Д. Чижевський як історик філософії

Реферат

Більшість історико-філософських досліджень Д. Чижевського стосується історії філософії слов'янських народів (філософської славістики). Із західної філософської традиції він надавав перевагу у своїй педагогічній і дослідницькій діяльності античній філософії, містицизму і пієтизму (протестантській релігійній філософії, яка опонувала теологічним доктринам лютеранства і кальвінізму), філософії Гегеля, романтичній філософії (Шиллер, Шеллінг та ін.). Як стверджував історик, публіцист Панас Феденко (1893—1981), його приваблювала філософія, у якій ідеї одухотворюють емпіричну реальність, а то й виводять свідомість за межі цієї реальності — у трансцендентне.

Очевидним є вплив на Чижевського концепції, обґрунтованої Гегелем у «Лекціях з історії філософії», де виокремлено «першу» і «другу» історії філософії: 1) об'єктивний процес розвитку абсолютного духу; 2) концептуалізація абсолютного духу у працях істориків філософії. Гегелівське розуміння історії продовжив Чижевський, коли розглядав історію філософії як шлях до осягнення Абсолюту, вважав, що «кожна правда», знайдена філософами, є шляхом до нього, але цей шлях є нескінченним. Однак у розумінні методології історико-філософського дослідження, особливо у способі своїх історико-філософських досліджень, мислитель акцентував на важливості культурного контексту для розуміння філософських ідей.

Гегель звернувся до питання про важливість культурно-історичного контексту для розгляду історії філософської думки, але не розвинув цього підходу, поєднавши елементи просвітницького універсалізму (історія світового духу прокладає собі дорогу крізь різні нації) зі своєю феноменологією духу. Під впливом гегелівської феноменології духу та ідей романтичної філософії у Німеччині сформувалися історична школа права (К. Савіньї та ін.) та історична школа політичної економії (В.-Г.-Ф. Рошер, К. Кніс та ін.), представники яких вказували на унікальний і неповторний характер «духу» кожної історичної епохи і тих витворів, у яких цей «дух» маніфестує себе.

Всебічно розвинулася ідея історизму в роботах В. Дільтея та інших представників «філософії життя», які вивчали глибинні зв'язки між змістом філософських учень і «життєвим світом» певного суспільства, цивілізації, епохи. У його праці «Типи світоглядів і їх відображення у метафізичних системах» було обґрунтовано думку про те, що філософські системи можна розглядати як концептуалізацію і раціоналізацію більш глибинних духовних утворень — світоглядів, які є історично зумовленими формами суб'єктивного усвідомлення «почуття життя». Праці В. Дільтея започаткували напрям «дослідження світоглядів», який відкривав можливість розглядати не лише філософські системи, а й тлумачити засобами філософського мовлення витвори духовної культури — міфи, літературно-поетичні тексти тощо.

Прихильники історизму, запозичивши окремі засади гегелівської історико-філософської концепції, суттєво її переглянули. Вони відмовилися від гегелівського панлогізму (ідеалістичного вчення, яке визнавало основою всього розум), прагнення бачити історію філософії як схему послідовного розгортання змісту окремих логічних категорій, спрямованого до появи завершеної гегелівської системи. Натомість вони почали наголошувати на самодостатній цінності, унікальності, навіть несумірності окремих філософій і світоглядів. Унаслідок цього логіко-теоретичний підхід Гегеля до історико-філософського розвитку було доповнено підходом культурологічним, зорієнтованим також на врахування контексту світорозумінь, які містять самобутні національні культури.

Подоланню однобічності логіко-теоретичного підходу сприяли історико-філософські дослідження неокантіанців В. Віндельбанда, Г. Ріккерта, Е. Кассірера та ін. Відмовившись від абстрактного універсалізму, вони зосередили свою увагу на вивченні конкретно-індивідуальної специфіки філософської думки окремих епох (античності, середньовіччя, Нового часу) у зв'язку з розвитком науки, релігії, духовної культури. Подібні погляди на методи історико-філософського дослідження обґрунтовували і неогегельянці, зокрема Р. Кронер, який різко критикував раціоналістичний підхід в історії філософії, розглядаючи філософські системи і вчення як вияв унікальної «душі» конкретної культури та епохи.

Ці нові філософські підходи спонукали Чижевського до виходу за межі гегелівської схеми, оскільки механічне її застосування до історії національних філософій, зокрема української, не дало змоги враховувати національні особливості у розвитку філософії. Мислитель вважав, що духовна культура — явище настільки складне і багатоманітне, що певну універсальну, придатну для всіх часів і всіх народів періодизацію чи типологію виробити дуже важко. Продуктивним з історико-культурного погляду він вважав підхід, обґрунтований істориками європейського мистецтва, які прагнули розглядати історію мистецтва як історію стилів, тобто притаманних тій чи іншій добі мистецьких ідеалів, смаків, характерних ознак мистецької творчості. Одним із перших таку точку зору обґрунтував швейцарський історик мистецтва Г. Вельфлін у дослідженні з історії пластичних мистецтв, ренесансу і бароко. Згодом історики літератури (наприклад, Г. Корф) застосували цей метод для протиставлення епох класицизму і романтизму в літературі.

Розглядаючи історію філософії як процес виникнення і зміни окремих, змістово і формально відмінних «ідеологічних епох», Д. Чижевський неодноразово наголошував, що цей процес не слід розуміти спрощено та механістично. Зміна однієї епохи іншою не означає відходу попередньої у небуття. Ідеологічні епохи мають початки, однак не мають закінчення в точному значенні цього слова. Чижевський звертав увагу на часто неусвідомлені модифікації, яких зазнають певні ідеї, поняття, значення слів в інші історичні періоди, зокрема у філософських доктринах та ідеологіях, які проголошують себе абсолютно новими. Наприклад, атеїзм чи комунізм, радикально заперечуючи релігію, не помічали, що у своєму радикалізмі вони самі набувають ознак релігії, але значно гіршого ґатунку, бо були поверненням до вкрай примітивних форм язичництва.

Примітивізація минулих інтелектуально-культурних досягнень (від етнокультури до філософських ідей), успадкування від минулого чогось гіршого, а не кращого — поширені явища в історії. Із забуттям важливих культурних здобутків, відокремленням людей від них, передусім унаслідок популяризації нової ідеології чи релігії, пов'язана загроза деградації суспільного життя. Відомими прикладами є поширення християнства (нехтування здобутками античної культури і філософії) або тоталітарної комуністичної ідеології. Тільки відповідний рівень свободи і наявність культурної еліти як сторожа історичної пам'яті, у т. ч. діяльність істориків філософії, є перешкодами такому «забуттю» та неминучій деградації духовного життя нації. Чижевський сам прагнув повернути із забуття твори та імена осіб, ідеї яких було вилучено з інтелектуального життя або спотворено.

Оскільки значну частину філософської славістики Чижевського займає вивчення поширення ідей західної філософії серед слов'янських народів, то важливою складовою його методології історико-філософського дослідження став порівняльний метод. Цей метод він поєднував із методом індивідуалізації— «входженням» у ту суспільно-політичну і культурну ситуацію, в якій діяв певний філософ. Це спонукало його до поєднання компаративістики з методами герменевтики, коли основна увага дослідника зосереджена на з'ясуванні того, яких модифікацій набувають певна ідея, символ чи сюжет унаслідок свого «прищеплення» до іншого культурного підґрунтя.