Філософія у Харківському університеті

Реферат

Харківський університет було засновано 17 січня 1805 року завдяки ініціативі В. Каразіна та харківської громадськості, зокрема письменника та архітектора О. Паліцина, харківського міського голови Г. Урюпіна. В університеті працювало чотири факультети: словесний, етико-політичний, фізико-математичний і медичний. Першим ректором був Іван Рижський (1759—1811).

У перші роки своєї діяльності І. Рижський виступив з ініціативою видати літопис про Слобожанщину. Роботи з лінгвістики, мовознавства про виникнення і розвиток мови, її залежність від рівня науки, літератури, філософії, особливостей кожного народу, взаємозв'язок мови і мислення зумовили виникнення школи харківських мовників, представником якої був О. Потебня. Кафедру філософії у той час очолював німецький філософ Йоган-Баптист Шад (1758—1834).

Філософські погляди Й.-Б. Шада змінювалися впродовж його діяльності відповідно до розвитку німецької класичної філософії — від Канта до Гегеля. Захоплення Кантом справило на нього, як він сам стверджував, подвійне враження. З одного боку, кантівська філософія приваблювала його ідеєю свободи та гідності людини, а з іншого — відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що вело до духовного рабства. Не сприймав філософ гносеологічних установок Канта, вважаючи, що вони приводять до антиномій, в яких все зводиться до взаємовиключення, тоді як протилежності мають бути в єдності, оскільки в абсолюті всі протилежності збігаються, стають тотожними. Це стосується і питання про взаємозв'язок практичного і теоретичного розуму. Адже якщо розум практичний перебуває в боротьбі з теоретичним, то немає жодних критеріїв, що допомогли б встановити, якому з них вірити. Постулювання критичного розуму Канта нездатне допомогти людині, бо ґрунтується не на знанні, а на уявленні. Існує тільки один розум, а різним він здається тому, що виявляється у різних функціях — як теоретичний і практичний, між якими не існує абсолютної протилежності.

Ці розходження в поглядах зумовили перехід Шада на позиції філософії Й.-Г. Фіхте. Він стає його послідовником. Невдовзі Й.-Б. Шад стає прихильником шеллінгіанства з його зведенням філософії до абсолютної тотожності суб'єкта та об'єкта, пантеїстичним розумінням природи, трактуванням космосу як цілісного живого організму, основним законом якого є закон розвитку.

За Шадом, природа матеріальна, а вся матерія наділена силами, які і є джерелом її розвитку. Це позитивні і негативні сили, що існують у неорганічній і органічній природі, а також у людському суспільстві, тільки проявляються по-різному. В неорганічній природі — це притягування і відштовхування, в органічній — подразливість і відчуття, а в суспільстві — бажання й здатність мислити. Продукування існує в усій природі, бо ніщо не відбувається без сутичок і безперервної боротьби двох протилежних видів. Завдяки цьому все в природі поєднане і пов'язане; вона стає одним організмом, не перестаючи народжувати нові покоління, знаходити в цьому задоволення, ніколи не старіє і не буває безплідною.

Процес пізнання Шад розглядав як єдність чуттєвого і раціонального. На його думку, чуття — це своєрідний канал, яким здійснюється зв'язок з дійсністю і саме за його допомогою формуються категорії для діяльності розсудку і розуму. Розсудок має справу з досвідом, об'єднує протилежності лише формально, розум — з ідеями, які вносять у світ єдність і гармонію. Один і той самий розум є у функції мислення (cogitandi) і у функції хотіння (volendi). У першій функції розум є теоретичним, у другій — практичним, але кожний з них користується одним вищим законом, внаслідок чого абсолютна протилежність між ними не може бути допустимою. «Закон, — наголошував Шад, — загальний як для теоретичного, так і практичного розуму, і вищий у функціях того й другого є закон абсолютної гармонії». Сам розум у функціях мислення робить реальне ідеальним (розумне ідеальне), а у функціях хотіння — перетворює ідеальне на реальне (здійснює ідеальне). На основі цього філософ робить висновок, що істинна філософія рухається не простим пізнанням феноменів, а абсолютним і єдиним знанням можливості феноменів, основа якої покладена в ідеї. Керуючись ідеями, ми пізнаємо речі, «як вони існують в собі», тому й речі за своєю природою відповідають ідеям, що виходять з чистого джерела — розуму.

Щоправда, сам Й.-Б. Шад розглядав розум дещо теологічно, як відображення «абсолютного розуму», що є творцем світу. Однак, долаючи кантівський апріоризм, закони і принципи логіки він виводив не безпосередньо з розуму, а з дійсності, обґрунтовуючи здатність розуму пізнавати речі в собі.

Розуміння світу і пізнавального процесу Й.-Б. Шадом стало підставою для звинувачення його не тільки у «гордині безвір'я», а й у «наслідуванні ним "системи Шеллінга", сумнівної щодо впровадження його системи в Росії і вкорінення її в пам'яті молодих росіян». Водночас йому висували й серйозніші звинувачення: «Неузгодження з корінними в державі поняттями про державну владу», «некоректні закиди закладам, що існують в Росії».

Аналогічні погляди простежуються в лекціях і в працях Б.-Й. Шада при висвітленні соціально-політичної проблематики. Вихідним положенням при розгляді соціально-політичних питань було визнання того, що закон розвитку як основний закон природи, Всесвіту є основою походження людини, соціальних процесів. У своєму розвитку людина проходить три етапи: тваринний, природний і моральний (надприродний, вищий — supernaturalis). Перехід від одного стану до іншого зумовлюється соціальним середовищем, а умовою нормального життя кожного організму є протилежність його частин, їх різноманітність. Ідеться про вільне діяння і протидіяння, їх протилежність, що залежить від клімату, рівня культури, звичаїв, тілесних та духовних здібностей. Різноманітність у природі і людському роді відтворює різноманітність джерел життя, прагнень, з яких постають гармонія і вдосконалення. Щодо людини протилежності виявляються в сім'ї через протилежність роду і віку, в державі — правителя і народу, а також станів і поколінь, у людському роді загалом — через відмінність націй, де одна з протилежностей виявляє досконалість чи недосконалість іншої. Й.-Б. Шад акцентує, що будь-яке прагнення до вдосконалення згасає, коли зникає різниця між народами і націями, а нація, яка підкоряється іншій, навіть зважаючи на прагнення вічного миру, занепадає.

Поглядам Й.-Б. Шада на державу і право притаманне гостре несприйняття деспотизму, самодержавної тиранії. У них він вбачав «найзагрозливішу для людського роду виразку», «моральну смерть для народів, могилу для всякої свободи, гідності, досконалості, щастя людського». Прибічник теорії природного права Шад визнавав, що держава і влада існують за угодою для досягнення зовнішньої і внутрішньої безпеки, і те, що для досягнення цієї головної і єдиної мети держави вона повинна бути фізично сильною, а громадяни зобов'язані підпорядковуватися встановленій владі. Однак, на його думку, дія влади не повинна сягати далі зовнішнього порядку, охорони майна та особистості громадян за допомогою цієї ж фізичної сили так, щоб ні моральна, ні релігійна совість громадян не підлягала контролю держави.

Права та обов'язки мають бути узгоджені, щоб не допустити їх протиставлення, коли одні мають усі права без обов'язків, і навпаки. Саме ж питання про внутрішній зв'язок і зв'язок права та обов'язку може бути вирішеним належним чином тільки в царині розуму, законом якого є закон абсолютної свободи. Суть його полягає в тому, що людина володіє абсолютною свободою в тому розумінні, що вона здатна панувати над собою, спонукати себе до таких справ, до яких не може бути примушена зовнішніми силами. У розумі і його абсолютній свободі полягає вища вартість і перевага людини, її абсолютне благо, абсолютна мета і абсолютне спонукання, а тому позитивні закони повинні відповідати законам розуму і мати закони розуму у своїй основі. Якщо законодавство в суспільстві суперечить розуму або людина обирає його не за своєю волею, то вона втрачає гідність розумної істоти, потрапляє в рабство, яке є вищою формою насильства. Вона полягає в тому, що людину починають розглядати як річ, а це суперечить природному праву, самому суспільному життю, бо природа людини визначає і закони суспільства, і права кожної особистості щодо досягнення призначеної їй природою вищої мети.

Цим зумовлені засудження Шадом усіх форм деспотизму, вимога свободи освіти, думки, заборони всіх форм рабства: від кріпосного до поневолення батьками своїх дітей. Шад обстоював думку про те, що батьки повинні обов'язково дати своїм дітям освіту, а потім не перешкоджати їм у виборі власного шляху. Єдиною школою справжньої людяності, на його думку, є громадянське суспільство як середовище, в якому розвивається людська природа, пробуджуються і вдосконалюються всі сили людини.

Прихильником Й.-Б. Шада та романтичної традиції Ф.-В.-Й. Шеллінга був український філософ Андрій Дудрович(1782—1830), що дало підставу Д. Чижевському зарахувати його до представників українського романтизму.

Широко послуговуючись ідеями І. Канта, Й.-Г. Фіхте, Ф.-В.-Й. Шеллінга, Дудрович розглядав світ як накреслення божества, а людину — вінцем його творіння, оскільки в ній найповніше представлене божество. Концепцію Шеллінга витлумачував як філософію загального примирення в дусі Божого промислу та одкровення, що цілком вписувалося у вимоги духовного відомства, під контролем якого перебувала народна освіта.

Попри те що з вигнанням Й.-Б. Шада ситуація в Харківському університеті змінилася на гірше (реакційність професорської ради, некомпетентність викладачів), загалом роль цього університету в розвитку освіти і науки, формуванні української інтелігенції, письменства була потужною, адже з його стін вийшло багато вчених: Д. Багалій, В. Безескул, О. Данилевський, М. Ковалевський, М. Костомаров, І. Мечников, М. Остроградський, О. Потебня, І. Срезневський, М. Сумцов, М. Сухомлинов та ін. З вигнанням Й.-Б. Шада філософія в Харківському університеті була придушена. На кафедру філософії призначалися далекі від неї люди, а в 1831 р. посаду професора філософії обійняв колишній поліцейський комісар Ф. Чанов.

Духовне управління в 1832 р. відійшло до Міністерства внутрішніх справ, яке перебрало на себе, крім охоронної, і поліцейську функцію в боротьбі з вільнодумством.