігійної самостійності українського народу, вів антикатолицьку та антиуніатську діяльність. Його ідеї впродовж тривалого часу істотно впливали на філософську, зокрема й етичну, думку в Україні.

Багато непересічних думок щодо сутності людини, її місця у світі та шляхів самовдосконалення міститься у праці «Діоптра» Віталія (XVII ст.) з Дубна (ігумена монастиря в Дубні). Його етичні погляди близькі тим, яких дотримувався І. Копинський. Він теж понад усе цінував принцип самопізнання, надавав великого значення розуму, часто вживав поняття «безумство», висловлюючи, попри те, немало оригінальних думок.

В одній людині, писав Віталій, є «дві людини настільки з'єднаних, що одна з них без іншої бути не може, і водночас одна від одної настільки відмінна, що життя однієї є смертю іншої, настільки міцно між собою поєднані, бо, будучи двома, насправді ж є одним, і будучи одним, є в той же час двома. Заради чого Апостол дав їм різні імена, назвавши одну духом, іншу — плоттю, одну — душею, іншу — тілом, одну — законом розуму, іншу — законом тілесних похотей, одну — внутрішньою людиною, іншу — зовнішньою». У людині слід цінувати передусім «внутрішню людину» — дух, душу, розум, адже вона вічна, а тіло минуще («Якщо любиш плоть, то підкори її розуму й ні в чому не раболіпствуй»). Адже «духовне багатство зводить до небес, тимчасове — до пекла». Любов до краси тілесної є забуттям розуму, оскільки краса і доброчесність рідко коли вживаються в людині. Тому вона повинна прикрашати душу, бо тільки така краса є вічною, «усяка ж інша краса марна, тлінна, найкоротша й швидкоплинна, безумна й швидкогинуча».

Джерелом добра є Бог, адже «добрі справи обов'язково повинні поставати від першої й найвищої доброти, оскільки всяке добро виникає з найвищого добра».

Роздумуючи над тим, чому інших істот Бог нарік добрими, а про людину не сказав того, «хоча вона краща за всіх них», Віталій стверджував, що людина наділена можливістю вибору, свободою волі, тому оцінити її однозначно неможливо: «Тому що чекав, щоб людина, за власним своїм зволенням вирішуючи справи й внаслідок її власного вибору, була наречена чи доброю чи злою. Якщо людина любить добре, то вона добра, якщо ж зле, то вона зла. Бо одна людина має свободу на те чи інше. Хотів Бог бачити, до чого людина буде схильна, щоб потім так чи інакше її наректи; теж саме не залежить від самовладдя інших істот». Це означає, що наявність свободи волі дає людині змогу вільно вибирати між добром і злом, робить її суб'єктом моральних відносин.

Причиною страждань, неспокою є не зовнішній світ, а сама людина: «Якщо тобі прикре гоніння, не ремствуй на того, від кого страждаєш, а насамперед на самого себе... Увійди в самого себе й зовсім відхили страсті й бажання мирські, і ніколи не будеш мати причини на що-небудь бідкатися». Необхідно віддалятися від того в собі, що є «зовнішньою людиною»: «Віддалятися від самого себе й підкоряти свої пристрасті боротьбою зі своїми власними нахилами й приведенням зовнішньої людини до покірності й слухняності, щоб царювала вільно внутрішня людина, є перемога значно більша, ніж підкоряти царства мирські...» А для цього слід розвивати і виховувати розум шляхом самопізнання і гартувати волю.

Людина повинна підкорятися не почуттям, не пристрастям, а розуму. Однак думка може бути як джерелом доброчесності, так і гріха. Тому розум необхідно поєднати із совістю, «виховати»: «Коли розум поєднаний із совістю, тоді думки, почуття й бажання завжди в порядок приведені будуть». Розвиток, облагородження розуму пов'язані із самопізнанням: «Хоча б ти мав знання всіх наук досконале, яку користь тобі це принесе, коли ти самого себе не прагнеш пізнати... Увійди у внутрішність твого серця, бо чим більше ти пізнаєш самого себе, тим більш глибоко пізнаєш Бога».

Зло, за переконаннями Віталія, потрібно шукати не в зовнішньому світі, а в собі. Воно зберігається навіть за наявності чистого розуму, оскільки почуття і пристрасті чинять йому (розуму) перешкоди. Для того щоб не бути підвладним почуттям і пристрастям, необхідно гартувати волю, навчитися панувати над собою: «Міцність і воля доброчесної людини проявляються у перемозі над собою й у підкоренні своїх пристрастей». Така людина завжди чуттєвість підпорядковуватиме духу.

Засуджуючи захоплення земними благами, багатством, Віталій зазначав, що справжнім багатством є те, що збагачує душу доброчесностями. До «ознак справжньої шляхетності» він зараховував щедрість, визнання добродійності, людинолюбство, душевну мужність і великодушність, здатність терпіти страждання й заповнювати думки свої великими справами. У різних місцях «Діоптри» він веде мову і про такі чесноти:

— віра («Віра є велика річ, але без діл мертва»);

— працелюбство («Уникай передусім неробства й розкошування, яке є матір'ю всіх пороків»);

— доброта (її Віталій протиставляв злостивості);

— чиста совість («Шляхетна людина ні в чому не може відчувати такої радості, як у чистій совісті»);

— правдивість («люби правду...»; «Правда є коренем миру й спокою, зі спокою народжується справжня радість»);

— мудрість (вона є протилежністю пожадливості);

— розсудливість (протиставляється безумству);

— здатність терпіти (протиставляється малодушності);

— лагідність (протиставляється гнівливості).

Доброчесність людини, за переконаннями Віталія, виявляється насамперед у здатності орієнтуватися у світі моральних цінностей, умінні відрізняти добро від зла.

Ведучи мову про моральні пороки, він звертав увагу на такі з них, як незнання себе («від незнання самого себе з'являється бажання керувати. Важко мати високе становище й не мати високих про себе думок»), самолюбство («Самолюбство керує грішником у всій його шкоді й злі»; «Самолюбство нас руйнує, воно є причиною чвар і збурювань у суспільствах людських, оскільки багато є таких, які люблять більше добро власне, ніж громадське»), пожадливість, хтивість, погордливість, пихатість, ненависливість, гнівливість, злостивість, мстивість тощо. Позбавитися їх можна завдяки моральному самовдосконаленню, яке передбачає самопізнання, виявлення і викорінення своїх пороків. Не можна допустити, щоб пороки панували над нами. «Святі, — писав Віталій, — маючи осяяння світла божественного, помічали в собі недосконалості найменші...» Для збереження доброчесності потрібен або справжній друг, який розкриє людині очі на її пороки і допоможе порадою, або жорстокий ворог, який змусить її не реагувати на зовнішній світ: «Тоді життя твоє буде доброчесним, коли сам у собі жити будеш».

Етичні погляди Віталія характеризують і такі думки: «Не можна зробити шкоду ближньому, не зробивши ураження собі»; «Якщо хочеш пізнати людину, подивися, з якими людьми вона дружить»; «...злі люди ремствують на них (на синів світла — М. Т.) і сини темряви гонять їх, — бо завжди ж премудрість невігласи ненавидять»; «Якщо тебе будуть належно хвалити за те добре, що маєш, не величся, бо недоліків маєш велику кількість... Якщо справедливо на тебе нарікають, то доклади всіх зусиль, щоб виправити себе»; «Те, що мудрий робить на початку, те безумний чинить у кінці»; «Хто багато має? Той, хто мало бажає»; «Бог приємність перемішав зі злигоднями й прикрощами, щоб, відчуваючи їх, ти полишив вади й пороки»; «Якщо життя доброчесних людей є мовчазним докором і викриттям розбещеності розпутних людей, — то не дивно, що злі гонять добрих»; «...гордливість... усі доброчесності руйнує, оскверняє й до безсилля призводить»; «Багатство розважливим людям служить, а над безумними володарює»; «Очі, котрі є поводирями почуттів, одразу заражають серце, якщо їх не відвернути»; «Непізнання самої себе в людині є порок»; «Правило розуму говорить, що та людина не без пороку, котра втручається у справи, до яких не має відношення... Безумний той, хто, забувши самого себе, втручається у справи чужі»; «Спокуса робить доброчесну людину найміцнішою й стійкою в чеснотах, злу ж перемагає і звалює».

Досить специфічним феноменом, який сформувався і розвинувся в XV—XVII ст. на українських теренах, була козацька етика.