Філософія Давньої Греції

Реферат

У соціальному розвитку давньогрецького суспільства виділяють два періоди. Перший (гомерівська Греція), який тривав XII—VI ст. до н. е., характеризувався пануванням землеробської аристократії, патріархальними родовими відносинами. Те суспільство багатьма рисами було схоже на європейське ранньофеодальне. На другому етапі, який розпочався в VI ст. і тривав до початку нашої ери, активно розвивалися ремесла, товарно-грошові відносини, набула широкого застосування рабська праця в усіх сферах виробництва. В політичному житті змагалися аристократія та демократія (торгово-ремісничі прошарки міста), що спричинило поступове відсторонення аристократії від влади. Наслідком цих змін стало переміщення центру соціально-економічного життя із села в місто, перетворення міста з осередку аристократії на ремісничо-торговий центр.

За суттю ці два періоди багато в чому схожі на феодалізм та капіталізм у пізнішій Європі. Тільки в Давній Греції недостатній розвиток техніки у процесі розвитку товарно-грошових відносин перетворив людину на товар. (Ранній капіталізм у США повторив цей досвід работоргівлі.)

Давньогрецька філософія виникла в VI ст. до н. е. Особливий вплив на її формування справила полісна демократія. Вона підготувала появу вільної особи, інтелектуальної свободи і, зрештою, сформувала особу як суб'єкта філософського мислення. Особливості суспільних відносин у полісах здійснили вплив на формуванння основної проблеми, яка хвилювала давньогрецьких мислителів, — проблеми відношення загального і одиничного. В умовах демократії загальне (моральні й правові норми, державні інститути, політичні інтереси) відокремилось від приватного життя громадянина полісу, однак воно продовжувало перебувати в тісному зв'язку з ним. Загальне не стало недосяжним для рядових членів полісу, не протистояло їм як чужа зовнішня сила, як це було в східних деспотіях. Взаємозумовленість загального й одиничного, полісу і громадянина у сфері соціального життя окреслила схему філософського осмислення світу в давньогрецькій філософії.

Більш як тисячолітня історія розвитку давньогрецької філософії поділяється на три етапи:
1. VI—V ст. до н. е. Це був період становлення рабовласницьких полісних демократій. Філософія у формі натурфілософії зосереджувалася на пошуках першооснови сущого, загального. Людина (одиничне) ще не стала проблемою філософії.
2. IV—III ст. до н. е. Саме в цей період відбувся розквіт демократії, а в філософії — поворот мислителів від зовнішнього світу до людини, домінування політичної, етичної та гносеологічної проблематики. Намітилася певна рівновага інтересу до загального й одиничного (софісти заперечували загальне, Платон і Арістотель відновлювали його права).
3. III ст. до н. е. — V ст. н. е. Епоха еллінізму та Римської імперії. Соціально-політичне життя характеризували криза рабовласницького способу виробництва, занепад держав-полісів. У філософії — замикання особи (одиничного) на себе, домінування етико-релігійної проблематики.

Натурфілософія

Першою історичною формою філософії є натурфілософія. Мислителі цього періоду вдаються до природи, космосу, ще не протиставляючи людину світові. Те, що грецькі мислителі розпочали свої філософські шукання зі спроб осягнення світу, на відміну від мислителів Індії та Китаю, які починали з аналізу переважно соціально-етичної проблематики, спричинене тим, що вони належали переважно до торгово-ремісничої верстви, для якої передусім важливе було знання про світ.

Натурфілософія — система умоглядних уявлень про природу, яка поєднувала деякі наукові здогадки і філософські узагальнення.

Натурфілософія охоплювала всі знання про світ, тобто не тільки філософське знання, а й конкретно-наукові здогади давніх людей. Таке поєднання науки й філософії виявилось плідним для них обох. У сфері науки греки, будучи учнями єгиптян і вавилонян, значно перевершили їх. Наукою в Єгипті й Вавилоні займались жерці, наукові знання обслуговували релігійно-культові потреби, що не завжди сприяло розвитку науки. Вавилонські математики, наприклад, знали, що відношення довжини кола до діаметра — число, більше числа 3, але з релігійних міркувань вважали його рівним 3. Греки, переймаючи східні знання, звільняли їх від релігійної оболонки. В них наукове знання формувалося незалежно від релігії, як знання світське. Мало значення й те, що міфологія у греків не набула чіткої канонічної форми, можливо, завдяки тому, що в Давній Греції не існувало єдиної централізованої держави деспотичного типу. Тому міфологія не мала такої влади над філософією. Цей збіг обставин, що сприяв поєднанню філософії та науки, став запорукою плідного розвитку філософії в Давній Греції.

Загалом натурфілософи розмірковували над такими основними проблемами:
— що є основою (субстанцією) світу, як вона співвідноситься з конкретними речами (співвідношення загального та одиничного, єдиного та множинного);
— як пояснити зникнення і виникнення речей за незнищуваності субстанції;
— як поєднати мінливість та усталеність речей, рух і спокій.

Поєднанням філософії та зародків науки в натурфілософії можна пояснити те, що греки послідовно, через логічні обґрунтування і заперечення висунули геніальні здогадки, які довелося поглибити або відкинути фундаторам науки Нового часу. Цим поєднанням зумовлена підвищена увага до логічної аргументації, яка відрізняє давньогрецьку філософію від східної. Філософія, що перебуває в лоні міфології, не знає такої аргументації. Особливо відчутним був взаємовплив філософії та математики, починаючи від Фалеса (прибл. 625 — прибл. 545 до н. е.), який був філософом і математиком, до Евкліда, який був послідовником однієї з сократівських шкіл. Цей взаємозв'язок сприяв плідному розвитку обох галузей знання.

Давньогрецька філософія виникла в найбільш розвинутих торгових центрах Еллади, на узбережжі Передньої Азії. Першим мислителем вважають Фалеса, купця з Мілету (звідси його прізвище Мілетський; традиція давати прізвища за назвою міста, звідки походить мислитель, зберігалась до епохи Відродження). Він стверджував, що основою всього сущого є вода. Все з'являється з води і зникає, перетворюючись на воду. Всі речі — це перетворення води. Яким би наївним не здавалося тепер це твердження, за своєю суттю воно було революційним. Воно передбачало поділ сущого на видиму та невидиму частини, пояснення його без допомоги потойбічних сил. Головне, Фалес запропонував модель пояснення, згідно з якою одиничне має бути виведене із загального, пояснене через загальне. Різноманітність світу він звів до єдиної основи, первня. Нині може здаватися, що мислення за моделлю (категоріальною структурою) — від одиничного до загального, від множини до єдиного — завжди було притаманне всім людям і народам. Насправді ця модель постала внаслідок розвитку культури, а вперше запропонував її саме Фалес.

Новаторський характер думки Фалеса підтверджують історичні факти. У давньому Вавилоні, де також була розвинута математика, така модель мислення не була відома. Там мислення рухалося від одиничного до одиничного, вирішуючи задачі за наявними одиничними зразками. Фалес запропонував іншу модель — від загального (правил, формул, принципів — так у майбутній науці постане загальне) до одиничного. До речі, він (за переказами) блискуче застосував цю модель при вимірюванні висоти єгипетської піраміди: коли тінь від палиці зрівнялася з довжиною палиці, він виміряв довжину тіні піраміди. В основі обох явиш є загальне.

Модель мислення від одиничного до загального (пошуки основи, законів) і навпаки — від загального до одиничного (пояснення фактів, одиничного на основі загального) заклала одну з основних засад європейської науки.

Започатковану Фалесом традицію розвинули його послідовники: Анаксімандр (611—545 до н. е.), який вважав основою світу апейрон — безкінечне, і Анаксімен (585— 525 до н. е.), який стверджував, що це повітря. За субстанцію вони брали щось аморфне, яке, видозмінюючись, може набувати певних форм. Погляди мілетців становлять собою наївний матеріалізм.

Дещо пізніше в грецьких містах-колоніях на Сицилії виникає піфагореїзм — перша наївно-ідеалістична школа.

Піфагореїзм — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.

Піфагор (580—500 до н. е.) та його послідовники вбачали основу світу в числах, в кількісних пропорціях. У всьому — в русі планет, архітектурі, звучанні струни — вони прагнули відкрити кількісні відношення, числову гармонію. Числа піфагорійці мислили не абстрактно, а як чуттєво-споглядальні відношення. Відрив загального (числа) від одиничного (речей) був наївним, а саме загальне вони уявляли чуттєво.

Піфагор та його послідовники порушили проблему квантифікації {кількісного вираження) сущого, зведення всього сущого до величин, які можна вимірювати. Зрештою, універсальність математики як науки про кількісні відношення і пояснюється тим, що все існуюче в просторі та часі має кількісні виміри. Ідея квантифікації переходить від піфагорійців до платоніків і неоплатоніків, в яких кількісна гармонія також посідає особливе місце. В епоху Відродження це справило вирішальний вплив на формування європейської науки Нового часу.

Поглядам піфагорійців властива і містика. Стосовно всього, навіть любові, дружби, справедливості, вони шукали числові відношення. Піфагорійці приховували своє вчення від людей. Їхня школа була організована на зразок релігійного ордену, де тільки найбільш наближених до Піфагора посвячували в заповітні таємниці. До речі, деякі сучасні прихильники містики вважають, що Піфагор був причетний до втраченого людством джерела знання, яке походить з Атлантиди чи з космосу.

Намагання Піфагора шукати за речами числа вражає своєю незвичністю. Ключ до цього феномену лежить у сфері тогочасних соціально-економічних відносин. Завдяки торгівлі, яка динамічно розвивалася, вимірювання, зважування, рахування стали звичними явищами. Еквівалентом товару були гроші, тобто числа, кількісні відношення. Філософи взялися кількісно градуювати (поділяти на одиниці) явища навколишнього світу тільки після того, як у сфері соціального життя речі (товари) були зведені до грошей (чисел).

Дальший розвиток натурфілософії пов'язаний з Гераклітом (544—483 до н. е.) та елеатами (назва школи походить від м. Елей) Парменідом (540—480 до н. е.) і Зеноном (490—430 до н. е.), які намагались розв'язати проблему тотожності й відмінності сущого, а також руху і спокою. У них первні вже втрачають ту безпосередню речовинність, якою наділяли субстанції попередні мислителі. Так, Геракліт вважав, що первнем є вогонь. Але вогонь у нього поставав прообразом становлення, плинності, мінливості сущого. Він стверджував: все тече, все змінюється; не можна двічі ввійти в одну й ту ж річку, оскільки і води будуть не ті, та й людина стане іншою. Космос, за словами Геракліта, не створений ніким із богів і ніким із людей, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який закономірно загоряється і так само згасає. Геракліту належить геніальний здогад про боротьбу протилежностей як джерело руху, становлення. «Війну», тобто боротьбу, він проголошує батьком і матір'ю всього. «Слід знати, що війна всезагальна і що все відбувається через боротьбу». Йому належить ідея логосу — космічної закономірності, розуму, порядку. Він надавав великого значення мірі, яку логос (доля) відвела кожній речі.

Ідея мінливості, плинності висвітлила суще в оригінальному, незвичному для буденного сприйняття ракурсі. З позиції вічного та незмінного спостерігача суще постало як ріка, невпинний потік. Такий підхід загострив проблему співвідношення руху і спокою, мінливості й незмінності. І якщо в Геракліта плинність ще якось поєднувалася з незмінністю (вогонь як субстанція; логос як усталений порядок у світі), то в його послідовника Кратіла (друга пол. V ст. — поч. IV ст. до н. е.) такого поєднання вже не спостерігалося. За Кратілом, все мінливе і, отже, ні про що не можна нічого сказати. Така філософія не могла бути опорою в житті: якщо все змінюється, то, наприклад, людині не обов'язково повертати вчорашні борги, адже вона вже не та, і кредитор її вже не той, що раніше.

На противагу Геракліту елеати (Ксенофан (580—490 до н. е., Парменід, Зенон) вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Вони брали за першооснову не конкретну речовину, а одну з універсальних характеристик речей — буття. Все суще, на їх погляд, має буття, отже, буття є щось всезагальне. Парменід стверджував, що є тільки буття, небуття немає, його не можна і помислити, бо мислячи щось як небуття, людина тим самим надає йому буття. Буття єдине, незмінне і неподільне. Таке розуміння буття відриває його від видимого світу матеріальних речей і перетворює на ідею. Справді, тільки про ідею (наприклад, Бога) можна сказати, що вона єдина, незмінна і неподільна, тобто тотожна сама собі.

У вченні про буття елеати, по суті, дали своєрідне формулювання логічного закону тотожності. (Для того щоб розмова мала сенс, потрібно, аби співрозмовники однаково розуміли поняття, щоб ці поняття були тотожними.) Парменід переніс вимогу цієї тотожності на світ, став мислити світ (буття) як ідею. Протиставляючи буття світові речей і водночас беручи його за основу сущого, елеати продовжили ідеалістичну традицію піфагорійців. Однак буття в елеатів є поцейбічним — ідеальне у них ще не було відірваним від матеріального, не перетворилося на його протилежність.

Елеати протиставляли видимий світ, в якому панують рух і зміни, справжньому буттю, яке не знає змін. Оскільки небуття немає, то й неможливі переходи від буття до небуття (зникнення), від небуття до буття (виникнення). Мінливий світ, яким людина його бачить, — всього лише позірне, уявне, оманливе знання. Істина полягає в незмінності буття. Зенон навіть висунув кілька апорій (суперечностей у логічному міркуванні), за допомогою яких він намагався спростувати видимий рух і підвести до думки про незмінність справжнього буття. Так, в апорії «Ахілл і черепаха» він доводить, що прудкий Ахілл не наздожене черепаху, бо коли він дійде до того місця, де була черепаха, вона за цей час віддалиться ще на певну відстань; коли ж він долатиме цей відрізок, вона також здолає якусь відстань — і так до безкінечності. Отже, видимий рух — це позірність, визнання його породжує суперечності в міркуванні. Справжнє буття незмінне.

Апорії Зенона є величною пам'яткою логічної могутності давньогрецької філософії. Безумовно, Зенон розумів, що рух існує. Однак у його вченні йшлося не про видиме, а про суть, про те, як передати рух у поняттях. А за допомогою понять, тобто логічно, математика зуміла передати рух тільки в XIX ст. До того часу апорії Зенона стимулювали думку. Суть апорій проти руху полягає в тому, що рух мислиться як сума точок спокою, а за цієї умови рух зникає. Його не можна звести чи передати через спокій, хоча він і мислиться як сума точок спокою, порушуваних тілом, яке в ці точки послідовно потрапляє.

Прірва між видимим світом і справжнім нерухомим буттям у елеатів була нездоланною. Вони не пояснювали рух, а просто заперечували його як видимість. Думки Геракліта в інтерпретації Кратіла також виявились нездатними пояснити світ. З одного боку, в елеатів абсолютизація незмінності, тотожності, з іншого (у Геракліта) — абсолютизація мінливості, плинності. Внутрішня логіка розвитку мислення штовхала на пошук виходу з цього глухого кута. Споріднює вчення Геракліта й елеатів і те, що в них абсолютизується принцип неперервності. У Геракліта рух, мінливість неперервні, а в елеатів буття неперервне, неподільне.

Дальший розвиток філософії полягав у запровадженні принципу дискретності, перервності як засобу побудови світу. На місці єдиної безперервної субстанції постала множинність субстанцій, тобто дискретність (перервність) буття. Виникнення і зникнення, незмінність і мінливість пояснювалися на основі поєднання і роз'єднання незмінних субстанцій. У цьому напрямі рухалася думка Емпедокла (487—424 до н. е.), Анаксагора (500—428 до н. е.) і атомістів Левкіппа (V ст. до н. е.) та Демокріта (прибл. 460 — прибл. 370 до н. е.).

Перехід від єдиної субстанції до множини начал мав певний соціальний підтекст. Якщо на першому етапі розтвитку давньогрецького суспільства соціальні інститути традиції (загальне) домінували над індивідом, то з розвитком демократії загальне все більше осмислюється як сумарний результат діяльності окремих індивідів. Така «атомізація» соціумів стала моделлю осмислення природи, космосу: світ було подано як «множину одиниць» тоді, коли в центрі суспільного життя опинилася особа.

Емпедокл вважав, що всі речі є результатом злиття чотирьох коренів — землі, води, повітря і вогню. На думку Анаксагора, першоосновою речей є насіння. Кожна якісно відмінна річ складається зі своїх насінин, які діляться до безкінечності. Анаксагор не визнавав межі подільності насіння, але він давав йому якісні характеристики. Саме в цьому виявлявся перший наївний здогад про хімічний склад речовини.

Якщо Емпедокл і Анаксагор надавали першоелементам якісних ознак, то атомісти Левкіпп і Демокріт вбачали в атомах, вважаючи їх найменшими неподільними часточками, тільки кількісні відмінності — щодо форми, порядку і положення (повороту). Наприклад, А відрізняється від Б формою, АБ від БА порядком, А від А кутом. За допомогою кількісних варіацій атомів Демокріт намагався пояснити якісну різноманітність світу. Для пояснення руху він поряд з неподільними атомами вводив пустоту. Ідею неподільності атомів як першооснови буття він запозичив у елеатів, які вважали неподільним буття. Тільки елеати це буття мислили єдиним, а Демокріт вважав, що таких неділимих буттів нескінченно багато.

Постулюючи атоми і пустоту, Демокріт розв'язав практично всі логічні суперечності щодо структури сущого, які поставила натурфілософія. Він переконував, що на основі атомів і пустоти можна поєднати буття і небуття. Атоми — буття, їх відсутність (пустота) — небуття. Атоми — дискретність, пустота — безперервна. На цій підставі знімалися проблеми зникнення речей (атоми, з яких вони складаються, роз'єднуються), збереження субстанції в усіх перетвореннях (атоми вічні). Зникнення і виникнення речей — це роз'єднання і з'єднання невидимих атомів. Якщо взяти до уваги, що Демокріт запропонував ідею жорсткої причинності (ніщо не відбувається без причини), то його вчення було найбільш завершеною теоретичною моделлю сущого, яку запропонувала давньогрецька натурфілософія. Воно є наслідком взаємодії та розвитку логічних принципів, якими пояснювали світ попередні мислителі. Цим логічним обґрунтуванням вчення давньогрецьких атомістів принципово відрізняються від здогадів про атоми, наявних в індійській та китайській філософіях.

Загальне та одиничне як моделі мислення, принцип квантифікації (кількісного виміру) сущого, принцип причинності та ідея атомізму — такими були здобутки давньогрецької натурфілософії, які мали неабиякий вплив на становлення теоретичного природознавства в Новий час.

Класичний період давньогрецької філософії

Другий етап у розвитку давньогрецької філософії позначений поворотом інтересу мислителів від космосу, світу до людини. Цей поворот зумовлений втратою домінуючого значення в соціальному житті загального (державні інституції, закони). Воно все більше ставало залежним від індивіда (одиниці). Таке зміщення центру тяжіння від традиційних інституцій до індивіда, що відбулося завдяки розвитку демократії, зумовило усвідомлення особою своєї самоцінності: вона стала вбачати в собі творця законів (загального).

Поворот від зовнішнього світу до людини зумовлений також дискредитацією натурфілософії, яка пропонувала різні, часто суперечливі схеми пояснення світу. Знання про світ виявилось неусталеним, нестійким, не таким, що заслуговує довіри. Це зумовило поворот уваги мислителів від об'єкта до суб'єкта, від світу до людини як джерела всіх проблем філософії, до питань теорії пізнання. Такий підхід називається антропоцентризмом.

Антропоцентризм (грец. anthropos — людина і centrum — центр) — філософський принцип, згідно з яким людина вважається центром Всесвіту, найвищою метою всього, що відбувається у світі.

Людина як проблема філософії вперше була усвідомлена софістами (з давньогрецької — «мудреці») — ідеологами давньогрецької демократії. Софісти першими усвідомили протилежність людини і світу, суб'єктивного й об'єктивного. Устами Протагора (480—410 до н. е.) людину було проголошено «мірилом усіх речей».

Усвідомлення особливого місця людини в космосі, того, що космос, речі визначаються людьми, є безумовною заслугою софістів в історії філософії. Адже «корисні» копалини, «гарна» погода, «шкідники» є не якостями самої природи, а означеннями, застосованими щодо природи людиною. Навіть сучасне природознавство в певному сенсі — це людський вимір природи, своєрідний засіб перетворення природи в інтересах людини. Бачення космосу, природи крізь людський мікрокосм, з позиції людини, яка виділилась з природи і протиставила себе природі як щось рівнозначне і рівноцінне їй, було новим словом софістів у філософії.

Софісти як професійні «вчителі мудрості» були закономірним породженням демократії, розвиток якої зумовив потребу в інтелектуалах — професійних політиках, ораторах, суддях. Вони навчання мудрості перетворили на соціальне заняття, яке оплачувалось.

Софістів називають давньогрецькими просвітниками. Як і просвітники XVIII ст., вони винесли на суд розуму вірування, традиції, моральні засади суспільства. Аналізуючи й критично оцінюючи їх, вони сприяли їх занепаду, релятивізували і розвінчували їх сакральність, наближаючи водночас кризу й самої полісної демократії. Софісти відмовилися від побудови натурфілософських систем, головну увагу приділяли аналізу пізнавальних та оцінювальних спроможностей людини. Зважаючи на відносність чуттєвих даних (одна й та сама вода різним людям і навіть одній і тій самій людині може здатись і теплою, і холодною), їх залежність від стану органів чуття, софісти доводили неможливість отримання достовірних і загальнозначущих знань про речі. А основним завданням філософії вважали не набуття знання про світ, а виховування людей, навчання їх жити. Софісти стверджували, що істин стільки, скільки людей, вони мало переймалися питаннями істинності знання. Проте поза їх увагою не залишилося питання про соціально-практичний сенс знання. Це живило їх постійний інтерес до мови, ораторського мистецтва, методів і засобів переконання і заплутування суперника в дискусії. Через це терміни «софіст», «софістика» набули негативного значення.

Заперечення істини привело софістів до релятивізму, який стверджує, що всяке знання відносне, неусталене, і суб'єктивізму, згідно з яким знання залежать від людини. Однак, ґрунтуючись на цих позиціях, не можна створити загальноприйнятної філософської системи. Тому софісти її і не залишили. Протагор навіть пропонував вирішувати питання істини методом голосування. Однак неістинне знання, якщо його навіть визнають усі, не стане істинним, оскільки, крім згоди людей щодо його істинності потрібна ще «згода» предмета, з яким співвідноситься знання.

Ставлячи під сумнів загальноприйняті світоглядні цінності, моральні та правові норми (кожна людина є мірилом добра і зла, справедливості й несправедливості), софісти підважували духовні засади існування суспільства. Адже воно не може нормально функціонувати за духовного розладу, відсутності згоди (консенсусу) щодо справедливості, добра, честі, прекрасного, істини тощо.

Філософські системи Сократа (469—399 до н. е.), Платона, Арістотеля постали як реакція на «бунт» софістів. У соціальному вченні вони стверджували значущість соціальних інститутів (звідси такий інтерес до феномена держави), а в загальнофілософському — намагалися відновити загальнозначущість ідей добра, прекрасного, істини, подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів. Боротьба із софістами стала головним мотивом творчості Сократа і Платона. Однак без нових авторитетних аргументів непросто було відновити довіру до загальних цінностей, яка панувала ще до софістів.

Сократ зробив спробу відновити загальне у сфері, відкритій самими ж софістами — в людській суб'єктивності. Але якщо софісти зупинилися на рівні чуттєвості, яка за природою є неусталеною (звідси їх релятивізм і скептицизм), то Сократ відкрив сферу розуму, в якій відношення між поняттями регулюються логікою. Поняття і логіка значно надійніша опора для істини, ніж чуттєвість. Можна як завгодно розходитись в естетичних смаках, дискутувати щодо моральної і правової оцінки певного вчинку, але дійти згоди у тлумаченні ідеї прекрасного, добра і справедливого. Наприклад, математичні істини, здобуті саме на цьому шляху, не викликають сумніву. Зусиллями Сократа та його послідовників вдалося подолати релятивізм і суб'єктивізм софістів, повернути всезагальне, ідеї на їх законне місце у філософії.

Заслугою Сократа, Платона та Арістотеля перед філософією є те, що вони відкрили і почали досліджувати теоретичне мислення — сферу всезагальних ідей. Вони започаткували аналіз ідей, категорій, законів логіки. Сократ першим звернув увагу на поняття, зробив їх предметом дослідження, порушив проблему їх тлумачення та родовидової субординації. Цю проблему невдовзі було розвинуто Платоном у вченні про загальні ідеї та систематизовано Арістотелем у вченні про категорії та логіку. Сократ започаткував традицію теоретичного мислення, вищим здобутком якої у сфері давньогрецької науки стала геометрія Евкліда. Проголосивши предметом філософії сферу ідей, Сократ остаточно відірвав філософію від буденної свідомості, в полон якої вона час від часу потрапляла в досократівську епоху.

Сократ — своєрідна фігура в давньогрецькій філософії. За переказами, він був неписьменний, не залишив написаних творів. Про його погляди можна дізнатись з творів Платона, в яких Сократ виведений як один з учасників філософської дискусії. Будучи учнем софістів, він не без їх впливу проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість — найвищою доброчесністю людини. Моральні пороки Сократ пояснював незнанням. Якщо людина знає, що таке добро, вона не вчинить всупереч йому. Знання фігурує в нього (як і в Конфуція) джерелом моральної досконалості людини. Всупереч релятивізму софістів він опирав моральні цінності на розум, через розум обґрунтовував їхню вічність і незмінність.

Обґрунтування розумом моральності було великим кроком уперед. Проте такий підхід ставив під сумнів святість традиційних норм, оскільки традиції, звичаєві норми, піддані критиці розуму, втрачають свою беззастережність і святість. Цим Сократ дуже нагадував афінянам софістів. За це нібито руйнування традиційних норм афіняни засудили Сократа до страти. Він помер, випивши чашу з отрутою, хоча мав змогу втекти з Афін. Слова філософа про те, що ідеї законів, які він захищав, витають навколо нього і не дають змоги йому порушити їх, є вищим виявом правосвідомості Сократа. Навіть своєю смертю цей апостол розуму утверджував силу всезагального.

Розвинув і систематизував погляди Сократа Платон. Як і його вчитель, він поділяв суще на світ вічних нерухомих, неділимих, тотожних собі ідей (щодо цього очевидний вплив елеатів) і на світ мінливих, подільних чуттєвих речей, як у Геракліта. Ідеї є прообразом речей, а речі — це своєрідні матеріальні тіні ідей. Такою була ідеалістична конструкція світу Платона, якого цілком заслужено вважають творцем першої систематизованої концепції об'єктивного ідеалізму.

Процес пізнання речей він зводить до пригадування. Людська душа, на його думку, є безсмертною. До втілення в людину вона жила у світі ідей, безпосередньо споглядала ідеї. Втілена в людину, душа через відчуття сприймає речі, які нагадують їй ідеї. Сприймаючи, наприклад, конкретну людину чи березу, душа пригадує загальні ідеї людини, дерева. Тому пізнання зводиться до пригадування. Завдяки такій інтерпретації пізнання Платон подолав релятивізм і суб'єктивізм софістів. Ідеї (добра, істини, прекрасного тощо) у всіх людей однакові, оскільки живить їх одне джерело — світ вічних ідей.

У людині Платон розрізняє смертне тіло і безсмертну душу, яка є керманичем тіла й одночасно його полонянкою. Тіло є в'язницею душі й прокляттям за недосконале життя в минулому. Якщо у світі загальним є ідеї, в людині — душа, то в суспільстві — держава. Платон знехтував самоцінність індивіда, цілком підпорядкувавши його принципу державності. Індивід — знаряддя держави. Виховання, мистецтво — все повинно бути підпорядковане державі як вищій меті. Навіть приватну власність заперечував він в ім'я держави. В ідеальній державі Платон виокремлював три соціальні стани — правителів, воїнів («стражів» держави) і людей фізичної праці — селян і ремісників. Поділ на стани відбувається на основі домінування певної частини душі в людині — розумної (правителі), вольової (воїни), чуттєвої (селяни і ремісники). Згідно з Платоном досконала держава — найвище втілення блага на Землі. А благо окремої людини полягає в підпорядкуванні загальному благу. Таке розуміння держави породило у мислителя відразу до демократії, зумовило його політичний консерватизм.

Філософія Платона мала величезний вплив на подальший розвиток європейської філософської думки. За словами англійського мислителя Альфреда Вайтхеда (1861— 1947), всю європейську філософську традицію можна розглядати як коментар до Платона.

Рівнозначним Платону за обсягом проблем і за впливом на подальшу філософію є його учень Арістотель, якому належить крилатий вислів «Платон мені друг, але істина дорожча» . Така орієнтація на загальне — на істину, на право (вислів римських юристів: хай гине світ, але торжествує право), на мораль сформувала засади західноєвропейської культури, яка дотепер є зразком для всього людства.

Арістотель прийняв платонівську концепцію домінування загального над одиничним, продовживши в цьому плані боротьбу із софістами, але загальне він трактував по-своєму. В концепції Платона помітним був вплив математичного знання, а ідеї (поняття) математики існують мовби паралельно до чуттєвого світу. Філософія ж Арістотеля ґрунтується на природознавстві, в якому відношення ідей і речей має дещо інші особливості. Він піддав критиці платонівську концепцію ідей, що існують окремо від речей, вважаючи, що подвоєння світу на ідеї та речі не спрощує, а ускладнює проблему пізнання. На його думку, загальне, яке він назвав «формою», притаманне самим речам. Всі речі, на думку Арістотеля, становлять єдність пасивної матерії й активної форми. Саме форма є принципом активності, рухомості речей. У неживому світі формою є їх принцип побудови («кулястість» кулі), в живому — душа. Найвищою сутністю є чиста форма, або форма форм, вічний двигун (божество). Зауважимо, що уявлення про божество як вічний двигун зумовлено незнанням давніми греками принципу інерції. Для них рух кожного тіла мав початок і обов'язково кінець. А оскільки космос весь час перебуває в русі, це означає, що повинно бути постійне першоджерело руху.

Арістотеля справедливо вважають батьком формальної логіки. Він визначив предмет логіки, відкрив основні її закони, створив вчення про правила умовиводів. Йому належить перша в історії філософії систематизація категорій. У людині Арістотель виділяє три різні душі — рослинну (відповідає за споживання, ріст і розмноження), тваринну (відчуття, жадання) і розумну, яка властива тільки людині. Розум людини є безсмертним, після її смерті він зливається із всесвітнім розумом.

У поглядах на соціальні проблеми у його вченні домінує принцип загального. Людину він визначає як наділену розумом суспільну, полісну істоту. Досягнення щастя індивіда можливе тільки через державу, яка є втіленням доброчесного життя. Однак, якщо Платон намагався втілити проект ідеальної держави, не беручи до уваги реальних обставин, то Арістотель вважав, що держава повинна створювати умови для доброчесного життя, виходячи з реальних обставин і реальних людей. Тілесність, реальність у філософії Арістотеля бралися до уваги більше, важили більше, ніж у Платона.

Боротьба Сократа, Платона й Арістотеля як прихильників принципу загального із софістами, які були носіями принципу одиничного, стала найвищою драмою давньогрецької філософії. Вона позначилась на розв'язанні ними всіх філософських проблем. У середньовічній філософії протистояння загального і одиничного постало у формі номіналізму і реалізму.

У давньогрецькій філософії вже були окреслені протистояння матеріалістичної та ідеалістичної традицій, але вони ще не оформились як протилежності (ідеальне для греків не було потойбічним) і, що головне, не вони визначали логіку розвитку цієї філософії. В класичну добу давньогрецької філософії, пов'язану з іменами Сократа, Платона й Арістотеля, логіка її розвитку визначалась протистоянням загального і одиничного як філософських принципів побудови сущого.

Філософія епохи еллінізму

Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. Її розвиток значною мірою був зумовлений занепадом демократичного рабовласницького полісу, соціальна упорядкованість якого тривалий час залишалась анонімною моделлю філософського мислення. В імперії загальне (політичні справи, установи, закони) відчужується від індивіда, не залежить від нього, тому індивід втрачає до нього інтерес. Особа замикається в собі. Зрештою, в цей період через відчуження від загального остаточно і формується особа (і приватні інтереси). На передньому плані в філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Ця обставина ще раз суттєво змінила предмет давньогрецької філософії. Попри певну увагу філософів до проблем, пов'язаних зі світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філософія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. В цій іпостасі вона дуже нагадує східну філософію, що закономірно: подібні соціальні обставини (імперії, соціальна неусталеність) породжують подібні мотиви.

Уже в Сократа моральна тематика вийшла на передній план. Але він і його послідовники — Платон і Арістотель — розвивали концепції соціальної етики. Вони не бачать сенсу життя людини поза полісом. Етичні вчення епохи еллінізму були суто індивідуалістичними. Більше того, мудреці розглядали відхід від політичних та громадських справ як необхідну передумову доброчесного життя.

Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство та скептицизм.

Стоїцизм (грец. stoa — портик в Афінах, де збиралися стоїки) — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя.

Засновником стоїцизму був Зенон. У Давньому Римі, де стоїцизм набув значного поширення, його представниками були Луцій Сенека (4 до н. е. — 65) та імператор Марк Аврелій (121—180). За умов, коли соціальні катаклізми руйнують впорядкованість (розумність) життя, відбувається загальний занепад моралі, мудрець прагне звільнитись від влади зовнішнього світу. Оскільки до світу його прив'язують чуттєві бажання і пристрасті, то мудрець повинен навчитися гамувати їх. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Стоїки піднялись до ідеї самоцінності особи. На їх думку, соціальний стан (цар чи раб), походження (варвар чи грек) важать мало, головне — мудрість людини. Вона єдина по-справжньому поділяє людей на мудреців і дурнів. Ідея стоїків щодо самоцінності особи була згодом сприйнята християнством.

Домінування етичної проблематики характерне також для Епікура (341—270 до н. е. ), який відродив атомістичне вчення Демокріта. На прикладі цих двох мислителів можна простежити разючі зміни, що відбулись у духовному житті Давньої Греції протягом двох століть. Вчення Демокріта пройняте пафосом пошуку істини. Для нього більше важить розкриття невідомої причини, ніж персидський престол. Дух Греції, виражений в його поглядах, ще сповнений енергії й оптимізму. Філософія Епікура (епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям. Без природознавства, вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою. Знання природи допомагає збагнути, що боги, якщо й існують як певні матеріальні утворення в космічному просторі, не втручаються в долі людей. Воно позбавляє людей страху перед смертю. Атоми Епікура, і в цьому полягає його принципове нововведення, як і особи, наділені свободою волі, вони можуть довільно відхилятися від траєкторії. Це є ще одним яскравим свідченням того, що принцип фізичного атомізму зумовлений атомізмом (відособленістю людини) соціальним.

Рецепт життєвого ідеалу Епікура відрізняється від стоїчного, скроєного для людей, втягнутих у вир політичних подій, розвиток яких передбачити неможливо. Етика Епікура прилаштована для інтелектуала-провінціала. Державу він вважає необхідним злом. Хто хоче зберегти спокій душі, повинен відійти від громадського життя і жити усамітнено. Епікур не заперечував чуттєві насолоди, він тільки пропагував міру в насолодах. Ідеалом мудреця є незатьмареність душі (відсутність страху, хвилювань). Такий стан він називав атараксією. В Римі прихильником Епікура був Лукрецій Кар, поема якого «Про природу речей» донесла до нас цілісне уявлення про погляди епікурейців.

Значного поширення в цей час набув і скептицизм.

Скептицизм (грец. skeptikos — той, що розглядає, досліджує) — філософські погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів.

Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон (360—280 до н. е.) та Секст-Емпірик (200—250) — систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». В етиці вони, вслід за Епікуром, пропонували атараксію — стан незворушності й незатьмареності душі.

Дещо осібно від розглянутих шкіл перебуває неоплатонізм.

Неоплатонізм — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.

Розквіт його припадає на III ст. — час агонії Римської імперії, поширення християнства. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії. Найвідомішими представниками цієї течії є Плотін (204— 270), Порфирій (232—304), Прокл (410—485).

Буття, за Плотіном, має ієрархічну структуру. Вищими субстанціями постають «Благо» (або «Єдине»), Розум і Душа. «Єдине» є неподільним, позбавленим меж, йому притаманна найбільша повнота буття. Це «Єдине» від повноти (від надлишку) буття через витікання, випромінювання (еманацію) творить Розум. Розум у Плотіна — це платонівський світ ідей, тобто сукупність, цілісність ідей. Він через повноту свого буття творить Душу, яка упорядковує весь видимий матеріальний світ, надає гармонії руху небесних тіл, створює живі істоти. Душа надала матеріальному світу сенс, цінність і красу, без чого він є мертвим. Видимий світ — тільки викривлена копія ідей Розуму. Цей світ є сумішшю породженого розумом добра і зла, джерелом якого є неоформлена матерія. Зло, отже, не від Бога і не від людини, але воно здатне оволодіти людиною.

Концепція неоплатоніків мала великий вплив на філософію середньовіччя і Відродження. І не тільки на філософію. Засновники природознавства Нового часу — Коперник, Кеплер, Галілей — були неоплатоніками, вірили в гармонію небесних сфер, орбіт планет тощо. Реалізм — течія середньовіччя — майже повністю наслідував ідеї неоплатоніків. Вони простежуються навіть у німецькій класичній філософії.

Особливою проблемою є відношення неоплатонізму і християнства. Деякі дослідники відзначають вплив неоплатонізму (вчення про Єдине, Розум і Душу) на Святу Трійцю (Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух Святий) християнства.

Давньогрецька (і римська) філософія — закономірний продукт розвитку греко-римської цивілізації. Заснована на рабській праці, ця цивілізація була приречена на занепад. Нескінченні війни знекровлювали суспільство. Соціально-економічні та духовні чинники завели античність в глухий кут. Закономірним наслідком розвитку античного суспільства постає особа, яка поступово усвідомлює свободу волі. Міф як світогляд родового суспільства не міг задовольняти цю особу. Ідея невмолимої долі, аморальні, невмотивовані вчинки міфологічних богів не вкладались у розуміння тогочасної духовно розвиненої особи. Її світоглядом стала філософія, яка для мудреців епохи еллінізму була чимось на зразок світської релігії — навчанням доброчесного життя. Але філософія була вчителем не для широкого загалу. Відчувалась гостра потреба в новому світогляді. Античність вистраждала християнство, яке стало духовною опорою оновлення суспільства.

Християнство внесло дві невідомі античності принципові ідеї — ідею любові як засади моральних відносин між людьми та ідею моральної рівності людей (перед Богом усі рівні незалежно від стану, нації чи статі), що відіграло принципову роль в усвідомленні людством своєї єдності. Однак християнство не зуміло вдихнути нове життя в старіючий соціальний організм. Воно допомогло йому достойно померти (якраз із цієї епохи й походить більшість християнських мучеників). Християнство як духовний здобуток античності було передано новим народам — варварам, які зруйнували Римську імперію, і запліднило нову європейську цивілізацію.