Філософія марксизму

Реферат

Творці марксизму Карл Маркс (1818—1883) і Фрідріх Енгельс (1820—1895) належали до лівого крила молодогегельянців.

Марксизм — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (т. з. науковий соціалізм).

Головним завданням цієї ідеологічної доктрини її творці проголосили звільнення робітничого класу (пролетаріату) від експлуатації та побудову вільного від соціального гноблення суспільства. В цьому плані вони виступили продовжувачами утопічних соціалістичних теорій (Томас Мор, Томмазо Кампанелла, Клод Сен-Сімон (1760—1825), Шарль Фур'є (1772—1837) та ін.), які зображали щасливе суспільство, побудоване на засадах соціальної рівності та вільної праці. Шлях до побудови такого суспільства Маркс вбачав у знищенні приватної власності, яку вважав основою експлуатації людини людиною (причиною «відчуження» людини). Здійснити це покликаний історією вільний від пут приватної власності пролетаріат. Йому належить під керівництвом партії комуністів здійснити соціалістичну революцію.

Класова боротьба проголошувалася рушійною силою історії, і на цій підставі виправдовувалося насильницьке захоплення влади, встановлення диктатури пролетаріату, яка буде правити суспільством не на основі законів (буржуазних за своєю суттю), а на засадах революційної доцільності. Насилля, яке у Гегеля стихійно виконувало функцію повивальної бабусі історії, перетворене марксизмом на свідому практику окремої організації чи державного апарату, дорого обходилося народу, який спокутувався обіцяними швидкими плодами. Скрізь, де були спроби втілення цієї доктрини в життя, за нею тягнувся широкий кривавий шлейф.

Філософські погляди Маркса і Енгельса сформувалися під впливом ідей Гегеля і Фейєрбаха. Основні їх філософські праці — «Рукописи 1844 року», «Капітал» К. Маркса, спільна з Енгельсом «Німецька ідеологія», «Анти-Дюрінг» Енгельса. Системний виклад філософії у них відсутній. Її можна реконструювати на основі окремих концепцій та ідей, висловлених у вищезазначених та інших працях. Ці обставини породили різні, іноді протилежні, інтерпретації філософії марксизму.

Філософією марксизму є матеріалізм, або, як його називали в радянському марксизмі, діалектичний та історичний матеріалізм. Її творці під впливом Фейєрбаха подолали ідеалізм Гегеля, але перейняли його діалектику (звідси назва «діалектичний матеріалізм», хоча в їх працях такий термін відсутній). Вони поширили матеріалізм на розуміння історії і суспільних явищ — створили історичний матеріалізм, або матеріалістичне розуміння історії. Такою є радянська версія філософії марксизму, яка має достатньо підстав, щоб претендувати на істину, оскільки ґрунтується на працях Енгельса і пізнього Маркса. Дещо інший варіант філософії реконструюють на основі ранніх праць Маркса, в яких вихідною категорією для розуміння людини (суб'єкта) і світу (об'єкта) вважається матеріальна практика (матеріалістично переосмислена ідея активності Фіхте — Гегеля), а для розуміння суспільно-історичного процесу використовується категорія «відчуження» (приватна власність, капітал як «відчуження» людини, яке необхідно подолати). Цей варіант марксизму розвивали переважно неомарксисти (Дьйордь Лукач (1885—1971) і Франкфуртська школа).

Незважаючи на різні інтерпретації, безперечною заслугою Маркса можна вважати те, що він підняв на вищий щабель матеріалізм. Попередні представники цієї течії — французькі матеріалісти і Фейєрбах — виходили з природи (матерії) і пояснювали людину (сферу культури) через природу. Така позиція, як відомо, називається натуралізмом. Маркс зробив спробу матеріалістичного тлумачення людини не як природної, а як практичної і, отже, культурно-історичної істоти. Взявши практику (працю) за основу відношення людини і світу, він відкрив нові перспективи для матеріалістичного витлумачення проблем історії та культури, особи і свободи, практичної діяльності й пізнання.

Підхід до практики як до суспільно-історичної діяльності, що охоплює і процес пізнання, сприяв новому розумінню процесу пізнання. Маркс став розглядати його як суспільне явище, подолавши таким чином робінзонаду попереднього матеріалізму. Слід зазначити, що тлумачення пізнання як суспільного явища у філософії стало панівним тільки в XX ст. Щодо цього марксизм значно випередив свій час. Слабкістю «практичної філософії» молодого Маркса є загальний характер (абстрактність, неконкретність) поняття «практика», недостатня узгодженість категорії «практика» і категорії «матерія» як вихідних при розбудові системи. Не зрозуміло, яка з них є вихідною, а яка похідною. Якщо вихідною є «практика», а матерія — вторинною, то це суперечить матеріалізму, а якщо вихідною мислиться матерія, то виникає загроза залишитись на натуралістичних позиціях попереднього матеріалізму (практика втрачає субстанційний характер).

Маркс і Енгельс ставили собі в заслугу те, що вони матеріалістично переосмислили діалектику Гегеля. Вони проголошували діалектику філософським методом, який всупереч метафізиці розглядає все суще в розвитку, визначає його через протилежні категорії. Однак в марксизмі відсутнє серйозне методологічне обґрунтування філософського знання загалом (його необхідності й можливості) та діалектики як методу зокрема. Марксизм сприйняв діалектику Гегеля, не довівши, чому саме вона є істиною. Таке запозичення називається епігонством. Відстутність власного обґрунтування діалектики особливо яскраво проявилась у поглядах Енгельса, який онтологізував діалектику, тобто переніс на природу ті закономірності, які Гегель вивів стосовно категорій мислення (т. з. «діалектика природи»). Енгельс констатував закони діалектики (перехід кількості в якість, єдність протилежностей, заперечення заперечення), намагаючись довести їх істинність прикладами тогочасного природознавства. Таке доведення не є власне доведенням: дискусія емпіриків і раціоналістів засвідчила неможливість виведення універсальних філософських істин із фактів.

Прикметно, що Енгельс намагався надати гегелівським положенням характеру законів — чітких на зразок природознавства істин. Це свідчить про вплив на нього позитивізму, який поширював на філософію вимоги природознавства. Особливо яскраво несумісність діалектики Гегеля та Енгельса простежується у тлумаченні категорії «суперечність» (протиріччя). Для Гегеля, оскільки в нього філософія досліджує сферу мислення, протиріччя виступає джерелом розвитку. Справді, історія філософії свідчить, що парадокси, апорії, антиномії виникають на основі інтерпретації категорій (рух і спокій, конечне і безкінечне, єдине і множина тощо). Перенесення «протиріччя» в природу є абсурдом. У природі є протилежності, а не протиріччя. До речі, Гегель у «Філософії природи» щодо відношення протилежностей в природі не вживає терміну «протиріччя» (суперечність).

Дещо оригінальніший марксизм в іпостасі історичного матеріалізму (матеріалістичної інтерпретації історії), яка охоплює декілька концепцій, зокрема концепції філософії історії та соціальної філософії.

Згідно з Марксом, життя суспільства ґрунтується на матеріальному виробництві, яке включає продуктивні сили (знаряддя праці, кваліфікація робітника) і виробничі відносини (спосіб організації праці, який визначається формами власності на знаряддя виробництва). Історичний розвиток суспільства зумовлений розвитком продуктивних сил (техніки), що призводять до зміни виробничих відносин. Відповідно до форм цих відносин (форм власності) Маркс виокремив кілька універсальних етапів в історичному розвитку людства: первісний комунізм, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм (з двома фазами — соціалістичною і власне комуністичною). В основу цієї концепції, як свідчать рукописи Маркса, покладено гегелівську схему — азійський (в деяких працях Маркс також веде мову про азійський спосіб виробництва), античний і германський періоди в історичному розвитку духу. Маркс дещо розширив її, надавши соціального змісту. Але ця схема хибує на європоцентризм і однолінійність в розумінні історичного процесу. З неї, зокрема, важко зрозуміти, чому феодалізм, у якому переважало сільське виробництво, замінив античне рабство, в якому на останньому етапі розвитку домінували ремесла і торгівля. Якщо відкинути цей аспект, а також гіпотетичний комунізм, то зі всієї послідовності формацій залишається два реальні історичні етапи, які більш-менш адекватно описує марксизм: феодалізм і капіталізм. На переході від першого до другого і вибудовується модель всієї філософії історії Маркса. У сучасній соціальній філософії ці етапи фіксуються більш універсальною схемою — як традиційне та індустріальне суспільства.

Стрижнем соціальної філософії Маркса (вчення про суспільство) є концепція базису і надбудови. Базисом (основою, головним чинником) він проголошував економічні відносини; надбудовою — політичні, правові, релігійні структури, а також ідеологію — політичні, правові, естетичні, моральні, філософські ідеї. Базис, стверджував Маркс, визначає надбудову; зміна базису зумовлює зміну надбудови. Вчення про базис і надбудову справило значний вплив на соціальну теорію наприкінці XIX — на початку XX ст. Цей вплив, зокрема, помітний у поглядах Макса Вебера, Карла Маннгейма (1893—1947) та інших мислителів. На його основі в XX ст. сформувалася соціологія знання — концепція, яка досліджує соціальну зумовленість знання, вплив суспільного буття на суспільну свідомість. Соціологія знання відкрила нову перспективу інтерпретації знання завдяки тому, що суб'єкт розширився до суспільства загалом. Однак вченню про базис і надбудову притаманні й обмеження:

1. Сучасні соціологи сходяться на тому, що ідея базису і надбудови більш-менш відповідає стану речей, який склався в буржуазному суспільстві, коли економіка була вирішальним фактором суспільного життя. У добуржуазних суспільствах вона не відігравала такої ролі.

2. М. Вебер в «Протестантській етиці» переконливо довів, що моральні цінності можуть мати вирішальний вплив на розвиток економіки. Отже, мова повинна йти не про однобічний вплив, а про взаємовплив. (Зокрема, те, що Україна інтегрується в ринкову систему повільніше від країн Балтії, зумовлено поширенням у Балтії протестантизму і католицизму — релігій, які більше пристосовані до ринкової економіки).

3. Твердження про залежність ідей від економічних відносин справедливе передусім щодо політичної ідеології. Щодо правових, моральних, релігійних і естетичних ідей, то узалежнення їх від економіки чи класів (інтерпретація їх як ідеологій) є дискусійним. Чиєю ідеологією є християнська мораль — рабовласницького, феодального чи буржуазного суспільства? Чи, можливо, вона містить вічні загальнолюдські цінності?

Зрозуміло, що інтерпретація правових, моральних, релігійних і естетичних цінностей як ідеологічних утворень релятивізує їх, тобто перетворює їх на щось відносне, нестійке. Така інтерпретація не може не позначитись на духовному укоріненні людини в життя. Ф. Енгельс наприкінці життя відчув хибність такої інтерпретації співвідношення економіки й інших сфер суспільного життя і запропонував дещо інше формулювання: економіка мовби тільки в остаточному результаті й тільки на великих відрізках історії є домінуючою; при цьому слід враховувати і зворотний вплив на неї інших факторів. У цій інтерпретації проступило те, що було приховано із самого початку: базис і надбудова — дуже загальна модель, яка малопродуктивна при аналізі конкретного суспільства.

Маркс, услід за Фейєрбахом, констатував відчуження людини в сучасному йому суспільстві, але це відчуження він трактував універсальніше, ніж творець антропологічної філософії. На його думку, релігійне (ідеологічне взагалі) відчуження основане на приватній власності, яка є джерелом відчуження. Подолання приватної власності зумовлює, на його думку, падіння всіх інших форм відчуження. Він не бачив того, що людина як особа може реалізуватися лише за умов приватної власності й права. Цим породжене його негативне ставлення до громадянського суспільства. Щодо цього марксизм є спадкоємцем німецької класичної філософії, яка (за винятком Канта), на відміну від Просвітництва, фактично віддала особу (одиничне, окреме) під владу тотального (духу), суспільного цілого. Маркс не помічав того, що відчужені форми, подібно до облаштунків рицаря, є чужими для тіла, але водночас і захищають його.

Концепція відчуження суперечлива і методологічно. Поняття «відчуження» сутності людини має сенс за умови визнання певної незмінної сутності, «істинної природи» людини, яка викривляється певним «неістинним» суспільством. Іншими словами, поняття «відчуження» має сенс за антропологічної інтерпретації людини, інтерпретації, подібної до фейєрбахівської, коли людина мислиться як істота з певними усталеними рисами. До такого розуміння людини Маркс і схилявся в «Рукописах 1844». Однак майже одночасно в «Тезах про Фейєрбаха» він проголошує, що така родова сутність людини не існує, що сутність людини — це сукупність суспільних відносин, тобто яке суспільство, така і людина. Але якщо така усталена сутність не існує, то немає сенсу і поняття «відчуження»: людина, сформована в будь-якому суспільстві, буде почувати себе відповідною відносинам цього суспільства. Характерно, що цієї суперечності антропологічного і соціального підходів до людини сам марксизм так і не помітив. Це породило спробу поєднати концепцію відчуження і заперечення антропологічного підходу до людини.

Не знайшла однозначного вирішення в соціальній теорії Маркса і проблема співвідношення одиничного (особи, людини) і загального (соціального цілого, інституцій). З одного боку, Маркс ніби йде від людини до конституювання соціального цілого. Про це свідчить твердження, що люди творять історію. Історія, соціальне ціле постають як похідні від діяльності людей. Однак, з іншого боку, історія для Маркса — це природно-історичний процес, який твориться розвитком економіки. І окремі люди постають у ньому як функція від соціального цілого. Тут задіяний інший методологічний принцип — від суспільного цілого до людини.

Суперечність цих методологічних підходів залишилась не виявленою і в цьому не можна звинувачувати Маркса, оскільки на той час обидва підходи в соціальній теорії тільки започатковувалися. Інша річ, що сучасні прихильники Маркса не бачать цієї непослідовності, яка очевидна в світлі сучасних соціальних теорій. Філософія Маркса загалом вкладається в контури традиції німецької класичної філософії. Однак в одному аспекті вона виходить за них і постає як некласична філософія. Це стосується інтерпретації філософії як ідеології. За всієї невизначеності цього терміна в Маркса головний зміст його полягає в тому, що ідеологія приховує, завуальовує справжні соціальні інтереси, що вона є відображенням соціального буття. Отже, вона є ірраціональним, не до кінця «прозорим творінням».

Під таким кутом зору філософія постає не просто як творіння одного розуму, адресоване іншому розуму, а насамперед як вияв певних соціальних інтересів і суспільних відносин. Незважаючи на загрозу вульгарного соціологізму, можливого за такої соціологічної інтерпретації філософських ідей, слід відзначити її плідність, на чому і вибудовується соціологія знання. У цьому тлумаченні філософських ідей крізь призму феноменів, які виходять за межі самої філософії (соціальне буття у Маркса, підсвідоме у Фрейда, воля у Ніцше тощо), полягає одна з принципових відмінностей класичної та некласичної філософій. У тлумаченні філософії як ідеології Маркс пориває з класичною традицією в розумінні філософії.

Німецька класична філософія, за винятком Канта, осмислювала людину (її свідомість, пізнання) в лоні культури та історії. Вона схилялася до ідеї домінування тотальності (цілого, загального) над одиничним (особою, окремою людиною). Піднявши ідеї творчості, діяльності, свободи, вона приписала їх цілому — духові, суспільству, а не окремій людині. У цьому сенсі вона була антитезою Просвітництву, яке виходило від окремої людини як особи, хоча людину воно розглядало на тлі природи (звідси концепція «природних прав» та ін.). Подальший розвиток філософії полягав у подоланні цих крайніх позицій — осмисленні людиною себе як особи в лоні культури, тобто в подоланні позиції натуралізму, з одного боку, і тотальності Гегеля та Маркса — з іншого.