Діалогізм і символізм — визначальні ознаки
філософії Сковороди

Реферат

Постать Григорія Сковороди (1722—1794) є однією з найбільш шанованих в загальному історико-культурному розвитку України. За словами Д. Чижевського, «життя Сковороди є його філософією, а його філософія є його життям». Розуміння сенсу життя та спрямування всієї філософії Г. Сковороди розкрито у його словах: «Світ ловив мене, тане впіймав».

Діалогізм філософії українського просвітителя Г. Сковороди не слід тлумачити формально або в тому сенсі, що переважна більшість його філософських творів написана у формі діалогів, розмов, бесід, суперечок тощо. Діалогізм думки Сковороди означає її постійну спрямованість на пошук істини, її постійний рух, готовність випробовувати саму себе. У цьому сенсі Сковорода є філософом, який прагне мудрості і знань, а не мудрецем, який ці мудрість і знання вже має. Метою його діалогу є не просто заперечення позиції співрозмовника, не просто бажання продемонструвати незнання тих, з ким ведеться бесіда, а саме пошук істини. Тому твори Сковороди є саме діалогами, а не софістичними суперечками, оскільки учасники дискусії керуються бажанням виграти її, а учасники діалогу — прагненням встановити істину. Думка Сковороди постійно зверталася не лише до інших думок і теорій, а й до себе, тим самим вона випробовувала себе, перевіряла власну міць.

Характерною особливістю сковородинівської думки є символізм. Проблема символу і символічного є однією з ключових для реконструкції філософських поглядів Сковороди. При аналізі багатьох його текстів важливо не лише те, про що в них ідеться, а й те, як він висловлює свої думки. Позиція Сковороди як учасника діалогу не виносить його за межі тексту, розгортання думки, процесу філософування. Він розумів філософію радше як стан духу — «коли дух у людині веселий, думки спокійні, серце мирне», ніж як систему чітко встановлених значень.

Про важливу роль символів у пізнанні філософії Сковороди свідчить і те, що в одному з основних діалогів «Розмова, названа Алфавіт, або Буквар світу», він безпосередньо присвячує цілу главу їх тлумаченню. Символ як провідник до істини допомагає зрозуміти ту вагому роль, яку для Сковороди відіграла Біблія. Вона була для нього не стільки священним текстом, скільки специфічним символічним світом, що дає змогу осягнути природу всього існуючого, тотожну природі Бога: «Так у Біблії по лиці сплетеної множини створінь незлічених, як манна й сніг, у свій час являє прекрасне своє око вічності істина». На таку роль Біблії у філософії Сковороди звернув увагу Я. Стратій: «Його сприйняття Біблії докорінно відмінне від сприйняття її попередниками мислителя. Буквалістське розуміння Святого Письма чуже українському філософові. Як видатний представник бароко, що засвоїв його естетичні принципи, Сковорода звертається до форми мислення в образах, до алегорики й символіки, що сприяли пошукам потаємного смислу речей довколишнього світу та людського життя. Символічного значення та відповідної інтерпретації набувають у нього біблійні оповідання, історичні сюжети, природні й культурні феномени».

Із Біблією Сковорода ототожнював цілий світ, а саме — символічний світ. «Студії над Біблією, — як зазначає Д. Багалій, — були для Сковороди працею на все його життя, до неї йшло все його філософське любомудріє: вона була для нього... головним джерелом пізнання..., метою і засобом пізнання, вона сама істина, яку людина повинна в ній пізнавати розумом». За Сковородою, саме біблійні символи відкривають у звичайному людському розумі розум нетлінний. «Біблія є вічно зеленим деревом. Та його плоди — це таємничі символи». У листі до губернатора Щербініна він стверджував, що мета Біблії полягає в тому, щоб навчати людину ушляхетнювати своє серце. Перше, що вона зазначає, — це те, що людська натура подвійна, а разом з нею на дві частини (видиму і невидиму) розділений і світ.

Сковорода не зупинявся на християнізованому платонізмі, який він розглядав як підґрунтя для нової науки «найбільш високої та найбільш потрібної». Основою для такої науки є не знання, що здобувається розумом, а дещо інше. Вона веде до самовдосконалення і самозбагачення, тобто — до щастя. «Вступні двері» до цієї науки — самопізнання: «Біблія є людина, і ти людина. Вона є теля і ти теж. Якщо пізнаєш її, то одна людина і одне теля будеш з нею. Пізнай же спершу себе. Вона з дурнем дурна, а з преподобним преподобна. Неробі падіння, а доброму вставання. Пізнай же себе. Розділи між добром і злом, між коштовним і добрим, підлим і злим, пізнаєш її у ній, а без цього наїсися отрути».

Проблема самопізнання постійно турбувала Сковороду, їй він присвятив свої перші діалоги «Наркіс» та «Асхань», у яких він наголошував на необхідності спрямування самопізнання не на «тінь», а на внутрішню сутність людини: «Ти-бо тінь, тьма і тлінь! Ти сон істинної людини. Ти риза, а він тіло. Ти привід, а він у тобі істина, ти-бо ніщо, а він у тобі сутність. Ти бруд, а він твоя краса, образ і план, не твій образ і не твоя краса, оскільки не від тебе, а тільки в тобі й утримує, о пороху і ніщо! Але ти його доти не пізнаєш, доки не признаєшся з Авраамом до того, що ти земля і попіл». Внутрішня сутність людини, за його словами, має пізнаватися не плотським, а духовним зором, завдяки чому відкриється істина самої людини та істина світу чи «план, що по всьому матеріалі у Всесвіті не чуттєво простягається».

Завдяки ідеї самопізнання у філософії Сковороди синтезуються діалогізм і символізм. Адже самопізнання завжди має діалогічний характер, оскільки цей процес передбачає певне розщеплення суб'єкта на дві частини: ту, яка здійснює рефлексію, і ту, над якою ця рефлексія здійснюється.

Самопізнання, маючи інтелектуальний характер, жодною мірою не обмежується сферою теоретичного розуму, оскільки метою самопізнання є не просто набуття певних знань, а практичне перетворення людини на «істинну» людину. Практичне перетворення означає, що людина починає не лише мислити, а й діяти як «істинна» людина. Осереддям такого «практичного» перетворення, за Сковородою, є серце, в якому зливаються одночасно знання та дія, розум та віра. Саме підвищена увага до ролі серця в житті людини спричинила до того, що філософію Сковороди часто характеризують як «кордоцентризм», або «філософію серця». Так, наприклад, М. Кисельов вбачає «кордоцентризм» Сковороди в «аргументованому та послідовному обстоюванні ідеї єдності думки і почуття», що робить його «класичним представником "філософії серця" як "обителі вогню й любові"».